Панас Мирний - Ушкалов Леонид (читать книги онлайн регистрации .TXT) 📗
Інтерес до теми пропащих жінок виник у Мирного ще в юнацькому віці, мабуть, десь від часу щоденникової нотатки 26 квітня 1865 p., коли він, читаючи статтю російського драматурга й публіциста Миколи Соловйова «Женщинам», надруковану в дванадцятому числі санкт-петербурзького журналу «Эпоха» за 1864 р., надибав слово «проституція»: «Не розумію цього слова, шукав у словнику – нема». А за кілька днів потому (7 травня) у щоденнику з'являється такий запис: «Учора я проходжувався по городу. Ходив дивитись на воду за острог. Відтіля йдемо, сидить щось нагорі. Ближче підходимо – Дуняшка. Я так і затрусився, та злякався, щоб не було біди. Як удержав себе, тоді й кажу поштальйонові: «Гірка доля оцих! тяжко гірка!» Я не знаю, чого я такий чулий став тоді: у мене трохи сльози не потекли. Сьогодні, як гарно буде, піду туди і розпрошу, яка її нива. Хочу з життя їх написати повість». Уже тут проститутка постає джерелом інтелігентського комплексу вини перед народом, так само, як у романі видавця «Эпохи» Федора Достоєвського «Преступление и наказание», а перегодом в оповіданні Всеволода Гаршина «Происшествие», в його ж таки повісті «Надежда Николаевна», у повісті Купріна «Яма» тощо. Очевидно, саме цей комплекс вини від початку найбільше важив і для Мирного як автора роману «Повія». Принаймні в первісній редакції твору, яка до нас не дійшла і про яку можемо судити тільки з викреслених на сторінках першої редакції роману уривків, чимале місце відводилось образові молодого народника Проценка, щедро наділеного автобіографічними рисами. Проценко тут – цілком позитивний персонаж, який щиро любить наймичку Христю, а його погляди на життя близькі до тих, що зринають у щоденнику самого письменника. Ці свої риси образ Проценка буде якийсь час зберігати й у ході подальшої роботи Мирного над романом. Недарма, як запримітив Микола Пивоваров, початок монологу Проценка про сім'ю та шлюб у чорновому варіанті сьомого розділу третьої частини роману дуже нагадує те, що писав сам Мирний у щоденниковій нотатці від 17 травня 1765 p., тобто якраз тоді, коли він розпитував Дуняшку про її «ниву». Та й загалом, юний Проценко і за своїм характером, і за своїми ідеалами схожий на образи народолюбців 1860—1870-х pp., наприклад, на Павла Радюка з роману Нечуя-Левицького «Хмари» чи на Михайла Ляшенка з драми Старицького «Не судилось».
Очевидно, десь у 1878 р. Мирний розпочинає роботу над першою редакцією твору. Сюжетно ця редакція, яка складалася із вісімнадцяти розділів (останній тільки розпочатий), так і не була доведена до кінця. У такому вигляді «Повія» ще далеко відбігає від остаточної версії твору. Навіть з погляду жанрового, це скоріше повість, а не роман. Сюжетна канва твору така. На Пилипівку збирач податків Грицько Супруненко приходить до селянина Пилипа Притики й каже, що старшина вимагає подушне. Притика сподівається роздобути потрібні гроші на ярмарку в місті (І розділ). Повернувшись із ярмарку, Пилип каже своїй дружині Парасці, що взяв гроші в одного знайомого багатія, найнявши йому на рік доньку. Матері боязко відпускати свою дитину в місто, а от сама донька – Христя – рада покинути село (II розділ). Вона роздумує про те нове, що буде в її житті. Знову приходить Грицько Супруненко, і батько сплачує подушне (III розділ). Христя іде на вечорниці, а після вечорниць син Грицька Супруненка Федір проводить її додому. Парубок та дівка люблять одне одного, і Христі важко розлучатися з Федором (IV розділ). Христя разом з батьком вирушає до міста. По дорозі їх наздоганяє кіньми Федір і підвозить, хоч батьки наказали йому їхати куди-інде. Христя опиняється в місті, а батько Федора б'є його за непослух (V розділ). Христя привчається до міського життя та до роботи в пана. Її подруга розповідає про те, як батьки покарали Федора (VI розділ). Христя бачить панового квартиранта Петра Проценка, і він їй дуже подобається (VII розділ). Мар'я – ще одна панська наймичка – розказує Христі історію свого життя (VIII розділ). До Христі приходить у гості її колишня сільська подруга Марина, і панич Проценко записує від дівчат народні пісні (IX розділ). Історія Петра Проценка та його народолюбства (X розділ). До Проценка приходить Маринин панич Довбня і натхненно грає на скрипці (XI розділ). Проценко та Довбня ідуть у гості до красуні попаді, а повертаючись пізно вночі додому, Проценко вперше цілує Христю (XII розділ). За якийсь час до Христі приходить напідпитку Федір, але відразу ж тікає геть (XIII розділ). Як з'ясувалося, Федір прибув разом з іншими парубками до міста, щоб побачитися з Христею, а втік від неї тому, що колись побожився їй ніколи не пити (XIV розділ). Федір повертається в село, де його навіть не пускають до рідної хати, а батько жорстоко б'є; Федора прийняли до себе Притики (XV розділ). У місті готуються до Різдва. Коли ввечері Христя зайшла до Проценка, той знову її приголубив (XVI розділ). На Різдво панич пішов кудись із дому і Христю долають ревнощі. Повернувшись, Проценко запевняє Христю, що любить тільки її. Христя вирушає в гості до Марини, яка хоче покинути Довбню і стати утриманкою якогось пана (XVII розділ). Пішла чутка, що Марина й справді від'їжджає. Христі стає шкода Довбні (початок XVIII розділу).
