Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
— Давно тут?
— Недавно…
— А вони там з собаками?
— Хто?
— Німці. Хто ж.
— З собаками…
— А як прийдуть сюди?
Вже бачу з віконця Явтушка на передній підводі. В фуфайці, у шапці, правує на ваги. Позаду нього стримлять увіткнуті в буряки дрелі. Ще не зліз з воза, а кричить у віконце:
— Доброго ранку вам!
— Привіт, привіт! — поспішає відповісти йому вагар.
Тоді показує мені на куток, сідає на терези, ловко соває важком, щось помітив на терезах, гука Явтушку:
— Голий, таку–перетаку, коня прибери з ваги!
«Хіба ж товариш Тесля міг би отак?»
Той згонить коня, зате важить і себе заодно з возом, — мені видно, як він стоїть на краєчку вагів.
Замкнувши терези, вагар виписує квитанцію, подає її Голому через віконце, той доскіпливо розглядає її, бурмочучи щось собі під ніс, перше ніж прибратися з ваги. Відчувається, що в них нелади з вагарем.
Сім підвід прибуло з Вавилона. Щось не всіх погоничів упізнаю, а ось Федора Ямкового знаю як облупленого, він у всьому солдатському, а буряки привіз чи не вперше, ніяк не може втрапити на ваги — то недоїде, то переїде, січе коней по очах, здаючи назад.
— Вже? — запитує вагар.
— Важ! Важ не важ, а цукор не наш!
— Ого, навалив, — зауважує вагар, тоді заповнює квитанцію: — Ти вперше?
— Вперше.
— Прізвище…
— Ямковий… Федір по отцю, а по матері — к чортій матері…
Різкий, строгий, але добрий, одне літо я був у нього погоничем на жатці, трудоднів заробив, як ніколи. Він уже з'їхав з вагів, та вагар гукнув його:
— Гей, Ямковий, квитанцію забув.
Ямковий повернувся до віконця:
— А що, і тепер квитанції видають? Ото біда!
Ямковий підбіг до віконця, забрав квитанцію і, склавши її вчетверо, заховав до нагрудної кишені, на якій був слід від якогось значка, може, від ППХО. Ямковий до війни побив у Глинську рекорд із стрільби у протигазі. Я відвернувся, щоб Ямковий не впізнав мене. Та жаткарі, напевне, своїх погоничів не так пам'ятають, як ми їх. Та й коли це було! У Глинську вже секретарював Валігуров.
Коли всі переважились, вагар підморгнув мені, забарабанив білими невиробленими пальцями по столику. Тоді дістав з кишені капшука, справжнього, з кабанячого міхура, запальничку й невеличку книжечку, складену з газети. Вирвав листочок, довго обстукував один крайок зубами, саме отими двома, золотими, так роблять заправські курці, щоб папір краще склеювався. Від першої ж затяжки цигарка спалахнула під вусами, та він звично задув полум'я.
— Німці, німці, а газети не вміють зробити. Горить, як порох… Закурюй. — Показав на капшук. Чи не занадто пильно стежив за тим, як я звиваю цигарку, либонь, залишився задоволений з того, як ловко я це зробив. — Горить! — показав він на мою цигарку, коли я запалив. Вона справді вся почорніла.
Глянув ще раз на моє пальто на цвяшку.
— А пальтечко, пальтечко яке! Хоч би реп'яхи обібрав.
— Не встиг…
— А як опинився тут, у будці?
— Я ці ваги ще до війни знав.
— Ого, який давній.
— Буряки сюди привозив.
— Звідки?
— З Вавилона.
— А тепер куди?
— Туди ж…
— І цих знаєш? — показав на валку, що одважилась.
— Як облуплених. Як не знати Явтушка. І Ямкового впізнав. Колись у нього поганяв на жатці. — Так і кортіло сказати: «І вас знаю. Ви товариш Тесля?» Але ж ніби нічого від Теслі. Зняв кашкета, геть лисий, а той чубатий був, та ще який чуб! Як у голови Раднаркому Чубаря.
— З якого табору?
— Втік? З уманського. З ями…
— Рядовий?
— Рядовий…
— А тут сьогодні бій на греблі був. Поліцаїв побили…
— Хто побив?
