Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
— Не зміг піймати коня.
— Не вигадуй… Просто не здогадався. Ще й посвідчення загубив на лузі. Червоноармійське посвідчення. Німці знайшли біля коней. Твоє прізвище Гейба?
— Вперше чую. — Я назвав йому своє прізвище. — І ніякого посвідчення при мені не було. Не знаю, хто його міг загубити…
— Тоді хто ж цей Гейба?
— Поняття не маю… — (Я згадав болотяника).
— Можливо, їх було більше? Не десять, а одинадцять?
— У Зелених Млинах знайдено десять парашутів. Десять… Це я знаю точно.
— Одинадцятого могли викинути тут. З рацією. Це інколи роблять свідомо. Для збереження зв'язку. На випадок провалу групи.
— Де ж він, цей Гейба?
— Щез безслідно. Німці прочесали ліс, обшукали завод, спалили лісництво — нема. А він чи не майнув на коні.
Він повернув на стежку, що вела в поле. На тлі лісу бовваніла скирта. Немолочена. Біля неї — молотарка, паровик, бочка для води, а неподалік, на стерновищі, що взялося вруном–сіянцем, паслися коні. Чи не той самий табун, що вчора, на мокрому лузі. Я мимоволі пошукав там біле лоша, та не знайшов.
— Клаус виганяє нас на нічну молотьбу, — що вдієш, доводиться. Ти що вмієш на молотьбі?
— Все вмію. У нас, у Вавилоні…
— Ти справді з Вавилона?
— Вавилонський.
— Ось що. — Він поклав мені на плече руку, легку, чутливу. — Відступати вже пізно. Будеш і далі за десятого.
Я мушу показати їм, — він кивнув головою в бік молотарки, — людину з Великої землі. Мушу. Хочеш — називайся Гейбою, хочеш — ніяк не називайся, але ти десятий. Вас було викинуто знищити газовий поїзд. Він тут уже третій тиждень. Вас викинули саме враз. Але трішки не там. Помилився штурман. Дев'ять загинуло, а ти вийшов… Ходім!
Ледве встигаю за ним. Далося взнаки те каміння, а ще непевне становище, в якому я опинився. Навіщо ця неправда?
Він зупинився, ще раз пильно оглянув мене, наче хотів упевнитись, як сприймаю щойно сказане ним. Я відчув, що йому зараз потрібен десятий, конче потрібен. І не так для нього самого, як для тих, кого він зібрав навколо своєї вагової. Люди і справді могли зневіритись, занепасти духом. Ось йому і хочеться кинути камінь у цю заводь, підняти людей на якесь гаряче діло. Ну, хоча б на ворожі ешелони, що плавом пливуть на фронт по цій магістралі. Але при тому всьому не полишало мене ще одне припущення, яке виникло буквально зараз, доки я відчував на собі його допитливий погляд: а він сам, бува, не з першого десанту, який, коли вірити чуткам, викинули місяць тому над Гураликовим лісом? І, можливо, цей, другий десант викинуто саме для нього. Все це колись з'ясується, а зараз…
Я згадав про болотяника, який сьогодні вночі вивів мене на гать. Був він босий, але дивна річ — ніс на плечі зв'язані за вушка чоботи. І чи не він дістався до журбівських коней раніше за мене й розполохав їх?
Кажу йому, що я міг бачити оцього самого Гейбу. Цієї ночі, в лісі. Він розполохав коней на лузі. Бо, коли я добіг до табуна, то нікого вже не було біля коней, а коні поводили себе так, наче їх хтось перед цим розполохав. Мені так і не вдалося піймати коня. А він міг піймати й податися бозна–куди.
— Ти про отих коней?
— Про них…
Той самий табун. Лише місце інше. Там не було скирти. Де взялася скирта? Не міг же я не помітити її посеред поля.
— Скирта тут була… Я вже її застав… З місяць тому… А молотарку перевезли сюди сьогодні…
«Місяць тому… Так воно і є. Якщо вірити Пані Властовенко, чутки про перший десант дійшли до Зелених Млинів місяць тому. А це, в Зелених Млинах, могло бути підкріплення. Все загинуло. Вцілів один «болотяник». І Лель Лелькович…»
Від скирти відійшов чоловік, видовжений місяцем, що саме заходив над лісом, зняв кашкета з голови (то міг бути умовний знак) і повів нас на освітлений бік, під скирту.
На соломі лежало кілька чоловік, декотрі у спецівках, засмальцьованих, аж відсвічувало, напевне, заводські. Поруч, на тічку, що взявся вруном, розкладено нехитру вечерю: хліб, сало, кілька цибулин, один ніж на всіх і вже знайома мені кварта з пекарні.
— Знайомтесь! — сказав Василь Андрійович (подумки я таки вже звав його Теслею).
