Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
— А що за людина пан Марушевич? — питав далі Вокульський, ніби не помічаючи обох дам.
— Вітрогон, гульвіса… — швидко відповіла пані Місевичова.
— Але ж, мамо, він тільки оригінал, — поправила дочка. В цю мить вона так широко розкрила очі і зіниці у неї стали такі великі, яких я раніш ніколи не бачив.
— А студенти, здається, дуже розбещені хлопці, — сказав Вокульський, дивлячись на рояль.
— Звичайно, молодь, — сказала пані Місевичова й гучно висякала носа.
— Бач, Гелюню, у тебе знову розв’язався бантик, — сказала пані Ставська, нахиляючись до доньки, може, для того, щоб приховати своє збентеження при згадці про розбещеність студентів.
Вокульський почав уже мене дратувати своєю розмовою. Справді, треба бути тупаком або невихованою людиною, щоб розпитувати таку прекрасну жінку про сусідів!
Я перестав його слухати й машинально почав дивитись на подвір]д.
І ось що я побачив… В одному з вікон Марушевича трохи відсунулась штора і крізь шпарину збоку можна було побачити, що хтось дивиться в наш бік. «Шановний пан Марушевич шпигує за нами!» — подумав я. Переводжу очі на третій поверх головного будинку.
Теж сюрприз!.. В крайній кімнаті баронеси Кшешовської обидві кватирки відчинені, а в глибині кімнати видно… як вона навела театральний бінокль на квартиру пані Ставської. «І як господь бог не покарає цієї відьми?..» — подумав я, певний, що з цього підглядання неодмінно постане якийсь скандал.
Молився я недаремно. Кара господня вже висіла над головою інтриганки в вигляді оселедця, що висувався з кватирки в вікні на четвертому поверсі. Оселедця того тримала якась таємнича рука в синьому рукаві з срібним галуном, а з-за руки раз у раз виглядало чиєсь худорляве обличчя з зловтішним усміхом.
Навіть без моєї проникливості можна було догадатись, що то був один із студентів, які не платили за квартиру; він тільки дожидав, коли в кватирці з’явиться голова баронеси, щоб упустити на неї оселедця.
Але баронеса була обережна, і худорлявий студент нудився. Він перекладав знаряддя гніву господнього з руки в руку і, мабуть, щоб розважитись, робив дівчатам з «паризької» пральні дуже непристойні гримаси.
Саме коли я думав, що замах студента з оселедцем на баронесу скінчиться нічим, Вокульський устав і почав прощатись з дамами.
— Ви вже так скоро йдете? — шепнула пані Ставська і страшенно зніяковіла.
— Будь ласка, заходьте до нас частіше… — додала пані Місевичова.
Але цей телепень замість попросити дозволу бувати щоденно або навіть харчуватися у них (що я неодмінно сказав би, бувши на його місці), цей… чудило тільки запитав, чи не потребує квартира якого ремонту?
— О, все, що було потрібно, вже зробив шановний пан Жецький! — відповіла пані Місевичова, обернувшись до мене з ласкавою усмішкою. (Правду кажучи, я не люблю таких усмішок у осіб певного віку).
В кухні Стах на хвилину затримався, видно, роздратований запахом капусти, і сказав:
— Треба б тут поставити якийсь вентилятор абощо…
На сходах я вже не міг витримати і сердито сказав:
— Якби ти приходив сюди частіше, то сам знав би, якого ремонту потребує будинок. Але що тебе обходить цей будинок або навіть така чудова жінка!
Вокульський спинився в дверях і, дивлячись на ринву, пробурмотів:
— Ха… якби ми зустрілися раніше, може б, я на ній оженився.
Почувши це, я дуже зрадів, але одночасно мене наче щось кольнуло в серце.
— А тепер ти вже не будеш женитися? — спитав я.
— Хто його знає? Може, й оженюсь… тільки не на ній.
Коли я почув це, мене пойняло ще дивніше почуття: з одного боку мені було жаль, що пані Ставська не матиме такого чоловіка, як Стах, а з другого — у мене з грудей немов звалився тягар.
Не встигли ми вийти в двір, коли бачу, пані баронеса вихилилась з вікна і кричить, очевидно, до нас:
— Панове! Заждіть!..
В ту ж мить вона вереснула: «Ах, нігілісти!» — й одскочила в кімнату.
Одночасно за два кроки від нас у дворі ляпнувся оселедець, на якого сторож кинувся так хижо, що навіть не помітив мене.
