Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗
Сьогодні в «КАФЕТЕРІЇ» інші столи і стільці, ніж тоді, коли, розписавшись, Жак із Матильдою знайшли в ньому прихисток від дощу, що лив, наче з відра, і потім, коли принагідно туди завертали: душок спирту й дешевих закусок виповзає крізь кепсько припасовані різьблені двері надвір. Ідучи на базар, Матильда іноді робить гак. Зупинившись неподалік, прикипає до вікон. Наче за ними попиває ґлінтвейн їхня із Жаком молодість.
Матильдина пристрасть до приправ виявлялась у триманні пакуночків і наповнених зіллям дзбанків, слоїків з-під майонезу «провансаль», кількість яких із повільною невблаганністю множилась. У продуктових крамницях приправи покоїлись у найвіддаленіших шухлядах, запорошених закутках скляних вітрин, звідки їх відважували, наче щось бридке, до чого силувала безсоромна примха розбещеної сонцем і теплом Півдня, звідки походила, Матильди. Попорпавшись, Матильда дістає з полиці гвоздики — перетривавши у пожовклій торбинці роки, їхній запах війнув подібною до яскравого спогаду свіжістю.
З розігрітого на газовій плиті кухля шириться запах винограду з терпким алкогольним присмаком. Додавши цукру, Матильда приправляє напій пучкою брунатних пуп’янків і корицею. Майже одночасно Матильда і Жак ближче присуваються одне до одного, їхні щоки беруться рум’янцем. Невиразне, пойняте серпанком перестояної духмяності минуле видається їм таким близьким і привабливим. Бентежно прокравшись повз кімнату, де син дивиться телевізор, Жак із Матильдою нечутно зачиняють позаду себе двері спальні.
8
Ранок нічим не відрізнявся від інших осінніх світанків — сірий, сльотавий; з голих слизьких гілок скрапувала волога. Жак із Матильдою прибули на город, де на них уже чекала мряка. Крізь захмарене небо блідо сочилося місячне сяєво — ліхтар, неспроможний освітити самого себе. Ступивши крок, Жак розчинився у мряці, наче був частиною, що нарешті знову злилася з безмежною, всеохопною стихією.
— Ти де? — гукнула, опустивши вікно, Матильда. — Вертайся вже. Кажу ж тобі, повертайся.
Город осів, лише на покуттях майбутньої хатини здіймалися пірамідки відкладеного на фундамент каміння. Надія ще цієї осені засадити бодай одну грядку з кожним днем віддалялася у безпросвітні тумани. Якщо вирушити геть від гір, то вже за сотню кілометрів земля стане маснішою, повільно переходячи в чорнозем, за яким почнеться рівнина, де леміш батує скиби, наче домашній сир, переорюючи пам’ять про голод і мор.
Наближаючись до зупинки, Жак бачив Матильдину знетерпеливлену постать у зеленуватому пальті, поли якого підвіював вітер.
— Сідайте, мадам.
Почав було лічити прожиті разом роки, але позаду засигналив автобус.
Котячись отак уперед, Жак ладний був би ніколи не зупинятися, проте вже на найближчому світлофорі змушений був поспішно натиснути на гальма. Їм залишалося до пенсії не так уже й багато, допрацьовували радше за інерцією, ніж із ентузіазмом, — Жакові довше, ніж Матильді. Підкотившись під вагон, що тримався на підпертих кам’яними плитами дерев’яних бантинах, Жак заглушив мотор. Дивився, як Матильда входить у відчинені навстіж двері — в опалювальний сезон приміщення перетворювалося на душогубку. Дивився ще й тоді, коли Матильда ввійшла, і щойно по якімсь часі увімкнув стартер.
Об’їзну дорогу, якою користувався двічі чи тричі, переасфальтували, автомобіль котився плавно, праворуч місто з верхотурами новобудов, над якими стриміли крани, понад край тяглися бараки, ліворуч пустище, за яким у видолинку тулилося перше сільце. Трохи далі починалася лісосмуга — кущі й дерева зрослися з роками в придорожні хащі, над якими спиналися крони тополь із усохлим гіллям, де паразитувала омела.
Лісосмуга обірвалася раптово, відкривши узбіччя з тягачами і краном, що пиркав чорним димом, тримаючи у повітрі руру.
Прокотившись уперед, Жак залишив автомобіль на узбіччі зустрічної смуги.
— Я до начальника. Маю справу.
Вже за мить перед ним стояв широкоплечий опецьок у будівельному шоломі.
