Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (онлайн книга без TXT) 📗
Полїтичні обставини житя сього глухого й слабо ще залюдненого краю не лишили по собі звісток в наших джерелах. З значною правдоподібністю можна припускати, що в IX в. сї краї стояли в певній залежности від Велико-моравської держави; в Х в. вони правдоподібно, разом з північним згірєм Карпатів, стояли в залежности від Руської держави, й тут, за Карпатами, при кінцї Х і на початку XI в. держава Володимира стикала ся з землями „Стефана угорьского и Андриха чешьского” 4). Пізнїйше сї закарпатські землї війшли в фактичну залежність від угорських королїв; в серединї XI в. се мусїло бути вже фактом довершеним, судячи з того що угорські королї з кінцем XI в. починають виступати з плянами на руські землї на північ від Карпатів (Галичину). Похід угорського короля Володислава Сьв. (коли приймати звістку про нього) і вже зовсїм певну участь його наступника Кольомана в війнї Сьвятополка з Ростиславичами мусимо уважати за першу прояву сих плянів на руські землї на північ від Карпатів — плянів, що по гіркій неудачі 1099 р. виступають ще виразнїйше столїтє пізнїйше 5). З руського боку ми не бачимо таких виразних змагань здобути собі закарпатську Русь: тільки з кінця XIII в., за Льва Даниловича маємо слїди якихось оружних заходів в сїм напрямі, а можливо — і певних здобутків 6).
Першу авторитетнїйшу звістку про власть угорського короля над руськими землями маємо з 1031 р.: говорячи про смерть сина короля Стефана, Генриха, нїмецький лїтописець називає його „князем руським” 7); значіннє сього титула не ясне, але його трудно толкувати инакше як слїд залежности Угорської Руси. Рівно столїтє подибуємо, також в нїмецькім джерелї, подібну звістку про „руську марку” Угорщини, де перебував тодї угорський король 8). З сею руською маркою XII в. пробувано звязати т. зв. „Краіну”, як до пізнїх часів називав ся, а по части й досї зветь ся пограничний карпатський пояс в столицях Шаришській, Землинській, Ужській і Бережській 9); зближеннє безперечно дуже привабне, але трудно наставати на нїм, не маючи вказівок, які б звязували сї роздїлені віками звістки.
В кождім разї в тім же XII в. уже обняла се північно-східнє підгірє комітатська орґанїзація — подїл на комітати (або столицї) й їх устрій, вироблений в XI-XII в. Порічє Попрада й Гернада творить Спішський комітат, порічє верхньої Торицї й Топлї — Шаришський, середньої Топлї, Ондави й Лабірця — Землинський, Уга — Ужський, Латорицї й Боршови — Бережський. Всї сї комітати виступають уже в документах початків XIII в. 10), хоч границї їх не уставили ся ще вповнї: полуднева частина Землинського комітата в XIII в. і першій четвертинї XIV в. належала до осібного наджупана в Потоку 11); порічє Боршови довго належало цїле до Бережської столицї, ще в XIV в. 12), а не до Мармароша, як пізнїйше, а сусїдня з Угочським комітатом мармароська територія належала до Угочі (особливо Вишк) 13). Взагалї Мармарошський комітат, що займає північно-східнїй кут, порічє верхньої Тиси, з'орґанїзовано значно пізнїйше. Як територіальна назва, Мармарош виступає в актах уже на границї XII і XIII в. 14), але ще на початку XIV в. він дочисляв ся до Угочі і тільки в другій десь чверти сього столїтя сформував ся остаточно в самостійний комітат 15). Взагалї сей східнїй кут найпізнїйше стає тереном тієї суспільної еволюції, що майже столїтє скорше переходить в західнїх руських комітатах.
