Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
— Забирай. Швидше ж бо!
Тоді пожбурив пальто далі від берега.
Неподалік від вагової стоїть «овечка» під парами, з кількома порожніми гарбелями. На першому гарбелі гурток вантажників. Схоже на те, що «овечка» довчасу залишила станцію і зупинилася тут, біля вагової, не випадково. Машиніст, уже літній чоловік, тримає руку на траверсі, а дверці відчинені. Бо ледве я ступив на східці, як «овечка» зачахкала, заскрипіла всім корпусом і побігла на Пилипи.
Машиніст показав мені на залізне сидіння. Я присів. «Овечка», розбурхавшись, мчала на весь хід по розхитаній колії. А кочегар усе кидав і кидав у топку вугілля. На тендері шурхотіла його залізна лопата, у топці гуло, як у пеклі.
— Ай, молодець Гларіон! — посміхнувся машиніст, пильнуючи за дорогою.
Ліс, що його видно з віконця, плив нам назустріч, зараз він скидався на величезне багаття з гарячими вибалками і стійкими проти осені дубовими плесами на горбах. По цей бік лісу пошукові собаки на поводках гнали перед собою табун коней. Німці ледве встигали за собаками. Кочегар зайшов до кабіни, щось шепнув машиністові. Той кивнув у відповідь. Піт котився по обличчю кочегара, заливав очі, коли ж він протер їх і зиркнув у мій бік, то я мимоволі підвівся, тамуючи подив. Іларіоном виявився Яша Шморгун, знаменитий заводський перукар, так шанований свого часу нашою шкільною братією. І найгрізніші поборники шкільної гігієни нічого не могли вдіяти з нашими чубчиками, що їх так чудово облагороджував цей винахідливий цирульник. І все те буквально за гріш, хоча був майстром найвищого класу, — у нього стригся й голився сам директор заводу Соловйов і навіть начальство з Глинська, чим викликало гострі ревнощі глинських перукарів. Рано «радіофікований» (у перукарні вже тоді була радіоточка), Яша вражав нас своєю обізнаністю, а крім того, завше мав під рукою «живу» інформацію, тому посидіти в черзі до нього і послухати його було саме задоволення. Зараз уже якось і не уявити собі тодішнього життя заводу без Яші Шморгуна та його перукарні, яка була, крім того, ніби і своєрідним клубом, і ми, менші, вважали для себе за велику честь бувати там. Яша знав тоді нас, мабуть, лише по чубчиках і тепер не впізнав мене.
«Піду ще піддам жару», — і знову голосно зашурхотіла його залізна лопата. А тут машиніст мені на вухо:
— Піди поможи Іларіону. Хай тебе потом пройме. Там, у Пилипах, вредний німець. Не терпить білоручок. «Арбайт! Арбайт!» А на тобі ні спецівки, ні обличчя пристойного. Ще може присікатись…
Він глянув на мої руки, що мали помітні сліди мого вшивальництва у Пані Властовенко, сказав:
— Що ж ти, брат, лізеш їм у лапи? Нельзя так, нельзя. Це німці, брат. З ними, брат, не шути. Коли щось маєш при собі — не носи з собою… Поклади сюди. — Він вказав на залізну скриньку для інструменту та пакті. — Бо німець вредний, наскрізь бачить… Не бійся, в мене не пропаде…
Викладаю, що ж робити. Тоді йду, беру в Яшка лопату, гачу й гачу в топку. Яша стоїть поруч, прогортає жар залізним прутом. Пилипи нас не приймають, на запасній колії стоїть товарняк. На запломбованих вагонах жовті кола з червоними блискавками. Один вагон з охороною, і платформа з зенітками.
— Гази везуть, — каже Яша.
— Не вигадуй, — буркнув машиніст.
— Гази. Жовте коло з блискавкою — це гази. Охорона он, бачите, яка. І в кожного протигаз. Де ви бачили охорону з протигазами?
— Так, гази… — погоджується машиніст.
Через десяток хвилин відкривають семафор для газів, потяг тихо рушає… Тоді впускають нас… На пероні стоїть німець, якого прозвали тут Вапном. Вапняк привозять не лише для Журбівського, але ще для кількох ближніх заводів, а Вапно командує розподілом і вивантаженням.
Весь день вантажимо вапняк, носимо його на ношах з буртів по крутих трапах, зіпертих на вагони. Ні перекурити, ні перепочити — Вапно тут як тут.
Він, і правда, німець лютий, запеклий. Двічі нас з Яшком завернув од вагона, примусив довантажити ноші. Яшко остерігався Вапна, аж сіпався, коли той нагадував про себе. «Іларіон!» — кричав Вапно, ледь Яшко дозволяв собі перепочити хвильку.
