Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗

— Ех, — замріяно зітхнув Жак.

— Який сенс?

— Сенс… — Жак поплескав малюка по плечі. — Натягай штани, мудрагелю.

— Я ненавиджу, коли ти мене штурхаєш!

Жак розгубився:

— Чому б я тебе штурхав?

— Твій батько з любові, — втрутилася Матильда.

— До сраки мені така любов.

Матильда здригнулася.

— З любові дід бабі око вибив, — спробував пожартувати Жак.

— Поїж супчику, — Матильда змінила тему. — Дивися, який гарний, теплий.

— Не хочу.

— Їж, — примовляв Жак. — Від не хочу ситим не будеш.

— А я вже ситий такими… такими… — він проковтнув слово, якому так і кортіло зірватися з язика.

Жак із Матильдою вражено перезирнулися.

— Хто ж мені помагатиме? — повів Жак перегодом.

— Нема дурних.

— Але ж це наше!

— Шукайте собі когось іншого. Мені ваш город не потрібний.

— Навіщо так розмовляєш? — мовила Матильда докірливо.

Наче човен, що сахається берегів, летячи в обійми бурунів-круговертей. Матильді несила було дивитися, як харчується ковбасою та хлібом, запиваючи з пляшки магазинним молоком, а з її супів, наче з помиїв, виловлює шматки картоплин, що їх Матильда намагається вкинути більше, від чого страва нагадує раґу. Тільки від її картопляного пирога, який намагалась пекти частіше, не відмовлявся.

Син уплітав ковбасу вранці та ввечері, витрачаючи на неї кишенькові гроші, що вони давали йому на кіно, книжки, морозиво, і Матильда із Жаком не знали ліку, скільки він її споживає. Ще раз спробувавши віддати його на спорт і, як і всі попередні рази, зазнавши провалу, Жак і Матильда дивились, як потворнішають його стегна й живіт — усупереч запевненням ескулапів, організм урешті застрайкував, незугарний пускати все оте в ріст (у цьому малюк був цілковитою протилежністю Жака). Тоді як учні, коли їх у школі запитували, ким хочуть стати, називали такі ремесла, як хірург, космонавт, будівельник, директор, комбайнер, він мріяв бути працівником м’ясокомбінату, а в питальниках напроти графи «хоббі» писав: «Ковбаса». Йому дужче за все кортіло опинитися біля її джерел, якнайближче до місця, де зосереджено таємницю виготовлення, щиросердо шкодуючи, що такого плоду не трапляється у природі. Коли вчителька запитала, чому його не цікавить географія, якою захоплюються всі без винятку хлопчики, він щиросердо відповів: «Бо немає країни, в якій росла би ковбаса». Ковбаса навіювала йому думки про непрактичну абсурдність світу, всіх отих тополь, кленів та яворів. Як дув західний вітер, жадібно вбирав ніздрями насичене м’ясокомбінатівським духом повітря.

— Хоч одну ложку.

— Смакота! — підтягував Жак.

— Їж свою смакоту.

— Не вийде з тебе Геракла.

— А я й не хочу бути Гераклом.

— А ким?

— Ніким!

— Бодай ложечку, — далі благала Матильда.

— Задовбали мене! — вискакував із-за столу.

На короткозорих очах блищали сльози.

— Ми ж як краще, — відступала Матильда.

— Відпусти! — кричав, випручуючись із Жакових обіймів.

— Ти нас неправильно розумієш, — хекав Жак, якому від схвильованості й борюкання бракло повітря.

— А ви мене розумієте?!

— Їж уже ковбасу.

Матильда здалася, проте Рубікон було перейдено.

— Сама їж!

— Ми тобі не шкодуємо.

— Ага.

— Що ж ти таке говориш?!

— Зажали — вдавіться!

Грюкали двері і западала понура мовчанка.

— Не треба було так, — казала нарешті Матильда.

Жак знизував плечима.

— Хай би вже їв, що хоче, — додавала розчавлено…

На липі біля входу до гаража заскрекотіла сойка. Жак підвів погляд, шукаючи її серед оголеного гілля. Вже виїжджаючи з гаражного кооперативу, Жак із Матильдою побачили, як удалині, вигулькнувши з бічної вулички, повільно чалапає їхній син.

Мовчки котячись автошляхом, Жак із Матильдою були свідками не зрозумілої їм боротьби, що відбувалася в ньому. Адже гнітило його все: черепашача їзда, вони, батьки, які за всі ці роки, що тряслися над ним, стали йому осоружними, рура, нависання якої сприймав за особисту образу. «Який він зробився нервовий!» — журилася, пестячи його скрадливими поглядами, Матильда. «Спокійно, малюче, це все минеться, — втішав себе Жак. — Гадаєш, я ніколи не був підлітком? А мені доводилося скрутніше, ніж тобі, це вже точно».