— Отакі, як ти. Хто ж…
А які ж очі були у Теслі? Не пам'ятаю очей… щоб запам'ятати очі, треба хоч раз їх побачити зблизька. Як ось ці. Руді, з вогниками. І до чого це сказано: «Отакі, як ти…» Певно, здогадується…
— Ось тобі ключ. — Він виклав його на столик. — Забирай оце, — показав на моє пальто, — і он тими двориками, бачиш? — підвів мене до віконця, — пройди до ставу. Там стара пекарня. Над ставом. Чорна труба на ній. Двері з причілка, вузенькі. Зачиняйся й чекай мене. Мене замінять десь о шостій. Служба, брат… На випадок чого там є хід на горище. В кутку коридорчика. Тільки вибереш драбину на горище… Зрозумів? Теж мені вагар… — з докором сказав він, вішаючи на цвяшок свого кашкета, і знову сів за терези. Підходили підводи з Райгородка. — А пальтечко своє вкинь у став, щоб і духу його не було. Та дивись, не наткнись на поліцаїв. На заводських…
Йду до пекарні через тісні дворики, тоді переходжу головну вулицю, власне, і єдину, біля входу на завод стоїть вартовий у цивільному, але з гвинтівкою, ще один стоїть біля хвіртки того будинку, в якому жив колись Соловйов, директор заводу. Там, за мурами, дворик, фонтан, кілька старих лип, тепер цей дворик займає комендант Клаус. З колишнього пожежного депо виходить ще один з гвинтівкою, переходить вулицю, либонь, іде міняти вартового. Я тим часом чимчикую вниз, до пекарні, несу своє пальтечко. Тесля колись був чубатий… Головні двері забиті, проти них всихає бур'янець, а стежка з кам'яними приступцями веде до вузеньких дверей.
У кімнаті все ще не вичах запах гашеного вапна. Заґратоване вікно виходить на крутий пагорб, і тому зараз тут усе ще світає, тоді як на горі уже давно ранок. Напевне, раніше, коли працювала пекарня, ця кімната правила за склад для борошна, а може, й для готового хліба. Плиту на дві конфорки, мабуть, також поставлено тільки тепер, а димаря від неї виведено надвір, через стіну, там видно коліно з білої, необпаленої іще жерсті. Під внутрішньою стіною, сухішою за інші, стоять двоє залізних ліжок, проти вікна столик, на плиті чайник та ще якийсь нехитрий посуд. В глухому кутку — бутель у круглому лозовому кошику, на півтора або й два відра, заткнутий. Біля плити відерце з картоплею й кілька цибулин на ній, а на столі чайна тарілочка з сіллю. Оце і все. Є дрова й сірники, є сіль. Якби ще вода, я міг би наварити картоплі й зажити у цій норі не так уже й погано. Але ж води катма (на ту хвилю я забув про став, який підступав до самої пекарні).
Загалом тут не так уже й кепсько, якщо вагар має якесь відношення до війни. Підходи до пекарні чудові, а саме житло наче заховане від людського ока, хоч і недалеко від особняка коменданта. Це також неабияка перевага.
Нещастя ж мої почалися з бутля, до якого я, прихопивши кварту, підійшов з найскромнішими намірами. Але треба ж було в таку мить завищати «овечці»… Те, що могло вдовольнити у маленькій дозі, перетворилося на чад, з якого я поспішив вибратись. На ставу рідшає туманець, чути, як в очереті скидається щука — у неї саме ненасить. Сідаю на камінчику, на якому мешканці пекарні, напевне, перуть свої сорочки і миють чоботи. Завод уже ожив, лунко озиваються молотки на чанах для меляси, — то латають чани, побиті кулями та осколками. Десь піднімають щось важке, можливо, встановлюють котли на дифузіях, і чути голос старшого: «Раз–два! Взяли!»
Іду до хати збирати скалки від бутля, скидаю їх до того самого кошика, в якому так упевнено перед цим почував себе бутель. Ніколи не слід починати обживати хату з бутля. Але тут і господар. Ступив по калюжі в мій бік, пильно глянув у вічі:
— Десятий?..
Що вже й казати йому. Десятий помирає у млині, в Зелених Млинах, а я, напевне, з тих самих, що і він, вагар. Але відступати вже ніяк.
— Десятий…
— Вас погано там готували… — сказав він тоном людини, що не терпить заперечень. — Адже ти тут не один. Нас тут багато таких. Так–так, уяви собі, багато. А ти подаєш слід сюди, на завод, думаєш лише про свою шкуру. Пацан!
Хлопчисько! Он Голий, який возить буряки для німців, так і той ніколи б такого не зробив. Марш на «овечку»!
Показую на кошик:
— Через цю кляту «овечку» в мене вислизнув бутель…
Вагар помітив пальто на ліжку, підбіг, взяв його і, винісши надвір, пожбурив до ставу.
— Що ви зробили? Там обойма…
Він вибіг на камінь, підхопив пальто, подав мені.
