Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
— Так, напевно.
— І вона піклується про тебе. Річард знову промовчав.
— Ми з Іцхаком намагалися викупити тебе за твоє золото. Але цього виявилося замало. Той тип виявився пихатим чинушою. Ніккі знала, як потрібно з ним поводитися. Вона своїми словами повернула ключ твоєї камери. Якби не Ніккі, тебе б поховали в небі.
— Значить, вона сказали їм, що я вмію тесати…. щоб врятувати мені життя.
— Вірно. Це вона добула тобі роботу скульптора. Віктор трохи почекав, але коли відповіді не послідувало, розчаровано зітхнув.
— Як тобі різці, що я прислав?
— Відмінні. Добре працюють. Втім, мені б знадобився різець ще тонший.
Віктор простягнув Річарду черговий шматочок лярда.
— Буде.
— Що там зі сталлю?
— Не хвилюйся! — Відмахнувся цибулиною коваль. Іцхак непогано справляється замість тебе. Не так добре, як ти, але загалом і в цілому порядок. Він привозить мені все, що потрібно. Всім він подобається, і всі щасливі, що він вирішив заповнити прогалину. Орден так жадає швидше закінчити споруду, що закриває очі на його активність. Фаваль-вуглекоп питав про тебе. Йому Іцхак подобається, але він нудьгує по тобі.
Річард посміхнувся, згадуючи нервового вуглекопа.
— Радий, що Іцхак купує у нього вугілля. У Старому світі було багато хороших людей. Річард завжди вважав їх ворогами, а тепер ось з деякими подружився.
Таке з ним траплялося часто і в точності таким же чином. В принципі, скрізь живуть люди як люди, варто тільки познайомитися з ними ближче.
Тут були ті, хто любить свободу, хто жадає жити своїм життям, хто прагне до чогось, бажає чогось досягти, і ті, хто бездумно підкорився застійній ідеї загальної рівності, насаджуваній штучній сірій безликості. Ті, хто хотів своїми силами удосконалюватися, і ті, хто хотів, щоб за них думали інші, і згодні були платити за це високу ціну.
Коли Річард піднявся сходами, його зустріли сяючі посмішками Каміль і Набба.
— Ми з Наббом сьогодні займалися різьбою по дереву, Річард. Підеш глянеш?
Посміхнувшись, Річард обійняв Каміля за плечі.
— Звичайно! Пішли подивимося, що ви сьогодні зробили, Річард пішов з ними по чистому коридору на задній двір, де Каміль з Наббою вирізали обличчя на старих корчах.
Зображення були жахливими.
— Що ж, Каміль, дуже непогано. Твої теж, Набба. Різьблені фізіономії посміхалися, і одне це для Річарда було безцінним. Незважаючи на погане виконання, в них було куди більше життя, ніж у тому, що робив Річард день у день.
— Правда, Річард? — Запитав Набба. — Ти думаєш, ми з Камілем зможемо стати скульпторами?
— Коли-небудь, можливо. Але вам потрібно більше практики, вам ще багато чому належить навчитися. Але всім скульпторам доводиться спершу вчитися. Ось, гляньте-но сюди, наприклад. Що ви про це думаєте? Що тут невірно?
Каміль, схрестивши руки, зосереджено насупився, дивлячись на вирізане ним лице.
— Не знаю.
— Набба?
Набба соромливо смикнув плечима.
— Не схоже на справжнє обличчя. Але не можу пояснити, чому.
— Подивіться на моє обличчя, на очі. У чому різниця?
— Ну, по-моєму, у тебе інший розріз очей, — відповів Каміль.
— І вони ближче один до одного — не так далеко до скронь, — додав Набба.
— Дуже добре! — Річард взяв трохи землі з грядки з морквою, потім виліпив з неї обличчя. — Бачите? Якщо розташувати очі ближче, як тут, то стає більше схоже на справжню людину.
Юнаки закивали, вивчаючи його творіння.
— Зрозумів, — сказав Каміль. — Я почну заново і зроблю краще.
— Молодець! — Ляснув його по спині Річард.
— Може, колись ми теж станемо скульпторами, — вимовив Набба.
— Може бути, — тільки й сказав Річард. Ніккі очікувала його, поставивши вечерю на стіл. Миска супу біля палаючої лампи. Інша частина кімнати тонула у вечірніх сутінках. Ніккі сиділа за столом.
— Як працювалося сьогодні? — Поцікавилася вона, поки Річард мив руки.