— Чи не хочеш зайти до пані баронеси? — спитав я Стаха. — У неї до тебе, здається, є якесь діло.
— Хай вона не морочить мені голови, — відповів він, махнувши рукою.
На вулиці Вокульський взяв візника, і ми поїхали в магазин, не перемовивпшсь за всю дорогу й словом. Але я певний, що він думав про пані Ставську, і якби не та чортова капуста…
Мені було так недобре, так тяжко на серці, що після закриття магазину я пішов на пиво. В ресторації зустрів радника Венгровича, який також вішає всіх собак на Вокульського, але висловлює дуже здорові політичні думки… І ми сперечалися з ним до півночі. Венгрович має рацію: з газет справді видно, що в Європі щось заварюється. Хто Гюго знає, чи малий Наполеончик (його називають Люлю, пін вам покаже лю-лю!) після Нового року не перебереться з Англії в Францію… Президент Мак-Магон — за нього, князь Брольї — за нього, більшість народу — за нього. Можна закладатися, що він стане імператором Наполеоном IV, а весною влаштує німцям забавку. Тепер німці вже не підуть на Париж. Двічі така штука не трапляється. Так от, значить… Що я хотів сказати?.. Ага!
Днів через три чи чотири після того, як ми були у пані Ставської, приходить Стах у магазин і подає мені листа, ллє адресованого йому.
— Ану прочитай, — каже він мені, сміючись.
Розкрив — читаю: «Пане Вокульський! Вибач, що не називаю тебе шановним, але трудно так величати людину, від якої вже всі з огидою відвертаються. Нещасна людино! Ти ще не виправдався за свої колишні мерзенні вчинки, а вже ганьбиш себе новими. Зараз у всьому місті тільки й мови, що про твої відвідини такої розпутної жінки, як Ставська. Мало того, що ти призначаєш їй побачення в місті, що ходиш до неї ночами (це принаймні свідчило б, що ти ще не зовсім втратив сором), але навіть відвідуєш її серед білого дня, на очах у слуг, молоді та порядних мешканців цього зганьбленого дому.
Але не сподівайся, нещасний, що тільки ти один заводиш з нею шури-мури. Тобі допомагає ще твій управитель, ота мізерія Вірський, та посивілий у розпусті твій повірений Жецький.
Мушу додати, що Жецький не тільки ділить з тобою твою коханку, а ще й обкрадає тебе на прибутках від дому: він знизив деяким мешканцям плату за квартиру, в тім числі і Ставській. Через все це твій будинок втратив уже всяку цінність, а сам ти стоїш на краю прірви, і яку б же велику послугу зробив тобі шляхетний добродійник, який погодився б купити цю розвалюху з невеликою для тебе втратою!
Якби такий добродійник знайшовся, то раджу тобі позбутися тягаря, з вдячністю взяти, що дадуть, і втікати за кордон, поки людська справедливість не закувала тебе в кайдани та не кинула у в’язницю. Шануйся ж і стережися!.. І послухай поради доброзичливого друга».
— От зух-баба, га? — спитав Вокульський, помітивши, що я скінчив читати.
— Та хай її чорти візьмуть! — вигукнув я, догадавшись, що він говорить про авторку листа. — Це вона про мене пише, що я посивів у розпусті!.. Я злодій… Я зальотник… Проклята відьма!
— Ну-ну, заспокойся, бо он іде її адвокат, — сказав Стах.
Справді, саме в цей час в магазин увійшов чоловічина в старій шубі, злинялому циліндрі й величезних калошах.
Увійшовши, він злодійкувато озирнувся, немов шпик, спитав Клейна, коли буде пан Вокульський, потім удав, ніби тільки що помітив нас, і, підійшовши до Стаха, пошепки сказав:
— Здається, пан Вокульський?.. Чи не міг би я коротенько поговорити з вами наодинці?
Стах кліпнув мені, і ми втрьох пішли до мене додому.
Гість роздягнувся, причому я помітив, що його штани ще більш обшарпані, ніж шуба, а борода ще більш облізла, ніж хутряний комір.
— Дозвольте відрекомендуватися, — сказав він, простягаючи Вокульському праву, а мені ліву руку. — Адвокат…
Тут він сказав своє прізвище — та так і залишився з простягненими в повітрі руками. За якимось дивним збігом обставин ні Стах, ні я не мали охоти потиснути їх.
