Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Тут, як бачимо, хоч глухо але досить виразно, крім шкід від огню говориться і про “забране”. Наведу ще пізніше оповіданнє одної німецької книжки, виданої в Ніренберзі 1672 р., під ініціялами невідомого автора: І. H. S., Summarisch-doch grundliche Beschreibung des Konigreiches Polen, in Sonderheit Podolien oder sog Ukraine, для ілюстрації того що говорилось про польсько-українські відносини: “Поляки здобувши Київ цілком його спустошили, визволили богато шляхти, а грецькі церкви козаків поруйнували, вивезли всі ікони срібрі й золоті, церковні річи й окраси, також і патріярха, що там мешкав”. Хмельницький же з сином і невісткою-господарівною волоською утікли за Дніпро (с. 52 дд.).
15) Staroz. І с. 339-40.
16) Annal. І с. 282-3. Костомаров переказав сю звістку з деякою артистичною інвенцією: “Оден безстрашний міщанин на Подолі перший запалив свій дім і все забудованнє та кинувся в огонь-він хотів спастися під ганебної екзекуції” (с. 454)
17) Staroz. І с. 349, Самовидець с. 28: “Того ж часу и Любеч зоставал з жолнЂрами в облеженю от козаковъ, аж росказання зайшло от гетмана Хмельницкого, жебы отступили от Любеча”. Кисіль в пізнішій реляції, 8 жовтня, говорить про задніпрянське військо, “котрого було кількадесять тисяч під Любечем” перед замиреннєм, і гетьманив над ним Пободайло.-Теки Нарушевича 145 с. 303. Про лєґендарні перебільшення сеї бльокади литовського війська нижче.
18) Освєнцім с. 369.
19) Грабянка с. 106.
20) Staroz. с. 319, лист з Київа з 2 вересня: “Коли трактати не дійдуть до кінця, дамо собі дуже сильно по голові.
21) Лист в Staroz. І с. 347 без близчої дати, але по всякій очевидности писаний 17 або 18 серпня н. с., по битві з козаками.
22) с. 80.
ПОХІД КОРОННОГО ВІЙСЬКА НА УКРАЇНУ, КОРОННЕ ВІЙСЬКО НА КИЇВЩИНІ В СЕРПНІ 1651 Р., ПОВСТАННЯ, СМЕРТЬ ЯРЕМИ ВИШНЕВЕЦЬКОГО, ПОГРОМ ТРИЛІСІВ, ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКО В ФАСТОВІ, СПОЛУЧЕННЄ З ЛИТОВСЬКИМ ВІЙСЬКОМ.
Коронне військо за той час, хоч як марудно лізло, все таки дісталось уже на київську територію. Те що діялося в нім після несподіваного-цілком незаслуженого і тільки збігом обставин даного погрому козаків під Берестечком, справедливо відчувалось провідниками і навіть самою військовою масою, як яскравий прояв, чи властиво ряд проявів глибокого морального і горожанського розвалу, що провіщав той тяжкий упадок, який насувався на Польщу. “Що по тій утечі і розпорошенню козаків в нашім обозі діялось, то жаль і сором переказувати потомству”, завважає Освєнцім, і дійсно розгортує незвичайно характеристичний образ недолугости, в котрій не знати, хто більше завинив-чи провідники чи маса. Дійсно вдоволилися тим, що пограбили полишений неприятелем обоз, побили, що аж руки зболіли, розпорошених, погрузлих на ріжних переправах людей,-але нічого не робили, щоб використати сю побіду стратеґічно і політично. Ні постаралися знищити розпорошених козаків у відступі (кінноту стримано від погоні, щоб де небудь не напоролася на несподіваний опір, на ханські сили, які небудь резерви, то що). Ні постаралися використати депресії неприятеля, щоб вимогти у нього серйозні політичні уступки. Не подбали привести до трівкого замирення-хоча б приблизно на тих умовах, які ставили козацькому війську під час безпосередніх переговорів.
Кілька день по погромі змарновано так яскраво, що між шляхтою кінець кінцем повстали поголоски, що король був куплений козаками за великі гроші. Инші більш поблажливо толкували, що двірські астрольоґи вмовили в короля, мовляв 11 і 12 числа того місяця будуть для нього фатальні, тому він по погромі нічого не починав. З другого боку, перепоною служило небажаннє шляхетського “посполитого рушення” йти далі на Україну. Шляхта уперлася на тім, що вона не обовязана воювати довше як два тижні. Кінець кінцем обіцяла зложити гроші на військо (чого теж не сповнила), але не хотіла йти сама, а король не хотів іти без неї. Марив пройти з нею до самого Київа, тепер не виходило з того нічого. Бажав, щоб вона хоч трохи його провела-щоб дати вигляд, що він пішов на чолі шляхти, але вона й кроком порушитись не хотіла. Правда, що дощова погода, брак поживи і паші, пошести і хороби, що прокидалися в війську, взагалі підтинали всяку воєнну енерґію!
