Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Зараз він відчував ті ж почуття, немов тримав в руках Меч Істини. За суттю, все було схоже. З того першого дня, коли Зедд передав Річарду Меч Істини через стіл зовні його будинку, Річард насправді вже був підготовлений до цього.
Він відчував, що піт капав з його обличчя, від старанності, з якою він працював. Він втратив відчуття часу, вимальовуючи кожну форму, опрацьовуючи кожен елемент, щоб завершити і не дозволяв чому б то не було відвернути свою увагу, інакше він може зробити помилку. Він був ніби частиною цього зображення. Він малював практично з тим же сприйняттям, з яким він вів битву мечем, коли користувався Мечем Істини. Навіть вигин його брів був точно таким же. Він додавав кожен елемент, наносив кожен штрих, кожну криву з тією ж точністю, з якою він сік своїм мечем або з тією точністю, коли різцем висікав скульптуру. Він застосовував ту ж саму майстерність, що й при використанні клинка. Одночасно він і руйнував, і створював.
І коли він, нарешті, зрозумів, що промалював кожний символ, завершив кожну форму заклинання, з'єднав всі елементи, — він сів прямо. Він пильно оглянув магічний пісок і, нарешті, перейнявся повним жахом того, що постало перед ним. Він оглянув Сад Життя. Він жадав побачити красу перед тим, як зіткнеться зі світом мертвих.
Нарешті, він сів схрестивши ноги і поклав свої руки на коліна, розгорнувши долоні догори. Плавно опустив повіки. Зробив глибокий вдих. Це був останній момент, коли він міг зупинитися. Ще мить і вже буде занадто пізно що-небудь міняти. Річард підняв голову і розплющив очі.
На древнєд'харіанській мові він прошепотів: «Прийди до мене!»
На мить стало дуже тихо, в цій зловісній тиші він міг почути лише м'яке шипіння факелів навколо чарівного піску, як раптом дикий рев наповнив повітря і здригнулася земля.
З центру іскристого білого піску, з центру форм заклинань, почала підноситися біла фігура, схожа на білий згусток диму. Звиваючись навколо себе, кружачи лійкою і вихором, це щось сходило з піску, вимальовуючи вгору своє власне заклинання. Поки воно сходило, піднімаючись все вище, магічний пісок під ним розкривав отвір, дозволяючи мороку смерті впровадити зяючу порожнечу в світ життя.
Річард спостерігав, як біле щось, піднімаючись з порожнечі, приймає обриси у вигляді фігури в коливній білій мантії. Наче квітка, що прагне розкрити свій бутон назустріч життю і світлу, фігура розводила руки до тих пір поки невагома Манту не повисла в спадаючих складках від широко розставлених рук. Фігура парила, зависнувши над чорною порожнечею посеред чаклунського піску. Річард піднявся і встав перед нею.
— Дякую тобі за твою появу, Денна.
Вона у відповідь посміхнулася йому своєю все тієї ж красивою, сяючою, але в той же час непомірно сумною усмішкою.
Оскільки Річард уважно дивився на неї, вона простягнулася і торкнулася його щоки. У цьому дотику було стільки любові, скільки Річарду ще не доводилося відчувати. У момент цього дотику він зрозумів, що буде в повній безпеці з нею… в такій безпеці, яка може бути тільки у світі мертвих.
З тіні дерев, з того місця де Річард просив Ніккі чекати, вона здивовано спостерігала, як Річард стояв перед м'яким сяйвом неземної фігури. Вона була неймовірно прекрасним створінням, духом досконалої чистоти і гідності.
Ніккі відчула, як сльози струмують по її щоках від споглядання доброго духа там попереду неї. Її серце наповнилося радістю, і разом з тим страхом за Річарда, за те місце, куди його заведе цей дух.
Коли світла фігура в білих шатах покровительственно обвила рукою Річарда, відриваючи його від світу життя, Ніккі вийшла вперед на світло смолоскипів. Її чоло покрилося бісеринками поту, поки вона спостерігала, як сяюча фігура м'яко спірально опускалася в пітьму, зникаючи.
— Благополучної подорожі тобі мій друг, — шепотіла вона, — Благополучної подорожі.
Але потім, перш ніж врата встигли повністю закритися, перш ніж іскристий чаклунський пісок заживив свою рану, чорна форма згустилася в повітрі над ними. Це Щось, завихрюючи себе щільною лійкою, опустилося слідом за ними в морок.