Він сполоснув обличчя мильною водою, змиваючи мармуровий пил.
— Робота є робота.
Ніккі потерла пальцем ніжку лампи.
— Ти здатний її витримати? — Річард витер руки.
— А у мене є вибір? Я можу або працювати, або покласти всьому цьому край. Хіба це вибір? Або ти цікавишся, чи не дозрів я вже для самогубства? Вона підняла погляд.
— Я зовсім не це маю на увазі. Він жбурнув рушник поруч з тазом.
— До того ж як я можу не бути вдячним за роботу, яку для мене знайшла ти?
Блакитні очі Ніккі знову втупилися на кришку столу.
— Це тобі Віктор розповів?
— Було неважко здогадатися. Віктор сказав лише, що ти красуня і що ти врятувала мені життя.
— У мене не було вибору, Річард. Вони відпустили б тебе тільки, якщо у тебе є професія. Мені довелося їм це сказати.
Сильніше, ніж зазвичай, він відчув суть танцю, що вона вела з ним. Вона відчувала себе в безпеці за виставленим щитом у вигляді «змушена була сказати». Але при цьому мала можливість спостерігати за ним, перевірити, як він відреагує.
Важка праця від світанку до заходу, коли доводиться пересувати кам'яні моноліти, безупинно орудувати молотком, зовсім його вимотала. У нього руки гули від роботи. І при цьому доводиться знову вести цю нескінченну битву з Ніккі. Втома навалилася на нього і він гепнувся на свій матрац.
Втома — неодмінна складова будь-якої битви. У точності так, як він відчував танець життя і смерті, коли орудував своїм мечем, відчував він її і зараз. Ця битва була не менш важкою, ніж всі ті, що Річарду доводилося вести раніше. Ніккі протистоїть свободі, протистоїть життю.
Це був танець зі смертю.
Танець зі смертю — насправді визначення самого життя, оскільки всі люди неминуче вмирають.
— Я хочу дещо знати, Ніккі. — Вона очікувально подивилася на нього.
— Що саме?
— Можеш сказати, чи жива Келен?
— Звичайно. Я весь час відчуваю зв'язок з нею.
— Значить, вона ще жива?
Ніккі посміхнулася у властивій їй заспокійливій манері.
— Річард, з Келен все в порядку. Нехай ці думки не гнітять тебе.
Річард довго дивився на неї. Нарешті він відвів погляд і влігся на свої тюремні нари. І відвернувся від погляду Ніккі, від танцю.
— Річард… Я приготувала тобі суп. Іди поїж.
— Я не голодний. Річард викинув її з голови і спробував пригадати зелені очі Келен, занурюючись в блаженне забуття.
58
Річард відчував, як Ніл дихає йому в потилицю. Юний послушник спостерігав з-за спини Річарда, як він стукає молоточком по різцю, ваяючи роззявлений рот грішника, волаючого від болю, коли його тіло рве на частини Володар підземного світу.
— Дуже непогано, — пробурмотів Ніл, не стримавши захоплення від побаченого.
Річард, спершись рукою з різцем про камінь, випростався.
— Дякую, брате Ніл.
Очі Ніла, такого ж коричневого кольору, як і його балахон, подивилися на нього з нахабним викликом. Річард цей виклик проігнорував.
— Знаєш, Річард, ти мені не подобаєшся.
— Ніхто не заслуговує того, щоб подобатися, брат Ніл.
— У тебе на все є відповідь, так, Річард? — Молодий чарівник посміхнувся, потім, засунувши руку під капюшон, пошкріб коротку темну шевелюру. — Знаєш, чому ти отримав цю роботу?
— Тому що Орден дав мені шанс допомогти…
— Та ні! — Обірвав його Ніл, раптово втративши терпіння. — Я маю на увазі, чи знаєш ти, чому відкрилася вакансія? Знаєш, чому нам знадобилися скульптори і ти отримав цю чудову можливість?
Річард відмінно знав, чому їм знадобилися скульптори.
— Ні, брат Ніл. Тоді я був ще робочим… — Багатьох з них стратили. Значить, вони були зрадниками, які зрадили нашій справі. Я щасливий, що Орден викрив їх.
Підступна усмішка Ніла повернулася, він знизав плечима.
— Можливо. Можу сказати, що вони не правильно себе тримали. Занадто багато про себе загордилися тим, що вони егоїстично вважали своїм… талантом. Дуже застаріле поняття, як вважаєш, Річард?