— Чого він уївся на вас, Іларіоне?
— Сподобалось йому моє ім'я, — з сумом в очах пояснив Яшко. Потім додав, перевівши на жарт: — Та як Яшка не малюй, а він Яшко… ти, бува, не стригся у мене?
— Авжеж, стригся…
— Я ж то бачу — чуб наче знайомий…
— А я вас одразу впізнав…
— От біда! Всі впізнають, навіть діти, яких я хоч раз під нулівочку… Прямо носа не виткнути. Вже заховався на цій «овечці», однаково впізнають. Ніякого поняття в людей… Є Іларіон, і хай би собі був Іларіон. Так ні, Яшко і Яшко. «Мамо, мамо! Он Яшко пішов!»
— А вагаря нашого вам не доводилось стригти колись?
— Того? На вагах? А навіщо тобі? Чув сьогодні на греблі?..
— Чув… — І я знову запитав про вагаря. Ану ж і справді то сам Тесля. Перший–найперший глинський секретар…
— Прибився сюди недавно. Спершу працював на ремонті, а це, як пішли буряки, став вагарем. Звати його Василем Андрійовичем… А прізвище Журавель. Це він зупинив «овечку». З ним іще Тарасов. Мовчазний, строгий, Борис Іванович. Може, воно й не Тарасов, і не Борис Іванович… Але кадровий. По виправці бачу, що кадровий. Перед сном у ставку купається. Я буваю у них. Там такий гарний бутельок стоїть. Хочеш, зайдемо після каміння, пропустимо по стаканчику…
Я чи не надто сумно посміхнувся при згадці про бутель.
— Не віриш..
— Чому не вірю, Іларіоне, вірю… Тільки бутля того вже немає. Я сьогодні його розцокав…
— Ти?!
— Ненароком. Випадково…
— Отого, що в кошику?
— Того самого, зеленкуватого…
Іларіон зовсім присмутився. У нього безсоння, страшні ночі, а той бутель начебто тримав його на ногах.
На завод поверталися пізно. На підйомах «овечка», така шустра вранці, чахкала, борсалась у власних димах, хоч Іларіон так само, як і вранці, обливався потом біля топки. Я лежав на камінні, не чуючи ні ніг, ні рук, дивився у визоріле небо.
Поруч у білих робах лежали інші вантажники, наче побиті, тіла їхні злилися з вапняком, скидалися на білі брили. Мене все більше охоплювала тривога за вагаря, за перукарню, за людей, які причаїлися на цьому заводі.
Зараз ліс стоїть тихий, зачаєний. Коло нього поїзд притишив хід, і один з вантажників, якого називали дядьком Петром, вже немолодий, сухорлявий чоловік у робі, шепнув мені: «Це чи не для тебе, синку!»
Біля кілометрового стовпця, вкопаного осторонь насипу, стояв вагар. Я впізнав його по кепці, насунутій на чоло. Напевне, це він подав знак «овечці» притишити хід саме тут.
— Живий? — різко запитав вагар.
— Завдяки вам, Василю Андрійовичу.
— Ого, ти вже й по батькові величаєш… А звідки відомо тобі?
— Іларіон сказав. Кочегар.
— Базіка він, Іларіон. Сподіваюсь, ти не вибовкав йому про десятого.
— Я мовчав. Та він і сам здогадується.
— А як Вапно? Не чіплявся до тебе?
— Геть замучив. Продиху не давав.
— Справжній німець. Наш німець.
— Вапно???
— Ага, Вапно, Вапно… З Відня сам. Соціалістом був. Депутатом парламенту… Австрійського.
— Чому ж такий лихий?
— Щоб ви пізнали новий порядок. Поїзд з газами ще стоїть?
— Пішов.
— Ховаються вони з ним. Щось у них ламається, коли підтягують гази. — Зупинився раптом, пильно глянув мені в очі: — Вас викинули не на цей поїзд?
— Мене, Василю Андрійовичу, ніхто не викидав. І ніякий я не десятий. Десятий помирає в Зелених Млинах, а може, вже й помер. Ну, а дев'ять, ви знаєте, — загинули в бою. На колишніх хуторах.
— Молодець Тарасов. Він перший сказав, що ти ніякий не десятий.
— Я став десятим сьогодні на греблі. Потім ви ще підтвердили. Та й ці, на «овечці», напевне, вважають мене за десятого…
— Все правильно. Справжній десятий нізащо не поліз би на греблю. І на завод також не приплівся б. Ти коней бачив на лузі?
— Бачив…
— Справжній десятий піймав би коня й подався б якомога далі. Чому ти цього не зробив?