На цьому письменник уриває оповідь і повертається до початку твору, посутньо змінивши три перші розділи. Такі зміни були потрібні передовсім для того, щоб усунути суперечність в образі Грицька Супруненка, який у цих розділах змальований добрим лагідним чоловіком, тимчасом як далі постає справжнім деспотом. Поступово цей образ набуває рис нової іпостасі Грицька Чупруненка з роману «Хіба ревуть воли…», на що вказує вже сама збіжність імен персонажів. Обидва вони – люди, пристосовані до умов життя, переможці в боротьбі за існування, на противагу Чіпці та Христі.
До подальшої роботи над романом Мирний приступив аж улітку 1880 p., коли взяв двомісячну відпустку й поїхав до батьків у Гадяч. Письменник мав намір ґрунтовно переробити твір, перетворивши його на широке соціальне полотно й тим самим вивівши своїх героїв зі сфери суто особистих стосунків. Логіка подальшої роботи нагадувала логіку роботи над романом «Хіба ревуть воли…». На цей раз до першої частини твору ввійшло вісім розділів, в яких докладно змальовано те, як сільська дівчина Христя стає міською наймичкою. Значно змінилися і сюжетна канва, і система персонажів, і самі їхні характери. Так, Пилип Притика тепер опиняється поза межами сюжету. Його історію автор подає скупими штрихами, розказавши про те, як цей тихий чоловік бідував усе життя і загинув, вирушивши з ярмарку додому під час хуртовини. Так само опиняється на другому плані й Федір. Тим часом його батько в цій редакції висувається на передній край, перетворюючись на справді зловісну, ледь не демонічну, фігуру, готову на все заради власної вигоди. Виходить на передній край і досі другорядний образ сусіди Притик Карпа Здора, що виступає тут у ролі оборонця Параски та Христі. Та й образ головної героїні письменник змальовує значно більш глибоко й тонко. Особливо підкреслена її майже дитяча наївність, палкість, пристрасність – словом, те, що вона живе за законами «серця». Одна тільки деталь: дівчина, на перший погляд, якось надто вже швидко забуває про батькову смерть, – це, як слушно зауважив Сергій Єфремов, «надзвичайно тонко підхоплена психологічна рисочка, що враз ставить перед нами індивідуальну вдачу Христини, пояснює дальше її поводження, дає ключ взагалі до розуміння її психіки. Коли вмирає хто з близьких – годиться плакати. І Христя цей «закон» виконала і не тільки для годиться, а щиро, від серця… Але минувся перший пароксизм горя, щось інше її захопило – і вона так само щиро, захоплено новому почуттю віддається. Христя – це вдача нервова, палка, пристрасна, поривчаста, з різкими переходами від одного настрою до другого…».
У другій частині роману, яка так само, як і перша, мала вісім розділів, Мирний змальовує життя Христі в господі крамаря Загнибіди, цього, як казав Іван Стешенко, «типічного дрібного буржуа в його примітивно-грубій формі». Тут з'являється і кілька нових персонажів, що стануть наскрізними в романі: підприємець Колісник, гласний Рубець, поліційний чиновник Книш. Трагічні події, крізь які автор проводить свою героїню (загибель дружини Загнибіди, арешт, смерть матері), роблять її круглою сиротою й залишають їй одну-єдину життєву дорогу – найми.
