Панас Мирний - Ушкалов Леонид (читать книги онлайн регистрации .TXT) 📗

Невдовзі після закінчення роботи над «Казкою про Правду та Кривду» Мирний починає працю над одним з найліпших своїх творів – повістю «Лихо давнє й сьогочасне». Ця повість має дві частини: перша змальовує «лихо давнє», а друга – «лихо сьогочасне». В основу сюжету першої частини покладено легенду з часів кріпаччини про те, як кріпаки неждано-негадано стали кумами свого пана, чиїм прообразом був генерал-майор Павло Григорович Башкирцев – дід славетної художниці Марії Башкирцевої, яка в передмові до свого щоденника говорила про нього як про людину хоробру, сувору, жорстку, ба навіть жорстоку. Саме ці риси пана Башкиря підкреслює і Мирний. Коли хтось зі знайомих пана сказав, що його кріпаки «покірні та слухнятні – нижче трави, тихше води», Башкир скрикнув: «Не кажіть мені такого про людей!.. Не кажіть нічого!.. То не люди добрі, то гадюки капосні! Одного я в Господа Бога молив, однії ласки просив – дати на них усіх одну спину, щоб як одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!..» Він навіть гадки не припускав про волю для кріпаків: «Навіщо їм та воля здалася? Щоб порізались?.. їй-богу, поріжуться! Син батька заріже, а не то що чужий чужого… Та якої їм ще треба волі? Чи вони в мене голодні-холодні, чи не ситі й одіті? Чи їм нігде серед степів прогулятися?». Мовляв, коли людям дати волю, то вони не будуть триматись купи, розповзуться навсібіч, як руді миші, і згинуть. Словом, пан Башкир – справжнє втілення «лиха давнього». Випадком сліпої долі кумами цього пана і стають кріпак Федір та його донька Марина. Це химерне кумівство закінчується тим, що Федір гине, а Марину, яку пан зробив своєю коханкою, рятує від загибелі старий пастух Улас. У другій частині повісті письменник змальовує «лихо сьогочасне» – життя селян після емансипації: голод, холод, наймитування, луддизм, моральний розклад, що його втіленням стає та ж таки Марина, і неодмінне чекання «слушного часу». Виходить так, що «сьогочасне лихо» страшніше за «лихо давнє». Принаймні якраз таку думку висловлює у фіналі повісті дід Улас, чиїм голосом промовляє сам автор: «Правда, що й то лихо було – тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх в різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо – то справжнє лихо!». Своїми передсмертними словами дід Улас ніби підтверджує лихі передчуття пана Башкиря, висловлені на початку повісті. Прикметно, що й сам Мирний уже в 1919 р. завершить свій останній прилюдний виступ словами про «сучасне лихо, що доводиться переживати нашій неньці Україні».

Іще одним твором, над яким Мирний працював дуже плідного для себе 1883 p., була історична драма «Лимерівна». Письменник ґрунтовно редагує старий текст цього твору. По-перше, він надає історичному матеріалові виразно злободенного звучання. Недаром київський цензор перегодом наголосить: «Дійові особи і за своїм характером, і за своїми словами нічим не відрізняються від сучасних малоросів, а один з головних персонажів (Василь Безродний) навіть виказує такі негативні погляди на власність та на заможних і багатих людей, які в наш час проповідують люди, котрі засвоїли соціалістичні ідеї». По-друге, Мирний намагається усунути зайвий етнографізм, а водночас «заземлити» і сам сюжет, і персонажів, надавши їм більшої життєвої та психологічної достеменності, хоч твір загалом не втрачає ані своєї романтичної піднесеності, обумовленої самим трагічним сюжетом балади про Лимерівну, ані романтичної трактовки головних героїв – Наталі та Василя. Хіба ж не вчувається питомо романтичний Weltschmerz у словах Наталі: «…Поки ще не зачався чоловік, доти він душа без тіла, вільна, носиться в широкім просторі синього неба… Нащо ж мене звідти узяли, на землю звали? нащо вільну душу закували в тіло?.. Господи! який же немощний та безталанний чоловік на світі!». Та й Василь час від часу, за словами Єфремова, постає як «театральний коханець з деяким одтінком демонізму». Загалом беручи, сліди творчого навчання Мирного в улюблених класиків світової драматургії тут досить помітні. Так, образ Шкандибихи має виразні паралелі до образу Кабанихи з драми Островського «Гроза», а сцена божевілля Наталі, напевно, має за взірець відповідну сцену з Офелією в шекспірівському «Гамлеті».

Десь у листопаді 1883 р. роботу над драмою було завершено і Мирний надсилає її до Києва. Крім Івана Білика, рукопис твору читали Олександр Кониський, Павло Житецький, Микола Лисенко та Василь Горленко. Судячи з усього, членам київської «старої громади» «Лимерівна» сподобалась. Принаймні саме ця обставина могла спонукати письменника до продовження роботи над сюжетом драми. Він намірявся створити трилогію, другою та третьою частинами якої мали стати «У черницях» та «На Запорожжі». Остання драма так ніколи й не була написана, а над другою частиною Мирний працював наприкінці 1883 – на початку 1884 рр. Сюжет драми «У черницях» такий. Після смерті Наталі її подруга Маруся, яка так само, як і Наталя, любила Василя, зрікається світу й стає черницею. Одного разу до їхнього монастиря привозять поранених гайдамаків, серед яких і Василь. У душі Марусі знов спалахує кохання, і вона хоче разом з Василем тікати на вільне Запорожжя. Та їхню змову викрито – Маруся гине. Оцей трагедійний сюжет має глибоке метафізичне підложжя. І Маруся, і Василь шукають не так свого власного щастя, як Правди-Христа. Тільки Маруся покладається на віру, а Василь, услід за апостолом Яковом, стверджує: «…Слово без діла нікчемне». Зрештою, Мирний схиляється до думки, що Правда – трансцендентна світові «тут-і-тепер». Як Маруся не змогла знайти її в стінах монастиря, так і Василь не знаходить Правди-Христа серед гайдамаків, які колись здавалися йому оборонцями «малосилих та неможних від дуків могучих, від панства лихого». «Що ж я знайшов там? – питає він. – Хижу голоту, що не розбирає правого од винуватого, все на гамуз товче, на шмаття батує, огонь несе, крів'ю заливає; ватажків, котрі тільки про свою славу дбають, свої гордовиті заміри справляють, а до людей їм байдуже, до краю їм нема діла… Дійшло до того, що хто придума найтяжчу муку, найлютішу смерть другому – того вихваляють… Освіріпілись люті, зовсім звірюками стали!..» Мирний розвиває тут думку, яка вперше зринула ще в романі «Хіба ревуть воли…», де сказано, що гайдамаки «повернулись у розбишак, а не справжніх лицарів».

