Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
— Я схвалюю… Забув, як тебе… Втім, імена не важливі. Люди не важливі. Кожна людина зокрема — всього лише незначна спиця в величезному колесі людства. Має значення тільки, як обертається все колесо, а не окрема спиця.
— Річард Сайфер.
Одна брова з пучками чорного і білого волосся піднялася вгору.
— Так… Річард Сайфер. Що ж, я схвалюю твою роботу, Річард Сайфер. Схоже, ти розумієш краще за інших, як слід зображувати людину.
Річард вклонився.
— Це не я, а сам Творець направляє мою руку, щоб допомогти Ордену показати людям істинний шлях.
Підозрілий погляд повернувся, але вираз обличчя Річарда змусив брата Нарева в кінцевому підсумку повірити його словам. Брат Нарев, заклавши руки за спину, поплив далі до інших скульпторів. Ніл, як дитина, що чіпляється за материнську спідницю, заквапився слідом, щоб триматися ближче до балахона брата Нарева. Наостанок він кинув через плече спопеляючий погляд. Річард подумав, що Ніл ось-ось покаже йому мову.
Наскільки Річарду вдалося підрахувати, одягнених у коричневі балахони послушників було близько п'ятдесяти. Він бачив їх досить часто, щоб розібратися, що вони собою являють. Віктор якось згадав, що на одній з плавилень по тій заготовці, що він зробив, відлили з чистого золота приблизно таку ж ж кількість виливків для заклинання. Віктор вважав їх лише прикрасами. Річард бачив, як кілька цих золотих виливків встановлювали на верху величезних різьблених кам'яних пілонів, розташованих навколо Сховища. Пілони з полірованого мармуру були зроблені і розташовані так, щоб виглядати звичайними прикрасами. Річард підозрював, що вони — щось куди більше.
Річард знову взявся тесати худу нерухому кінцівку. Що ж, принаймні його власні кінцівки знову ворушаться. На це потрібен час, але він все ж видужав. Втім, нинішня робота здавалася не меншою тортурою.
Кожен день приходили люди подивитися на вже встановлені скульптури. Деякі опускалися на брукові доріжки перед статуями і молилися до тих пір, поки коліна не починали кровоточити. Деякі підкладали під коліна ганчірки. Але більшість просто стояли, з приреченим виглядом дивлячись на зображену в камені людську сутність.
По обличчях деяких глядачів Річард бачив, що вони прийшли сюди в слабкій, невизначеній надії, відчайдушно бажаючи отримати відповідь на питання, яке не могли сформулювати. Порожнеча в їх очах, коли вони йшли, просто розривала серце. Це були люди, з яких висмоктали життя, в точності як з тих, хто стікав кров'ю в казематах Ордена.
Деякі з цих людей підходили, щоб подивитися, як працюють скульптори. За ті два місяці, що Річард працював скульптором в Притулку, з кожним днем навколо нього збиралося все більше глядачів. Іноді вони плакали, дивлячись на те, що виходить з-під різця Річарда.
За два місяці роботи скульптором у Притулку Річард поступово почав розуміти нюанси роботи з каменем. Те, що він творив скульптуру, не надихало, але сам процес допомагав йому впоратися з роботою. Річард насолоджувався технічними аспектами роботи сталлю по каменю.
Як би він не ненавидів ті вироби, що йому доводилося ліпити, він поступово полюбив працювати з каменем. Мармур під руками здавався майже живим. Він частенько робив дрібні деталі з любов'ю — граціозно піднятий палець, розуміючий вираз очей, груди, в яких б'ється серце розуму.
Закінчивши таку красу, він потім деформував її на догоду Ордену. І саме це, як правило, і викликало у глядачів сльози.
Річард винаходив всілякі змучені, згорблені, принижені фігури, які схилилися під гнітом провини і сорому. Якщо це спосіб зберегти життя Келен, значить, він змусить всіх, хто побачить ці фігури, ридати ридма. У певному сенсі вони плакали замість нього, страждали від цих статуй замість нього, і це видовище знищувало їх замість нього.
При такому розкладі Річард був в змозі витримати ці тортури.
Коли день добігав кінця і тіні ставали дуже довгими, скульптори, збираючись по домівках, почали складати інструменти в прості дерев'яні ящики. Всі вони повернуться сюди на світанку. Головний будівельник передавав їм замовлення, де вказувалося, куди поставлять статуї і якого розміру. Послушники брата Нарева повідомляли подробиці сцен, які повинні були бути втілені в камені.
