Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан
Скоро почались повстання, поступово, один за одним острови звільнились від білих колонізаторів, найголовніше – звільнились від принизливого рабства.
Однак влада залишалась у руках білих, вона в них і зараз… Нові володарі, колишні плантатори невдовзі перекваліфікувались і жваво стали торгувати вже цілими островами. Купували за безцінь, продавали, обмінювали. Влаштовували військові бази. Тому так і сталось – одні острови французькі, інші іспанські, мій – ось цей – належить Америці.
Тепер я маю американське громадянство – але навіщо воно мені? У мене є мій острів, море, сонце завтра зійде таке, як ніде в світі, клієнти не переводяться… Хочеш ще вишеньку?
Есмеральда на ту пізню годину вже почувалася дуже втомленою. За одну вечірню розмову їй відкрився цілий острівний світ. Вона заперечливо похитала головою, залишила Мамбі щедрі чайові і побрела в номер відсипатись.
Зранку чекав новий день на острові, в самому центрі історії піратства, на яке вона мала тепер дещо змінений погляд. Слуга одного короля – пірат для іншого.
А щодо Мамби – чи справді він Синя Борода стараннями духів-джамбі? Питання залишилось відкритим. Можливо…
«Скляний палац»
О шостій вечора в тісній задушливій бруклінській майстерні під назвою «Скляний Палац» уже вкотре за день настирливо задзвонив телефон. Максим, художник із Києва, відірвався від креслярського столу і, струснувши денну втому, став пробиратись до телефону поміж стелажів зі шматками скла і дзеркал. Обидва його боси застряли в пробці десь на Мангеттені, тому відповісти довелось, хоч і не хотілось.
– Yes? – гримнув Максим в трубку, чекаючи якоїсь неприємності.
Якось одразу він не добрав – Маліка? Та Маліка, яку він знав усе своє дитинство в далекому й улюбленому місті? Молодша сестра його найближчого київського друга? Яким розрядом грому могло її голос занести в це місце, таке відірване від їхнього попереднього життя?
Але людська пам’ять працює дивовижно. Враз Максим згадав, як п’ять років тому Маліка вийшла заміж в Америку і живе тепер у Вашингтоні. Художника огорнула приємна хвиля сентиментального спогаду про їхнє спільне дитинство у вичовганих дворах багатоповерхівок. Про всю їхню ватагу, яка була грозою вулиці Калинової і страшним сном для батьків і вчителів. Відчайдушні шукачі пригод і першовідкривачі, Томи Сойєри і Оцеоли, вони провели всі шкільні роки у війнах і битвах із сотнями перемог, ран, захоплень і відкриттів. Таке дитинство не забувається, воно залишається мірилом справжності на все майбутнє життя. І діти такі рідко виростають у спокійних бухгалтерів чи бібліотекарів…
– Маліка! – В хлопця аж ноги підкосились від несподіванки. Він важко опустився в самотнє крісло посередині виставкової кімнати. – Наче машина часу перенесла мене в минуле… Невже таке буває?
– Буває ще й не таке… – відповів знайомий до болю голос на другому кінці дроту.
Уся незвичність цього дзвінка приємно шокувала Максима, бо хто ще може так струсонути твій день серед асфальтової спеки бруклінського літа, як не голос з далекого дитинства. Америка рідко залишає в системі людей-іммігрантів хоч якусь нішу для спогадів, для друзів звідти, для минулого життя…
Маліка й Максим говорили довго, впивались спогадами, сміялись і жартували. Хтось сказав – серцю добре серед своїх. Друзям дитинства так добре говорилось… Нарешті дійшли до справи. Дівчина запитала:
– Ти чув про археологічну виставку тут, у Вашингтоні, в Міжнародному валютному фонді? Позавчора вона офіційно закрилась. Але сталася велика біда. При перевезенні до посольства пропала частина експонатів. Серед них славнозвісна Трипільська Мадонна, невеличка глиняна статуетка. Мені підказує чуття, що саме в Нью-Йорку повинна виплисти якась інформація про викрадені цінності. Рано чи пізно все, що пов’язане зі справжнім мистецтвом, опиняється в столиці світу. А ці експонати не просто справжні – вони безцінні… Ти маєш справу з артдилерами, художниками, реставраторами – прислухайся, що люди кажуть, добре?
– Без проблем. А що ж ваша вашингтонська поліція, охорона в Міжнародному валютному фонді? – Максим тільки тепер згадав, що Маліка працює куратором виставочного залу МВФ, говорив колись її брат.