Вставали неквапом, підходили, мовчки тисли руку. Один невеличкий, жвавий чоловічок з вусиками пильно дивився мені у вічі. «Чи не сам Гейба, бува?» — прохопилася думка. Я мимоволі зиркнув на його чоботи. Біле вушко таки визирало з халяви. Високий, що провів нас сюди, видно, Тарасов, одвинувся на хвильку, дістав зі стіжка четвертину й, відкоркувавши, поставив на тічку (дріб'язок у порівнянні з тим, що я розтовк у пекарні). Твердо поставив, щоб не перекинулась. Тесля, зиркнувши з–під брів у мій бік, посміхнувся отими верхніми золотими…
Я переповів їм усе, що знав про десант у Зелених Млинах, про бій з німцями, не втаїв нічого й про десятого. Надто до душі припало їм те, як він, десятий, вже на третій день вшивав хату Пані Властовенко, знаменитій колись п'ятисотенниці. У цих місцях добрий смішок перебігав по слухачах, тільки Тарасов суворо супив брови, не пропускаючи жодного слова. «Постій, постій!» — все зривалося в нього. А коли десятий опинився вже тут, на греблі, то Тарасов примусив його вийняти пістолет і буквально програти епізод з піднятими руками. «Обережно!» — завважив Тесля, коли я звів курок. Тарасов, здається, так і не повірив, що я був на греблі сам. Але десятий мав у запасі ще один доказ: коней, журбівських коней. Ніхто не йняв віри, що йому не вдалося піймати коня. І тоді невеличкий, з вусиками, скинув чоботи, ловко так, в одну мить (я знову звернув увагу на білі вушка) і босий підбіг до коней. Чистий тобі «болотяник». Тут усі повставали й, затаївши подих, пильнували за ним. Що він там не виробляв, як не благав, як не крався до коней — збурив табун і тільки, — й повернувся без коня. Либонь, ніхто з його поразки так не засмутився, як Тарасов: «Ось вам і коні, — сказав він з докором. — А ми з вами маємо на них якусь надію…» І все ж той, справжній, Гейба міг піймати коня…
З села прибули підводи з жінками і кількома чоловіками, які весь день працювали на буряках. Ніяк не могли знайти точку для трактора з приводом, все злітав пас, то молотьбу почали десь опівночі. Мене поставили до соломи третім ще до двох скиртоправів, уже літніх дядьків з Журбова. Елеватор гнав солому, й ми ледве управлялися відбирати її. Сон звалив мене на світанку. Кажуть, що вранці приїздив Клаус на машині, залишився задоволений молотьбою, похвалив Тарасова, який правив тут за старшого, і подався на Зелені Млини (то все була його зона). Похвалився тут, що вони таки впіймали десятого, десь аж під Дахнівкою (це біля Глинська), той начебто звідси, з Гураликового лісу, вивтікав на білому коні. Забившись у солому, я проспав того великого пана, так і не бачив Клауса, але потім зробив для себе суттєве уточнення, зв'язане з одиноким білим лошам у табуні, яке позбулося матері. І ще подумав про те, що так і не збагнути нам, за якими об'єктивними законами ми обираємо на війні з безлічі доріг смерті саме ту, яка потім виявляється дорогою життя. Якби впіймав я коня, мене могло б спіткати те саме, що спіткало «болотяника», напевне, Гей–бу… Кінь додає звитяжності, зухвальства, але робить вершника примітним, а надто ще білий кінь… І те сказати, що з конем я нізащо не опинився б на ваговій і не зустрів би… товариша Теслю. Все більше схиляюсь до того, що це він, а можливо, того так прагла моя душа.
Розділ шостий
Рузя поверталася з буряків пізно, — ці осінні вечори якісь раптові, волохаті, наче виповзають з самої землі, а не спадають на землю тихо, як усі вечори іншої пори року, — відмикала хату й кидала з сінешньої пітьми у хатню: «Жива, Мальво?» Мальва ще за дня запинала кухонне вікно ковдрою, світила кліпавку на конопляній олії, а тоді вже догоджала Рузі, як рідна мати. Найперше стягувала з неї розжухлі за день чоботи, що наче приростали до ніг. Мальва ніяк не могла приноровитись, щоб зробити те вправно: то Рузю звалить разом з ослінчиком, то сама перекинеться з вивзутим чоботом — сміху в хаті, де ж би й посміятись, як не за тим роззуванням, хоч гребля поруч, там ще йдуть жінки з буряків, і сміятися голосно ніби й зась у такому запіллі. Після вечері Рузя падала в ліжко, воно стояло в світлиці, все в нікелі, в сутінках скидалося на якусь диво–машину, — це перша Рузина премія за буряки. В ньому Рузя почувала себе людиною, щоразу поринаючи думками в минуле. Дивувалась, як все це було недавно і як могло статися, що за такий невеличкий проміжок часу відбулися такі разючі зміни в її та Мальвиному житті. Питалася з того нікелю: «Невже це назавше, Мальво?» Мальва в цей час вносила стареньке точило з сіней, гострила для Рузі мечика, яким та чистила буряки (хоч як вигострить, а він затуплюється за день), не вступала в розмову, бо знала, що Рузя, зігрівшись, зараз і засне на своїй диво–машині.