Цього ж таки 1884 р. Мирний написав іще один драматичний твір – комедію в п'яти діях «Перемудрив», присвячену темі батьків і дітей. Між Василем Храпком – «аблакатом», котрий усіма правдами й неправдами збиває собі багатство, та його дітьми: студентом Одеського університету Петром і вихованкою гімназії Галею, що прагнуть служити народові, виникає напружений конфлікт, наслідком якого батько виганяє з дому своїх дітей, а довіряється пройдисвіту Печариці. Зрештою, усе закінчується щасливо, нехай і способом deus ex machina [13]. Іван Білик, загалом позитивно поцінувавши цю драму, виказав і деякі критичні зауваження, зокрема, щодо змалювання характерів. Так, Петро, якого Білик потрактував як «зразок ідеалу народника» і на цьому ґрунті протиставив Нечуєвому образові Павла Радюка, на його думку, «дещо надуманий і мелодраматичний». Тим часом щетинник Грицько, завдяки якому все скінчилось щасливо, – «надто вже ідеальний. Їй-богу, серед щетини такі не народжуються. Там – практики, а не ідеалісти; а практик (усякий) завжди трішки – сучий син, інакше він і практиком не буде». Зрештою, навряд чи драма «Перемудрив» належить до кращих сторінок творчої спадщини Мирного. Принаймні Михайло Драгоманов мав підстави вважати її серйозним кроком назад порівняно з романом «Хіба ревуть воли…».

Натомість до справжніх перлин творчості Мирного слід віднести написане 1884 р. різдвяне оповідання «Морозенко». Зазвичай сюжет різдвяного оповідання рухається від сумного початку до щасливого фіналу. Тим часом «Морозенко» – це моторошна історія про те, як на Різдво замерзло в лісі мале хлоп'я, а в його бідолашної матусі-покритки від розпуки луснуло серце. Мирний подає тут надзвичайно похмуру візію людського життя взагалі. Коли селяни, знайшовши в лісі мертвих Пилипка та його матусю Катрю, почали бідкатись, а надто за страченим юним життям, один із них каже: «Не жалкуйте… малого! раніше вмерло, менше горя знатиме!» І після цих слів лунає заключний акорд: «Люди тільки важко зітхнули та перехрестилися. Чи не від божевільних речей Катриного сусіди?». Схожий фінал у Мирного вже був: наприкінці оповідання «Злодій» п'яниця Грицько, глянувши на людей, що злякано юрмились довкола тіл небіжчиків, промовив: «Чого ви злякались, дурні? Радійте – гірше не буде, як на сім світі!» А люди «усі разом так важко зітхнули, мов хотіли видихнути душу». Отже, це не так «божевільні речі», як стара християнська тема: земне життя – «долина сліз». Не варто плакати за малою дитиною, яка пішла з життя, не знаючи гріха, адже тепер вона царствує на небі, – учили християнські богослови й поети. А панський «байстрюк» Пилипко не має за собою жодного зла. Він хотів бути для своєї матусі янголом-утішителем. Тільки заради неї він і рушає тайкома через ліс посипати до хрещеного. Письменник тонко відтворює психологію дитини. Недаром трагічне змагання із зимовою холоднечею перетворюється в дитячій уяві на казковий сюжет – варіацію на тему балади Ґете «Der Erlkonig» («Лісовий цар»). Усе довкола оживає: голоси пугача та сови стають голосом самого Морозенка, у безугавному танці кружляють живі сніжинки та іній, потім з'явилось Віхало, і нарешті Пилипкові крізь сон почувся голос матусі, що співала «котка»: «Засни, засни, мій синочку, / Малая дитино!» Та то була не матуся – над ним схилився дідуган Морозенко і, «світнувши хижими очима, приложивсь до теплих ще устоньків Пилипкових своїми холодно-палючими устами». Загалом, усі образи оповідання змальовані Мирним з неабияким хистом, та особливо гарними є тут пейзажі. Принаймні образок зимового лісу, ця крижана розкіш, на тлі якої «чорною марою» іде на пошуки сина мати, за своєю яскравістю й сугестивною силою належить до найкращих пейзажних малюнків у новій українській літературі: «Ясне сонце почало підніматись десь далеко за лісом, і його червоний світ слався в лісі по снігу, а на опушених інеєм високих гілках стрибало його ясне проміння, висвічуючи то жовто-зеленими, то червоно-синіми іскорками. Наче зачарований велетень, стояв ліс, опушений ввесь інеєм білим, прикритий і пронизаний наскрізь сонячний сяйвом. В ньому було тихо; холодне повітря від лютого морозу, здається, загускло, ані ворухнеться – чисте, прозоре, спокійне».