Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (онлайн книга без TXT) 📗
Що було причиною такої неудачі боярства? На се, правдоподібно, зложило ся кілька моментів. На першім місцї я положу непопулярність боярства у громади і симпатії громади до Данила. Не мале значіннє мали здібности та витрівалість Данила і брак солїдарности між боярством, істнованнє між їх проводирями особистих суперечок (маємо такий характерний епізод як „свада” двох олїґархів — Доброслава і Григорія, що обмовляли один другого перед Данилом, і той, осьмілений сим, вкінцї увязнив їх обох 17). Нарештї дуже важне значіннє мав союз Данила з Татарами: здобувши собі прихильність Татар безпосередно по Ярославській битві, Данило запечатав свою побіду над боярством, і воно вже не потрапило піднести против нього своєї голови. Від середини XIII в. галицьке боярство стало більш меньш на тім самім, що й волинське: воно лишило ся сильним, впливовим суспільно-полїтичним чинником, сильне своїм адмінїстраційним значіннєм і маєтковою силою, але самостійної полїтичної ролї вже не грає, і тільки з кінцем Романової династиї воно, силою самих обставин, бере в свої руки провід землї і на власну руку веде її полїтику, скільки можемо судити з скупих відомостей наших джерел 18).
В кутьтурнім житю Галичини найінтереснїйша прикмета, котру мусимо тут піднести — се характерне сполученнє руських культурних елєментів з західнїми. Ми можемо слїдити його і в одинокій місцевій лїтературній памятцї — Галицькій лїтописи і в иньшім культурнім материялї, яким розпоряджаємо.
Галицька лїтопись зі становища відносин Руси до Заходу, амальґамовання культурних впливів візантийських і західнїх, має високий інтерес. Полїтичні відносини, що приводили Галичину в близшу стичність з заходом, мали результатом те, що нї в одній иньшій нашій лїтописи не стрічаємо ми стільки звісток про західні подїї, так докладних і оповіджених, щоб так сказати — з почутєм такої духової близькости з сим Заходом, як тут. Той брак всякої глубокої межі між сьвітом православним і латинським, який ми зрештою можемо констатувати і в декотрих иньших памятках наших, тут проявляєть ся особливо сильно. Латинську лєґенду про св. Кінґу переказує лїтописець, нїчим не натякаючи, що то щось чуже, іновірне. Католик для нього передо всїм християнин, „крестьянъ”, а не чужовірець, як для наших Греків-полємістів; Василько каже Данилови, коли той вагаєть ся, чи їхати йому до угорського короля Белї: „йди до нього, він же християнин (иди къ нему яко крестьянъ есть” 19); папу лїтописець зве „отцем”, хоч при тім заявляє свою вірність „вірі гречеській”, і уніонні зносини з папою розуміє тільки як заходи коло відновлення „правої віри” і „воєдиненья церкьви” — в дусї православнім 20).
Але сама лїтопись — інтересна як взірець риторичної прози і проби прагматичного історичного оповідання, була вповнї продуктом руської лїтературної школи. Лїтература, на котрій виховав ся лїтописець — чисто східня, русько-візантийська, ориґінальна і перекладна; він цитує хроноґраф Амартоля і взагалї покликуєть ся на хроноґрафічний спосіб писання, знає чи чув бодай за церковну історію Евзебія. Заразом, при всїй близькости до тих західнїх сусїдів, руська народня самосьвідомість дає себе знати в лїтописцю незвичайно виразно. З незвичайною утїхою нотує він, де Русь чим небудь заімпонувала чужинцям: комплїмент угорського короля місту Володимиру, — що він не бачив такого міста і в Нїмеччинї, вражіннє зроблене „руським” убраннєм Данила на Нїмцїв і Угрів: („Нїмцї дивлячи ся, дуже дивували ся, а король сказав Данилу: не взяв би я й тисячі срібла за те, що ти прийшов в своїм руськім, споконвічнім убранню — „обычаємь рускимь отцевъ своихъ” 21); з замилованнєм підносить він скрізь славу руських князїв в війнї з чужинцями: „нїхто з князїв не входив так глубоко в Лядську землю, окрім великого Володимира, що охрестив землю 22); Данило по його словам охотить ся в похід на Чехію, по части з огляду на короля (угорського), по части жадний слави, бо в Руській землї нїхто перед тим не воював Чеської землї — анї Сьвятослав Хоробрий, анї Володимир Сьвятий 23). По всякій правдоподібности, ми маємо тут і загальну прикмету Галицької Руси: сидячи на руськім пограничу, в безпосереднїм сусїдстві з чужинцями звідси і звідти, місцеві Русини тим живійше мусїли відчувати свою етноґрафічну приналежність, цїнити своє руське імя.