Жак показав на завислий у повітрі метал.
— Цілу?
— Шматок. Метрів на три.
Опецьок зміряв Жаків автомобіль:
— А транспорт? Везти доведеться своїм ходом. У нас напряжонка.
— Що робити? — можливо, Жак це й не вимовив.
— Багажничок на дашок, і за миле діло, — робітники, які, збившись у гурт, зацікавлено слухали, почали розходитися.
У гаражному кооперативі о такій порі нелюдно: сторож, кілька пенсіонерів, які, нікуди не їздячи, щодня миють свої розвалюхи. Причіпний багажник висів під стелею, вкриваючись порохами і павутинням, — Омелян Лопата давно вже ним не користувався. Ніщо ні з чим так разюче не контрастувало, як цей чоловік зі своїм «запорожцем». У свої сімдесят почувався, наче розміняв хіба п’ятдесятку. Сорок п’ять років дальтонік Омелян Мирославович Лопата лишав у дурнях державтоінспекцію, визудивши фігури і числа в екзаменаційній книжечці, що їх йому зачитувала майбутня дружина.
— Я тільки туди і назад.
— Бери та їздь здоровий. Я чув, у тебе город.
З багажником Жак добряче помарудився.
— Триматиметься, Марковичу, — запевнив сторож, спостерігаючи, як Жак підкладає на місце розсохлих ґумок клапті картону. — То все дурниці. Хочете, я Вас картопелькою пригощу? Свіженька, щойно зварена.
То все дурниці, — тримаючи руками кермо, наспівував Жак, достосувавши мотив популярної пісеньки. Дурниці, дурниці — співав уголос, проскакуючи всі як один світлофори.
— Три метри і ні міліметра менше, — кран опустив металевий утинок на Жаків автомобіль.
— Якщо не секрет, нащо її Вам? — поцікавився опецьок, застромляючи Жакову червону десятку, мов нічого не вартий папірець, у нагрудну кишеню.
— Для городу.
— Нафтоньку помпувати? — на цьому жарті попрощалися.
То все дурниці, дурниці… Починало мжичити. Вилізши з канави, Жак припав губами до зеленої пляшки — газ шугонув у ніздрі. Напій смакував дюшесом.
Порожні пляшки Жак відносив до розташованого біля гастроному пункту приймання склотари, навколо якого вешталися пияки. Чи то з жалю до них, чи зі своєрідного зацікавлення приймальник часом завертав іще цілком добру тару, аби потім прийняти її від представників цього нового суспільного прошарку, якого ставало дедалі більше, заплативши половину вартості, після чого пияки зникали, щоб у сусідньому гастрономі отоваритися дешевим чорнилом.
На в’їзді до гаражного кооперативу стояв під світлом ліхтаря, вважаючи своїм обов’язком продемонструвати, що не спить, сторож.
— Боже помагай.
— Дай Боже, — майже автоматично привітався Жак.
— Сувенір, еге ж?
— Еге ж.
— Пізно вже.
Жак кивнув.
— Ще один змарнований день, — сторож намагався вичитати в Жакових очах бодай якесь пояснення.
Жак не вважав дні змарнованими. Навіть у ті кілька разів, коли був близьким до відчаю, він раптом відчував, як усередині його єства відкривалося незбагненне зглиб’я, — те відкривання завжди було пов’язано з обличчям його батька, що на мить пролинало у пам’яті, і з малюком, за якого хапався, мов за рятівну соломинку. А ще Матильда, але Матильда вислизала і пливла, як той листок-човник.
— Та от прогуляв смолянисту, — Жак звеселився із власного дотепу. — Город показав — там їй небавом жити.
Сівши за кермо, Жак побачив, як сторож позаду асистує, вимахуючи руками.
Коли вкочувався досередини, рура жалісливо заскреготала.
— Дурниці, — сказав сторож, вивчаючи смолянистий слід над входом.
Дурниці, дурниці, дурниці…
— Як на предмет городу?
— У мене предметів і без городу.
У малюка пушок над губою починає нагадувати парубоцькі вуса.
— Атож, на городі завжди робота, — Жак згідливо кивнув.
— Камінці збирати…
— Час розкидати каміння і час збирати, — глибокодумно прорік Жак.
— І багато вже назбирали?
— Мусимо. Знаєш, це таке відчуття. Коли воно твоє, ти сприймаєш його зовсім по-іншому, розумієш?
Малюк не розумів.
