Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Се стояло в звязку з загальним припиненнєм операцій на білоруськім фронті. Справа ся була обговорена з Золотаренком, коли він приїздив по інструкції до царської ставки під Смоленськом при кінці вересня н. ст., під час переговорів залоги і мешканців Смоленська про підданнє, і подбав про ласку царську. Привів у дарунку цареві бурого коня в уборі, з парою пістолів, мабуть і ті трофеї привіз, що обіцяв-хоч про них нема згадки в московськім протоколі прийняття 3). 29 н. с. вересня представлявся цареві, і потім подав на письмі свої статті. Се були перед усім жалі на Поклонського-що мабуть перед усім і погнали “наказного сіверського гетьмана” до царської ставки. Золотаренко скаржився, що Поклонський обмовляє Запорізьке військо перед царем і боярами, ніби то воно пустошить церкви і православних людей, що присягли цареві. Безчестить його нечемними словами. На ті місточка і села, що піддаються під протекцію Запорізького війська (“просять у війська Запорізького людей для безпечности свого здоровя”) він посилає своїх людей, і ті бють запорізьких козаків, а людей що їм піддалися, карають на смерть або розгоняють. Золотаренковим післанцям до царя, в переїзді через Могилів не дають ні кватир, ні корму, а безчестять. Могилівським купцям, що хотіли б у ріжних справах їздити до запорізкого табору, Поклонський заборонив се під карою смерти; велів відбирати товар куплений у тім таборі 4), навіть коли якийсь його власний сотник став просити щоб він тих купців не кривдив, він їх хотів скарати на смерть, “так що вони до боку нашого прихилилися поневолі”.
Супроти сього всього Золотаренко просив царя взагалі заборонити Поклонському, як людині в війську Запорізькім не заслуженій, мішатися до козацьких справ, і не забороняти приставати до війська Запорізького всім хто того побажає “в Білоруси, в Могилеві і в волости Могилівській” 5).
Московський уряд до сього прохання поставився не дуже прихильно. Дозволив їздити в козацький табор могилівським купцям, і навіть харчі збирати на Запорізьке військо в Могилівськім повіті. Але приймати до війська людей з Могилева, Могилівського повіту не дозволив, мотивуючи тим, що “Могилів з повітом добив чолом цареві”. Се значило, що поширення козацького режіму в краях московської окупації цар собі взагалі не бажав. Се була серйозна осторога, яка дуже обгострювала козацько-московські відносини.
Далі Золотаренко просив указу на зимованнє Запорізькому війську, де має пробувати,-бо війська розпускати йому не можна. Се треба так, очевидно, розуміти, що він просив царської згоди на те, щоб йому зістатися на зимівлю в окупованій території, і на се була царська згода. Цар велів самому Золотаренкові бути в Бихові, а війську в повітах Бихівських і Могилівських, тільки щоб під карою смерти заборонено нічого крім провіянту не брати і насильства ніякого не чинити. На проханнє Золотаренка, щоб дано було щось на одежу “на військових слуг: пушкарів, пушкарських помішників, стадників, ковалів, кожемяк і тележників, що при гарматах простійно пробувають”, цар велів дати по 2 рублі кожному, 5 бочок пороху і корогву царську, котрої прохав Золотаренко.
Так само дано прихильні резолюції на його прохання, щоб цар “похвалив їх службу в своїй грамоті до гетьмана Б. Хмельницького” та щоб видав грамоти до козаків. Одну до тих що лишались на Сіверщині дома, “ранені чи здорові”, аби без усяких відмовлянь, “коли хочуть вільности військові мати”, ішли до них (Золотаренка) і до війська Запорізького під Кричів. Другу до тих козаків що стояли на Білоруси: “наказати їм суворо, аби йому, гетьманові, були послушні і ніякої своєволі не чинили” 6).
На наш погляд се було дуже нетактовне проханнє. Золоторенко понижав авторитет і престиж своєї влади, просячи у царя такого її підкріплення, тим більше що й так здійсняв її доволі твердо. Але очевидно він того не відчував.
Нарешті сповнено й проханнє, що на останок заніс Іван Ничипорович, “гетьман наказний війська Запорізького”-“о місто Батурин зо всіми волостями до того міста належачими”: “Государ пожалував: велів йому то містечко дати з усіма приналежними вигодами і селами, і на те грамоту дати-щоб володіти йому, його жінці й дітям” 7).