Звіра манило до Річарда, коли він користувався Даром, а тепер ця гонитва продовжиться внизу, в його власній реальності.
Келен кинула ще одну гілку у вогнище. Іскри піднімалися в вечірнє повітря, ніби прагнучи піти за зникаючими оранжево-червоними спалахами західного неба, які все ще було видно через голі гілки. Вона піднесла руки до вогню і затремтіла, потерши їх одна об одну. Це буде холодна ніч.
Легко споряджені, у них було лише по одній ковдрі. Принаймні, у неї ще був плащ. Але на холодній землі всю ніч можна провести без сну. Зате хвойних дерев навколо було повно, так що вона зрізала кілька великих гілок для ночівлі. Однак якими б товстими не були ці гілки, вони погано захищали від вітру. Але тепер, після того, як нічний вітер нарешті затих, їм більше не потрібно було будувати укриття. Келен всього лише хотіла чим-небудь перекусити і потім лягти спати.
А до того, як вони розпалили багаття, вона розставила тенета, сподіваючись зловити кролика — навіть якщо вони і не поїдять цієї ночі, можливо, їм більше пощастить вранці перед відходом. Самуель зібрав великий запас дров для багаття і розпалив вогонь. Після чого він пішов на кам'янистий берег сусіднього струмка, щоб набрати води.
Келен моторошно втомилася і хотіла їсти. Запаси їжі, що вони прихопили в таборі Імперського Ордена, підходили до кінця — хоч вони й не часто зупинялися для їжі чи відпочинку. Якщо вони не зловлять кролика, їм доведеться задовольнятися сухарями і в'яленим м'ясом. У всякому разі, це все, що у них є. Однак і це довго не триватиме.
Самуель не хотів зупинятися, щоб спробувати добути ще їжі. Здавалося, він кудись страшенно поспішає. Вони знайшли кілька монет на дні перекидних торб, але поки що не бажали ризикувати, щоб закупити харчів в невеликих містечках, повз які вони проїжджали, Самуель переконав її триматися подалі від інших людей.
Він вважав, що солдати Імперського Ордена будуть за ними полювати. І враховуючи те, як сильно Джеган ненавидів її і як сильно він хотів помститися, у Келен не було ніяких аргументів проти його впевненості. Безсумнівно, солдати могли навіть наступати їм на п'яти. Ця думка змусила її затремтіти ще сильніше.
Коли Келен поцікавилась у Самюеля, куди ж вони прямують, він промовчав, лише вказавши на південний захід. Він запевнив її в тому, що вони направляються в безпечне місце.
На ділі ж він виявився дуже дивним супутником. Він мало говорив верхи на коні і ще менше в таборі. Де б вони не зупинилися, Самуель не насмілювався далеко відійти від неї. Вона сподівалася, що він лише хотів захистити її, тримати в безпеці, але це було більше схоже на стеження за своїм призом. З тих пір, як він визволив її з табору Ордена, Самуель жодного разу не намагався пояснити причини своїх дій. Лише раз, коли вона натиснула на нього, він повідомив, що зробив це, щоб допомогти їй. На перший погляд це звучало мило, однак, Самуель так їй і не розповів, звідки він її знає, чи звідки він дізнався про те, що вона була в полоні.
По тому, як він кидав на неї погляди, коли думав, що вона не бачить, Келен зробила висновок, що він, можливо, просто сором'язливий. Якщо вона натискала на нього з якогось питання, він втягував голову плечі і просто кивав. Іноді вона відчувала, що мучить бідолаху своїми розпитуваннями, і тоді вона залишала його у спокої. Тільки після цього він розслаблявся.
Вона знала, що Самуель зачарований нею. Він часто, здавалося, прагнув зробити все, щоб доставити їй задоволення. Іноді, нарізаючи ковбасу, він давав їй один шматок за іншим, поки дівчина не говорила йому, що їй вже вистачить і що він теж повинен поїсти. А часом траплялося, що, розсіяний через голод, він забував поділитися з нею до тих пір, поки вона не попросить.
Іноді, піднімаючи погляд, вона помічала, що він дивився на неї своїми дивними золотими очима. У такі моменти їй здавалося, що вона бачить підступну гримасу злодія. У такі моменти вона не відпускала руків'я ножа весь час, поки не лягала спати.