В иньшім матеріалї про галицьке культурне житє ми стрічаємо теж злуку елєментів західнїх і східнїх. В архитектурі нпр. основний візантийський плян церкви злучуєть ся з західними орнаментаційними мотивами (галицька церков св. Пантелеймона). Поруч принесених з Київа образів в церквах появляють ся „стекла римські, крестильницї отъ земля Угорьская” — як в описи холмських церков 24). Кольонїї Нїмцїв і Поляків (згадані в Холмі й Володимирі в XIII в.) приносили західню орґанїзацію — нїмецького права, і ріжні елєменти західньої культури; нпр. сї Нїмцї кольонїсти мабуть принесли слово цебер в значінню міри, що ми стрічаємо в розпорядженню Мстислава Даниловича про „ловче” 25). Але з другого боку ми бачили, що при сих західнїх осадах основа галицької культури була руська, спільна з иньшими українсько-руськими землями. Ми бачили вище, що Данило вибравши ся в Нїмеччину, красуєть ся в руськім убранню „отцев своїх”, а його вояки мають навіть деякі „татарські” подробицї узброєння. Археольоґічні нахідки показують, що в Галичинї були розповсюднені тіж типи в золотництві, в окрасах, в орнаментицї, що й по иньшій Руси, навіть в XIV в., в самий переддень польської окупації, як показує цїкавий Молотівський скарб 26).
Грамоти остатнїх галицько-волинських князїв пишуть ся по латини, і що важнїйше — мають латинські княжі печатки, мабуть не були зроблені ad hoc: вони могли уживати ся взагалї в державних потребах. Але заразом, в титулї сих князїв маркуєть ся їх національна сьвідомість — репрезентація руського імени: вони князї „всеї Малої Руси”. Прославлений Візантийцями союзник Царгорода Роман не відмовляє своєї помочи західнїм, латинським монастирям, як сьвідчать записки ерфуртського монастиря сьв. Петра 27), але по нїм зістаєть ся память (в звістній лєґендї) як про противника яких небудь уступок Риму і папству 28). Одна з руських княжен — Сьвятослава, правдоподібно — донька або сестра Льва, вступає до латинського кляштора клярисок в Новім Сончі, заснованого її своячкою, угорською королївною Кінґою 29), але сам Лев заходить ся коло орґанїзації осібної галицько-волинської митрополїї; одно поколїннє пізнїйше претендент на галицько-волинський стіл Болеслав Тройденович для реалїзації своїх претензій переходить на православну віру, а його противники аґітують против нього в Галичинї, викликаючи незадоволеннє православних на ширеннє латинства, і приводять на сїм ґрунтї до повстання і навіть убийства... Як бачимо, зближеннє з заходом не було індеферентизмом або виреченнєм зі своєї культурної й національної традиції, і глухою для сеї традиції суспільність через те не ставала.
Примітки
1) Про суспільні відносини Галичини моя розвідка: Галицьке боярство в XII-XIII вв. — Записки Наук. товариства ім. Шевченка т. XX (звідти в ч. III Розвідок і матеріалів, 1900), Д-ра М. Кордуби Суспільні верстви та полїтичні партії в Галицькім князївстві до половини XIII в. (досить цїнні замітки про полїтичну, ролю міщанства в XIII в.), з давнїйшого: Дашкевича Княженіе Даніила гл. І (головно про боярство), дещо в розвідцї Ржежабка Jioi II (Cas. musea kral. ces. 1883) — про боярство кінця XIII і 1-ої пол. XIV в., Линниченка Суспільні верстви Галичини, І гл.
2) Іпат. с. 226, 228, 341, 446-7.
3) Іпат. c. 501. Я думаю, що інтерпункція сього місця в виданню Іпатської лїтописи хибна, і треба читати так: „даси ли (Галич) Данилови, в вЂкъ не твой будеть Галичь, Галичаномъ бо хотящимъ Данила'' (мотив, виставлений самими боярами). Оттуду же послаша в рЂчихъ (до угорського короля)” і т. д.
