Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
4 серпня-коли Радивил вступав до Київа, передові полки Корони сяк так дісталися до Любара-границі Київського воєводства, першого неспаленого міста, котре їм довелося побачити. В днях 5-10 ціле військо розташувалося в поріччю Раставиці, на київськім пограниччу, облишенім Козаччиною. Орієнтувались на полудневу Київщину і обминали північну, виголоджену литовськими роз'їздами-“щоб не вмерти з голоду”, і в поріччю Раставиці провіянтованнє покращало справді ґрунтовно. “Застали ми тут як обітовану землю, повну збіжа і пасік”, записує обозовий дневник 6). Але з того доброго вийшла инша біда: військо кинулося в нестримане грабуваннє, мародерство і хуліганське нищеннє тутешнього добра,-не тільки вся та “люзьна челядь”, обозова служба, але й шановне “товариство”. “Сама Паволоч могла чотири такі війська виживити, а вони її самі вирабували: дісталось і коморам, а найбільше жаль напитку: в одній пивниці 24 бочок вина розрубали, не мігши випити, а по инших стільки медів, горілок попсовано, що й кінця й лічби нема,-а ми тепер в тій спеці жаждемо без напитку”, нарікає автор дневника. На обтяжений такою здобичею під'їзд напали козаки й порядно погромили, чимало й “порядних кавалєрів” наложило головою. Коли подійшли до Ружина, пахолики кинулися наперед до міста, “повного старого збіжжа і всякої иншої живности, пива й меду”, і почали розбивати комори-поки військо під сильним дощем і громами переходило лихий і довгий міст. “Воєвода браславський кинувся як найскорше вперед з знаком гетьманським: застав збіжже розсипане, пивниці відбиті, улії порозбивані, а до замку, де була найбільша й найцінніша частина майна хлопів, пахолики під проводом одного монаха штурмують, а було й товариство між ними. Скочив (воєвода) до першого-дісталось буздиганом одному й другому, а одному товаришеві так що вже хліб не їстиме. Двох пахоликів-найбільше винних зараз же повішено, инших бито кіями на ринку на очах народу, і таж розігнав сю саранчу п. воєвода” 7).
Роз'їзд висланий Потоцким під Білу Церкву-“сім дуже добрих хоругов, вибраних з усього війська”, вибрався туди також як по безпечну здобичу, з усім придбаним в Паволочи добром, на тяжких возах, і до них поприставало чимало добровольців в таких же приємних намірах. Але в Таборівці над Раставицею несподівано застукав сих здобичників козацький роз'їзд, з 500 Татарами, і поява їх навела такого страху на се вибране польське лицарство, що воно покинувши весь свій обоз і все награблене в околиці добро, без памяти пустилося тікати назад під Паволоч. А козаки з Татарами, гонячи за ними трохи не наїхали на безборонний тутешній польський обоз-коли б не перейняв сю погоню роз'їзд з корпуса Вишневецького. Він розігнав Татар і козаків, але в сім пополоху пропала маса людей, і більш тисячі возів з усяким багацтвом-“будуть ті фанти скоро в Криму, щоб похвалитися здобичею і побідою”, завважає дневник 8).
Отся деморалізація війська, підготована попередньою пасивністю козаків; підчас довгого переходу через Волинь, і довершена сими новими спокусами “обітованої землі”, змусила польську вищу команду кінець кінцем стриматися з дальшим наступом та занятись приведеннєм до ладу свого війська. Тим більше що й тил і ліве крило його попадало де-далі під загрозу від повстання, що розвивалося на Побожу і Подністровю,-головно заходами Богуна, як доносили відомости, що приходили з ріжних сторін.
Браславська шляхта прислала свого уповаженого, чашника браславського, з колєктивною суплікою до коронного гетьмана, щоб її ратував, бо їх хлопи не пускають до маєтностей, а часом і вбивають, села палять, всі маєтки Каліновского коло Винниці і Браслава попалили, і Богун збирає козацтво “під Правковими лісами” коло Прилуки 9). Староста камінецький Потоцкий доносив, що подністрянські хлопи ані думають про покору, бунтують-“не хочуть Ляхів ніколи мати панами” і не маючи відомости про Хмельницького збираються вибрати нового гетьмана 10). В Деребчині (недалеко Шаргорода) зібралось уже кілька тисяч повстанців. В околицях Бару два ватажки Олександренко і Чугай (инакше Чуйко), з ватагою козаків винищили панські двори і шляхту, що сюди була спровадилась, спалили Барський замок і фільварки-виключно до збіжа, що стояло в полі. Чуйко згинув в сій дрібній війні, але Олександренко вів її далі, заложив свій табор під Браїловим і відси розсилав козаків по околиці, в старостві Летичівськім і Літинськім, нищачи шляхту і обсаджуючи старостинські і панські села своїми людьми; рахували тутешнього козацтва на десять тисяч.