— Чому ж ти не залишив її на городі? — запитала Матильда.

— А як?

— Як то, як?

— Самому тяжкувато приступитися.

— А як ти її повантажив?

— Не я, а кран.

— Ти її купив?

Жак кивнув.

— За скільки?

— Десятка.

— За шмат заліза?

— Шмат… — мугукнув Жак. — На дорозі не лежить.

— Гроші теж.

— Нам її як стій треба.

— Це вони?

— Що?

— З тебе заправили.

— Ні.

— То чого ж ти?

— Могли й більше.

— Дав би п’ятку, а там подивився…

Колись у дитинстві Жак знайшов на дорозі підшипник, тер і чистив, доки той завиблискував, як новий. Зберігав знахідку в шухляді, виймав, подовгу роздивляючись, мов діамант. Коли покидав село, в оперезаній ременем батьківській валізі між невигадливим вбранням, з якого вже почасти й виріс, варениками і документами лежав підшипник. Він і зараз покоїться на полиці у Жаковому гаражі. Жак розгортає папір і дістає його, свій талісман; вглядаючись у відполіровану поверхню, бачить хлопчика, який біжить полем, на якому колоситься пшениця.

— Ти мене зовсім не чуєш, — докоряє Матильда.

Від її голосу хлопчик зникає. Жак і Матильда мовчать. Син також. «У нього слово на вагу золота», — каже вчителька, і Матильда вловлює в її голосі глузливу нотку. Їй ніколи не вистачало часу — робота, робота, робота, від ранку, як іще не розвиднілося, до вечора, коли знову темніло, і тільки неділя була днем, коли ярмо на Матильдиній шиї попускалося.

Автомобіль зупиняється біля дерев’яних дверей, що правили за місток, а зараз лежать край розширеної канави.

— Отак-от, — підсумовує мовчанку Жак, киваючи на рівчак, де зібралась вода.

Жак розґудзує капронове мотуззя, ще раз силкується підважити «сувенір», відтак беруться удвох, Жак з одного боку, малюк з іншого — марно. Жак вивільняє з багнюки двері, прихиляє до автомобіля, налягає, упевнюючись, що вони, які тижнями витримували вагу людини і наповнених камінням відер, не підведуть і цього разу.

— На три підважуємо, — розпоряджується. — Один… Два…

На три, вирвавшись з їхніх рук, рура з гуркотом котиться вділ.

— Мої окуляри, — кричить, відскакуючи, малюк.

Матильда кидається їх витирати.

Жак дивиться на оцупок у рівчаку, просмолений хребет якого випуклюється над землею.

— Як ми її, малюче?

Малюк мовчить.

— А ковбаса теж, виявляється, дає силу, — каже Жак, по-змовницькому зиркаючи на Матильду.

Тієї миті з-за хмар над деревами, що скидають останнє листя, вигулькує пізнє осіннє сонце.

9

Незапам’ятних часів, коли річка, подрібнивши гірські брили, відступила в напрямку, де через багато сторіч виросло місто, вивільнену рівнину заполонили дерева. Й ось тепер людська рука відкидала їх крок за кроком назад. Залишившись посеред городу і нагадуючи про те, як іще недавно ліс підступав до самого села, пень не встиг потемніти, а його плато з безліччю грубших і тонших кілець нагадувало про колишню міць — про стовбур, що тримав і живив соками могутню споруду кількасотрічного дерева; спинаючись над землею, він перехнябився на один бік і частина коріння стирчала в повітря, посвідчуючи, що його вже звідси хотіли раз витягнути, та він не дався. Жак відкладав вирішальну зустріч.

Й ось стояли вони, троє людей — чоловік, жінка і син — супроти нього одного, відчуваючи дивну ніяковість зайд, що вторглися не у свої володіння.

— Це ми ще подивимося, хто кого! — розпалював себе Жак із перебільшеною задерикуватістю, покликаною притлумити голос провини, що долинав із глибин єства — звідти, де пам’ять про далекий-далекий час, як людина жила у злагоді із природою.

Зараз вона була їхнім суперником, стримувала, розсипавши каміння, коли ж визбирали, виставила найзатятішого вояка. Обмотузавши, Жак спробував потягти — де там; взялися втрьох — марно; хилили вліво і вправо — ні руш.