Річард витесував скульптуру для головного входу в Притулок. Навколо неї підуть мармурові сходи, що ведуть до величезної Круглої площі. Розташовані півкругом величезні мармурові колони оточували далеку частину площі. Річард витесував статуї, які повинні були поставити на ці самі колони.
Вхід замислювався таким чином, щоб задавати тон всьому палацу. Брат Ніл повідомив Річарду, що брат Нарев бачить у центрі площі величезну статую, і це повинен бути твір, який буде вражати уяву глядачів, вселяючи їм колосальне почуття власної провини і сорому за негідну натуру людини. Ця статуя суттю своєю буде закликом до безкорисливого самопожертвування і повинна бути зроблена у вигляді сонячного годинника, з зображеннями людей, зляканих Світлом їх Творця.
Ніл описував цей кошмар з таким захопленням, що Річарда нудило, коли він подумки уявив собі все Спорудження.
Річард покинув будівництво одним з останніх. І, як часто робив, піднявся вгору по горбу уздовж серпантину, до майстерень. Віктор знаходився в кузні, гасячи на ніч вугілля. Настала осінь, спека спала, і кузня перестала бути такою душогубкою, як у розпал літа. Зима так далеко на півдні Старого світу ніколи не буває суворою, але взимку кузня — відмінне місце, де можна сховатися від холоду, коли прийдуть холодні дощові дні.
— Річард! Радий тебе бачити! — Коваль знав, чому Річард прийшов сюди. — Іди в задню кімнату. Може, я приєднаюся до тебе, коли закінчу тут.
— Валяй, — посміхнувся другові Річард.
Річард відкрив подвійні двері, туди, де стояв мармуровий моноліт, ловлячи останні промені призахідного сонця. Він часто приходив помилуватися каменем. Іноді після цілого дня, проведеного за тесанням каліцтва, він приходив сюди і уявляв собі приховану в цьому шматку мармуру красу. Йому це було необхідно, і іноді здавалося, що тільки це і дозволяє йому ще триматися.
Пальці Річарда, забруднені мармуровим пилом, торкнулися білого каватурського мармуру. Він трохи відрізнявся від того каменя, з яким він працював на будівництві. Тепер він був уже достатньо досвідчений, щоб відчувати ледь помітне розходження. Камінь Віктора був твердішим і менш зернистим. З ним легше працювати.
Камінь під пальцями Річарда був прохолодний, як місячне світло, і такий же невинний.
Коли він підняв погляд, то побачив що стоїть поруч лукаво усміхненого Віктора, який спостерігає за ним.
— Після виготовлення всіх цих каліцтв, напевно, приємно побачити красу моєї статуї? Річард у відповідь розсміявся. Віктор пройшов по кімнаті, махнувши рукою.
— Пішли, посидиш зі мною, з'їмо трохи лярду. У західному світі вони сиділи на порозі і поглинали шматочки ситного делікатесу, насолоджуючись прохолодним вітерцем з пагорбів.
— Знаєш, тобі не треба приходити сюди, щоб помилуватися моєю прекрасною статуєю, — зауважив Віктор. — У тебе є красива дружина.
Річард промовчав.
— Не пригадую, щоб ти хоч раз згадував про неї. Я і знати нічого не знав, поки вона в той день не заявилася сюди. Чомусь я завжди думав, що в тебе гарна жінка…
Віктор насупився, дивлячись на Притулок внизу.
— Чому ти ніколи не говорив про неї?
Річард знизав плечима.
— Сподіваюся, ти не порахуєш мене нестерпним, але просто вона не відповідає моєму уявленню про те, якою повинна бути твоя дружина.
— Я не вважаю тебе нестерпним, Віктор. Кожен має право думати, що хоче.
— Не проти, якщо я спитаю тебе про неї?
— Віктор, я втомився, — зітхнув Річард. — Я не хотів би говорити про дружину. До того ж і говорити немає про що. Вона моя дружина. Що є, то є.
Хмикнувши, Віктор сунув у рот великий шматок цибулі. Проковтнувши, він змахнув половиною цибулини.
— Недобре, коли чоловікові доводиться весь день ліпити це потворність і потім бути вимушеним йти додому до… Так що я несу! Що це на мене найшло? Пробач, Річард! Ніккі красива жінка.