“За таким згромадженнєм того гультяйства в сій подільській і в инших сторонах і за приходом немалого числа Татар наше військо, війшовши в сі далекі від своїх краї, опинилось просто як в облозі від неприятеля. Бо він обігнавши і залігши всі гостинці , переправи й дороги, не перепускав ніяких відомостей ні до війська ні з війська, непокоїв частими зачіпками, а ще більше-морив його незносним голодом, не пускаючи ні звідки ніякої живности до війська так що хлопи по селах і містечках тлумлячися з наших раз-у-раз кричали: “Ляхи наших облягли від Дніпра, а наші Ляхів від Висли!”
Гетьман Потоцкий сам думав один час пуститися в малу експедицію на Поділлє для приборкання тамошнього руху. Потім на військовій раді порішено було вислати в поміч Потоцкому-молодшому частину війська та доручити йому пройти до Винниці, приборкуючи сей рух. Проробивши сю екскурсію він з 2000 війська ставився в обозі гетьмана 17 серпня 11).
Отже в сім моменті і в сій ситуації почав настирливо накликати коронних реґіментарів до скоршого сполучення і спільних операцій кн. Радивил, що опанувавши в початках серпня Київ, опинився тут теж в подібній бльокаді як військо коронне 12). Ще підчас походу коронного війська через Волинь, він обсилав обох гетьманів гарячими листами, щоб вони поспішали на сполученнє під Київ-мовляв спільними силами можна було б осягнути значних результатів. Тепер його поклики ставали все більш “патетичними”, як ми бачили, але його настирливість викликала тільки незадоволеннє в короннім таборі. Добиваючись сполучення, Радивил і його штаб не хотів відходити від Дніпра, доводячи всі небезпечности, які можуть виникнути, як тільки пустити з рук Дніпрову артерію-і дійсно виникли, як потім вони доводили 13). Але ж і коронному війську приходилося б іти до Дніпра, лишаючи в тилу Білу Церкву, повз козацькі позіції під Білою Церквою і головний табор Хмельницького, розложений на полуднє від Василькова. Се теж було доволі небезпечне, і весь риск операції був на польській стороні, тим часом як Радивил не рискував нічим.
Тому його ради і наставання в таборі Потоцкого викликали міркування мало прихильні. Припускаючи в жаданнях литовського гетьмана деякі реальні і оправдані мотиви, польські начальники в пляні Радивила добачали побіч того і де що з “приватних міркувань”. Відгомони вічного польсько-литовського тертя домішувались, як звичайно, до сих розважувань, і час сходив на воєнних нарадах, пересилках і т. д. “Кн. гетьман литовський відтягається від сполучення з нами з певних причин. То правда, що йому не годиться відступати від Дніпра і своїх байдаків, але єсть в тім і привата-sapienti sat”, завважує кореспондент з обозу 31 серпня, коли стояв уже під Фастовим. Тим більше важили такі міркування, коли польський обоз був ще під Паволочею.
Вважаючи за бажане зійтися з литовським військом, коронний штаб вважав можливим зробити се тільки десь посередині обох позицій. Найближча і найдогідніша дорога з-під Паволочи до Київа провадила вододілом Ірпеня з Росею і Стугною-старим утертим шляхом, котрим тепер проходить залізнична колії. Але тут стояла козацька застава, коло теперішнього Фастівського вузла, на вододілі Камінки (допливу Роси) й Унави (допливу Ірпепя)-в Трилісах (на Камінці) і в Фастові (на Унаві). Розміри її ні нам ані мабуть польському штабові не були докладно звісні, і через те приходилось рахуватися з можливістю серйозної стрічі. Вона була досить небезпечна тому що праве крило було загрожене сильними козацькими силами, скупченими під Білою Церквою, і головним табором Хмельницького, розложеним десь на схід відти, над Узенем та Росавою.