Комітатська орґанїзація мала важне значіннє в житю руських земель Угорської корони за перших столїть. Голова комітата — „наджупан” 16), був безпосереднїм начальником всїх місцевих свобідних, а непривілєґіованих верств, до котрих тодї тутешня людність належала. З початку воєнні і фіскальні аґенти короля, наджупани вже в XI в. мають також широку адмінїстраційну власть та судову компетенцію в границях свого комітата. Вони скликали під час війни всїх обовязаних до військової служби і вели їх у похід під корогвою свого комітата. Вони збирали данини з людности комітата, задержуючи собі за службу третину їх, а решту передаючи до королївського скарбу. Під їх безпосередною властию стояли замкові слуги, servientes castri, орґанїзовані в сотнї 17), з сотниками на часї, й обовязані ріжними повинностями до замку (*var, varos), чи то головного, де резидував сам наджупан, чи меньших королївських замків комітату. Вони ж правили суд і пильнували порядку. Ся сильна, сконцентрована комітатська орґанїзація ослаблюєть ся тільки з розвоєм привілєґіованої земельної власности, що ширить ся на руськім підгірю головно від XIII в. і тодї-ж здобуває свої головні імунїтети: Золота буля кор. Андрія (1222) увільняє маєтности панів (nobiles) від державних повинностей; потім (1267) се увільненнє розтягаєть ся і на панських підданих, що також виймають ся з присуду наджупана, окрім деяких спеціальних справ, і піддають ся під домінїяльну юрисдикцію своїх панів 18). Такеж привілєґіоване становище дістають землї духовні й нїмецькі громади 19). З другого боку ослаблюєть ся комітатова орґанїзація через ослабленє державного характера наджупанського уряда: сї уряди дають ся в дїдичне володїннє, не вважаючи на заборону Золотої булї, уважають ся за сінекури, лучать ся по кілька в одних руках 20); все се значно ослаблює значіннє комітатської орґанїзації і виводить на верх нові уряди — заступників наджупанів 21), шляхетських судиїв 22), що переймають ріжні функції наджупана 23).
Між двома краями суспільної єрархії — приватними невільниками на однім кінцю й панами 24) — угорське право знало такі переходові верстви: замкових слуг 25), свобідних господарів 26), воєннослужебних чи бояр, йобадьонів по мадярськи 27). Одначе суспільна еволюція, котру переходили й иньші европейські суспільности, з часом знївелювала в переважній масї сї переходові верстви в одній клясї „підданих” 28), — де вони стрінули ся з невільниками, що підняли ся наслїдком полїпшення свого стану, як ті знизили ся наслїдком постїйного обмеження своїх прав. Протягом XIII і XIV в. процес сей став ся довершеним фактом, й останки йобадьонів, а потім і удворників, що спасли ся від загального потоплення в підданській верстві, дістали шляхетські права при кінцї XIV і на початку XV в. 29). І над знївельованою підданською верствою сформувала ся друга — також зложена з ріжних елєментів і вкінцї також зведена до одного комплєкса прав — привілєґіована шляхетська верства (в сформованню її прав і привілєґій рішучим моментом була вже згадана Золота буля 1222 р.).
В сих загальних рамах мусїла меньше-більше переходити еволюція суспільних відносин руських земель Угорської корони; тільки в міру того як певні околицї були положені глубше в горах на північ і дальше на схід, сей суспільний процес тим пізнїйше опановував їх.
Впадає в око, що столичні замки комітатів, резіденції наджупанів, центри правительственного житя й заразом — економічного й фіскального використування країв, в сих руських підгірських комітатах переважно лежать в полудневих околицях, на підгірю — Боршова, Унґвар, Землин, по части і Шариш. Очевидно — підгірські рівнини звернули на себе далеко скорше увагу правительства, нїж чисто гірські околицї, ще глухі й малоприступні, з своєю ще рідкою людністю, з перевагою ловецтва й особливо скотарства над рільництвом, тим часом як на Потисю було розвинено не тільки рільництво, але й більш делїкатні культури — як плеканнє винограду на ширшу міру. Через теж саме й привілєґіована власність далеко скорше мусїла розвинути ся на підгірю, нїж в самих горах: монастирі, катедри, приватні особи завчасу почали тут випрошувати від королїв та иньшими способами здобувати собі маєтности. Так уже на початку XIII в. засновує еп. Бенедикт на своїх маєтностях над Тисою й Бодрогом монастир в Лелесї (премонстрантський); в Серенчу (також Землинського комітату) маємо монастир бенедиктинів; катедрі еґерській (ерлавській) належить село під Землином, нїби то надане йому ще за часів св. Стефана на верхнїй Тисї, в полудневім Марамороші осїдають хрестоносні рицарі нїмецькі і т. и. 30).