– Це заплутана історія, деталі зараз неважливі. І поліція й Посольство працюють, але те, що можна дізнатись у вільному Нью-Йорку, дуже складно дізнатись у бюрократичному Вашингтоні. Порозпитуй, для мене це дуже важливо. Ось мій мобільний…
Розмова скінчилась… Максим давно повісив трубку, але ще добру годину не міг прийти до тями. Яка вона тепер, Маліка? Яке волосся чи та ж фігура? Вона давно стала дорослою, але художникові було так важко позбутись образу шістнадцятилітньої коротко підстриженої дівчинки з довгими, як у чаплі, ногами, з якою вони так запаморочливо колись цілувались на Володимирській гірці…
Надовго потонути в солодких спогадах Максимові не дала поява босів – Моні й Шльоми. Двері майстерні відчинились, і на порозі з’явились два партнери-власники «Скляного Палацу» у традиційно засмальцьованих джинсах. Моня, зі зневажливим гострим поглядом на всіх і все, крокував попереду. Вираз зневаги Моні вдавалось приховати тільки в розмовах з клієнтами. Так вимагав бізнес – клієнт завжди правий. За Монею увійшов Шльома, на дві голови вищий за свого побратима, в бейсболці, з лінійкою за поясом і філософською посмішкою на засмаглому обличчі. Максим же в ту мить подумки ширяв якнайдалі від проблем бізнесу…
– Что, Максик, сачкуешь? Усы крутишь? – незлобливо запитав Шльома, хоч в Максима й не було ніяких вусів. – А мы тут колесим по Нью-Йорку, заказы тебе, мечтателю, вылавливаем?
– Что ты, Шльома, я силой мысли заказы ищу… – віджартувався Максим.
– И много нашел? Я тебе за них комиссионные заплачу, – пообіцяв Шльома, як завжди поглинутий єдиною непоборною пристрастю свого життя під назвою «як розбагатіти».
Обидва Максимові боси покладали великі надії на розквіт свого бізнесу. Вони недавно відкрили цю майстерню художнього скла й марили натовпами багатих клієнтів, які за шалені гроші замовляли б позолочені скляні панно для своїх вілл і яхт. Правда, жоден із компаньйонів нового бізнесу самого мистецтва не розумів і не любив. Але скло на той час у Нью-Йорку було надто популярним і прибутковим предметом гламуру. Моня невтомно вчив Максима: «Когда говоришь с клиентом – ты ему побольше прогружай про форму, про линию, про синтез и гармонию, чего тебя там в Академии шесть лет учили. Клиенты это любят и уважают».
Моня зі Шльомою заклопотано посунули в глибину майстерні, видно, не пощастило із замовником. Максим почув, як вони щось жваво стали обговорювати на ідиш. Коли боси не хотіли видавати свої секрети, вони переходили на ідиш, хоча спілкувались переважно російською. Один із них був народжений у Кишиневі, інший – у Києві. Тоді обидва довго жили в Ізраїлі, доки не втекли до Америки. «А что там делать, в кибуце пахать?» – зазвичай відповідали вони, коли їх питали, чому не залишились жити на історичній батьківщині.
Максим потрапив до «Скляного Палацу» випадково, але робота його дуже влаштовувала в момент адаптації до нової системи. По-перше, він мав змогу опанувати нову для себе техніку роботи зі склом, навчитись робити гравюри, вітражі. По-друге, це була робота за фахом, а художникові з совєтським паспортом і застарілою візою знайти роботу за фахом у Нью-Йорку не дуже просто (бо ж з усього світу сюди пнуться митці у пошуку щастя й визнання). Крім того, в цій бруклінській майстерні він дізнавався набагато більше про нову країну, про її плюси й мінуси, ніж у тісних мангеттенських квартирах українських іммігрантів. А Максим хотів дізнатись про цю Америку якнайбільше, він був ще в тому віці, коли люди хочуть відкривати для себе світ. Вбирати його в себе і завойовувати.
О дев’ятій вечора Максим вийшов з майстерні. Він озирнувся на вітрину, де серед неонів і кольорових підсвіток сяяли його скляні панно. Крилатий лев, висічений з товстого, в пів-долоні скла, переливався зеленавим світлом галогену. Лев був об’ємний і скидався на патиновану бронзову скульптуру. Венеційський пейзаж з гондольєром, підсвічений червоним світлом, створював ілюзію фантастичного заходу сонця в далекій класичній країні. Велике скло з японською пагодою було дуже професійним, зроблене зі знанням традиції Орієнту.