Три дні пройшли в безплодних переговорах, які тільки роздражнили обі сторони. Король був ображений на шляхту, шляхта на короля. Всі його докази відваги, пожертвовання, навіть коли хочете-певного воєнно-адміністраційного хисту пішли на ніщо: шляхта і король розсталися навіть не попрощавшися, і се обопільне відчуженнє мало неабиякий вплив на дальший фатальний для Польщі розвій політичних подій.
14 липня шляхта рушила до дому, король з наємним військом-страшенно втомленим, незаплаченим і невдоволеним, рушив щоб іти на Україну. Але серед нечуваної негоди, що до решти зіпсувала дороги і переправи, він за три дні дійшов тільки до Ікви, і на сій недовгій дорозі розгубив все своє завзяттє. Нарешті хотів пройти принаймні до Кремінця, щоб тут зробити останній перегляд війську, але кінець кінцем негода відібрала йому і сю решту енерґії. Коли Вишневецький настав на нього, щоб він далі йшов на Україну, король різко нагадав, як то він за Пляшову не хотів іти менш як з 15 тис., а тепер з половиною того війська висилає на Україну його, короля. Здав усе військо на Потоцкого-не вважаючи на ріжні нарікання що підносилися на нього, і наказавши йти на Вкраїну, сам лишив військо 17 липня в поїхав на Броди до Львова, а відти до Варшави-святкувати свої тріумфи над козаками 1). За ним і з ним пороз'їздилися й ріжні маґнати. Військо, що мало виносити коло 30 тис., фактично зменшилося до яких 12 тис. наємного, з додатком невеликого числа “волюнтаріїв”. Було в тім кілька маґнатів-особливо важну ролю з своїм корпусом відограв Вишневецький, завзявшися довести до кінця знищеннє козаків, тому що се було для нього не тільки питаннєм чести, а й “фортуни”-бо вся лежала за Дніпром, в козацьких руках 2).
Поволі посунулась, ся зголодніла, стомлена до краю і невдоволена всім пережитим і перебаченим решта польської армії спустошеним і непрохідним волинсько-подільським пограниччєм, даремно шукаючи менше спустошених місць. “Ані міст, ані сіл, тільки поле і попіл; ні людей ні живих звірят-хіба птаство в повітрі”, пише участник 1 серпня 3).
“Страшна пустиня всюди”-пише він три дні пізніше. “В страшнім і невимовнім голоді, під неустанними дощами, що неустанно ллють по 5, по 6 день, заледве по чверть милі (на день) комонником поступаємо-змізеровані, хорі, голодні. Піхоти вже з половину і більше відпало, останок іде-наче які сухі мумії; а стерво кінське їдять не тільки печене, а й сирове-чого я як жив іще не бачив”.
За 18 день пройшли від Ікви до Любара не стрічаючи ніякої перешкоди і несучи з собою останню руїну сій нещасній країні, і без того знищеній піврічними, майже постоями і пересуваннями війська. Особливо бушував передовий полк, зложений головно з охотника, “що претендував собі на всякі вільності і нагорожав собі платню, котрої не діставав від Річипосполитої, великим пустошеннєм краю, котрим ішли” 4) Утримати дисціпліну в сих обставинах було неможливо; роз'їзди заривали що могли не дбаючи про накази і заборони. “Краще голови тратити ніж марно в обозі помирати з голоду”, казали вони на всі пригадки про кару. А за ними властивому війську, що для лекшого провіянтування йшло трьома паралєльними кольонами, мало що лишалося-хіба збирати в полі полудостигле збіже. Його пражили на огні й їли, і се була майже одинока пожива, коли не рахувати тої кінської падлини-котру навіть цілком гнилу з болота витягали. Сила народу мерло, особливо між пішим військом. “Кладуться по дорогах і пухнуть”. “З голоду, холоду і дощу на очах наших впади з коней і померли”; “не тільки піхоти або пахолків, але й самого товариства сила померла-через тяжку непогоду і нужду”. На півтори тисячі німецької піхоти померло і повтікало, доносив Потоцкий королеві, і просив нових контінґентів для продовження походу. Бо дрібні відділи, споряджені на гроші воєводств, потроху таки прибували, і військо сподівалося добившися до Київщини, там дійти кращих умов 5).