Також ніжинські міщани при сій оказії занесли цареві прохання. Поперше-щоб цар розглянув королівські надання Ніжину і велів видати “з тих королівських грамот свої государеві грамоти на маєтности”, зібравши все разом в одній грамоті,-бо досі “за королівськими привилеями володіли вони всякими вигодами в Ніжині окремо”, порознь. По друге-щоб забезпечив їх від надуживань підводами-тому що за часів нинішньої війни у них, міщан ніжинських, “без наказу гетьманського і всього поспольства” (!) брали у них силоміць богато провіянту і підвод, і ріжні инші тягари накладали.
Цар велів видати місту Ніжину грамоту в потвердженнє королівських привилеїв на взір того як видано міщанам переяславським, і другою грамотою докладно означено, хто має право домагатися підвод і кормів від ніжинської громади 8).
Таким чином царський уряд, загалом беручи, поставився до Золотаренка і його війська досить прихильно. 7 н. с. жовтня цар дав йому прощальну авдієнцію. Думний дяк Лопухин сказав промову від імени царя: “За нашим указом був в службі з нашим військом Запорозьким ти, гетьман наш наказний,-нам служив, против неприятелів стояв, городи здобув і під нашу високу руку привів і приїхав до нас, вел. государя. Ми тебе жалували, веліли наші очи бачити і службу твою похваляємо. За твою службу веліли тобі дати в маєтность Батурин з усякими вигодами і селами до нього належачими і дати на то грамоту. Та ще жалуємо тобі 4 сорока соболів. Ти ж, наш гетьмане, бачучи нашу превелику ласку, тим більше служи нам і против неприятеля нашого стій. А тепер ми веліли тобі далі бути під Биховом, і промишляти над Биховим, скільки тобі бог поможе. А як дасть біг-здобудеш Бихів, веліли ми тобі зимувати з військом в Старім і Новім Бихові, а провіянт і пашу збирати в Бихівським і Могилівським повіті” 9).
Крім того Золотаренко одержав на відправі великий срібний кубок. Судя Мужилівський дістав сорок соболів і пару гарніших; цигар, осавул, сотник Ів. Борсук і 13 значніших козаків теж дістали соболів, відповідно ранзі; инші 166 козаків одержали по золотому,
На жаль, не знаємо що одержав протопоп Максим, що урачив царя на сім відпуску красномовною орацією, і подав її на письмі “рукою бренною”. Величав царя за те, що взявся він збирати “синів руських злохитрієм лядським розігнаних”, нагадував жалісний занепад Київа і Чернигова-де “храми камяні, предивним майстерством здвижені, а тепер поруйновані, тільки на сльози та тугу руським людям стоять”. “A що скажу про землю Львівську, Подільську, Покутську, Підгородську (!), Поліську, Білоруську та їх широкі князівства, славні городи, де за держави великих князів руських не тільки велике множество людей руських, але й благочестє як крин процвітало, а храми господні як зорі небо, так землю Руську прикрашали? Тепер же прекрасні храми господні від безбожних Ляхів і Литви на лядські костели, на уїнятську безбожність, на єретичі збори, на корчми, шинки і хліви німій худобі з великим жалем людей руських обернені. Рабам же господнім тим що не тільки православно в святу східню церкву хочуть вірувати, але преславним іменем руським називатися,-тим сором і наруга, кайдани, вя'зниця, рани і безчестє велике і нещислиме”-і т. д.
В красномовних виразах оратор накликав царя вирвати Малую Русь, істинну землю Руську, східнє дідицтво царське як загублену драхму віднайти, як загублене ягня з зубів хижих звірів вирвати, як хору оздоровити, півмертву оживити і т. д.
Копії сеї промови він підніс очевидно ріжним високим протекторам-вони заховалися в московських архивах 10).
До гетьмана Хмельницького виписано грамоту, де похвалялася служба гетьмана наказного і його брата Василя, що служить з Вас. Пет. Шереметьевим; згадувалося наданнє за сю цінну службу Батурина 11). До полковників, осавулів, сотників і всього війська Запорізького полку наказного гетьмана Івана Золотаренка виставлено такий обіжник:
