Панас Мирний - Ушкалов Леонид (читать книги онлайн регистрации .TXT) 📗
За манерою письма «Лихі люди» – твір яскраво реалістичний. Недаром іще в 1877 p., невдовзі після виходу повісті у світ, Михайло Павлик писав на сторінках львівського часопису «Друг», що психологічний аналіз автора «Лихих людей» нагадує прийоми анатома, котрий прагне з'ясувати причини та наслідки певної недуги. На його думку, цю повість по праву можна поставити «обіч найліпших європейських творів новішої реальної школи». Утім мирнівське письмо в цій повісті раз по раз набуває рис, які типологічно близькі до імпресіонізму. Сергій Єфремов прямо стверджував: «Імпресіоністична манера, що дуже й дуже опередила свій час і дивом дивним відродилася аж десятки років опісля («Конь бледный» Ропшина) – як не можна краще пасує до цього твору молодого письменника». Звісно, «Лихі люди» та написана 1909 р. в стилістиці раннього імпресіонізму повість знаменитого есерівського бойовика, харків'янина Бориса Савинкова (літературний псевдонім: В. Ропшин) посутньо відрізняються і за манерою оповіді («Конь бледный» – це щоденник професійного терориста Жоржа), і за характерами персонажів (савинковські Жорж, Ерна, Ваня, Генріх, Федір – різні типи людей, що стали на шлях терору), але підстави для порівняння цих творів, поза сумнівом, є. Так само мав рацію і Євген Кирилюк, коли писав про «Лихих людей»: «…Вся система образів і в пейзажі, і в видіннях дуже наближає повість до імпресіоністичних творів». Як приклад, він наводив напрочуд схожі між собою за стилістикою сцени відвідин матерями своїх синів у в'язниці, змальовані в повісті «Лихі люди» та в новелі Степана Васильченка «Мати». «Протоім-пресіонізм» Мирного особливо помітний у пейзажних замальовках. Взяти для прикладу теплий, сказати б, інтимний, пейзаж на початку твору, де письменник вдається до порівнянь еротичного штибу: «Земля, як хороша молода дівчина, сором'язливо спускала з свого тіла димчату сорочку ночі і відкривала своє пишне лоно. Сонце обливало його рожевим світом, цілувало тисячами своїх гарячих іскорок, гріло-пестило теплом свого проміння…» Оця розкішна, напоєна сонцем і свіжістю картина вранішнього пробудження природи разюче контрастує з поданим тут-таки описом тюрми: «Одна тільки тюрма не раділа тому ранкові. Небілена з початку, почорніла від негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залізні штаби, вікнами, обведена високою кам'яною стіною, наче мара яка, стояла вона над горою і понуро дивилася у крутий яр… Все кругом неї було тихе, мертве. Людей не видко… І справді, там не жили люди – там мучилися та скніли тисячі злодіїв, душогубів, там кам'янів, омліваючи серцем, жаль, тисячами замирали почуття, тисячі розумів німіли, мішалися… Темне, як і сама будівля, зло царювало у тій страшній схованці…» Характерний для стилю письменника контраст перетворює цю поділену навпіл замальовку на образи світу й антисвіту, між якими пролягає чітка межа-провалля. Складником антисвіту постає тут навіть місяць: «…Місяць – блідий, похмурий; мов старий лисий злодюга, він тупцювавсь на одному місці, боязко блимаючи своїми темними плямами на сонячне ясне обличчя…» Образ місяця-«місяченька», такий піднесений у нашій уснопоетичній та романтичній традиції, у Мирного депоетизовано й протиставлено сонцю (те саме в «Казці про Правду та Кривду», де письменник розгортає сюжет про місяця-перекроя). Щось схоже побачимо перегодом у поезії Павла Тичини («Тюпцем круг неї лисий місяць, – / беззубо дивиться в монокль»), Ґео Шкурупія («…сонце – товариш бог / або зів'ялий місяць, / цей блідий Христос») чи Юліана Шпола («Ще трохи з просоння / Придуркувато підморгує / Облізлий місяць»). Звісно, підложжя депоетизації тут різне. Якщо в Тичини та футуристів – це деструкція, намагання зруйнувати романтичні кліше, то в Мирного – фрагмент його образу «антисвіту». У всякому разі, малюнок тюрми має виразні символічні конотації, чи вже тлумачити його, услід за Борисом Антоненком-Давидовичем, як символ Російської імперії, чи як царство «диявола-миродержця».
Навряд чи Панас Мирний, пишучи повість «Лихі люди» – цю, як казав Сергій Єфремов, «першу у нас ластівку революційної літератури», мав намір подавати її на розгляд цензури або друкувати на сторінках львівської «Правди». Можна припустити, що Мирний хотів оприлюднити повість у вільному (безцензурному) українському виданні, яке київська «стара громада» у спілці з радикальною галицькою інтелігенцією намірялась організувати за кордоном, доручивши цю справу звільненому з Київського університету на початку вересня 1875 р. Михайлу Драгоманову. Принаймні 7 січня 1918 p. Мирний у листі до Михайла Мочульського писав, що «Лихі люди» «були доручені небіжчику М. П. Драгоманову».
Доки йшла підготовка до видання роману «Хіба ревуть воли…» та повісті «Лихі люди», Панас Мирний працював над іншими творами, які тематично перегукувались і з романом, і з повістю. Так, тему народницької інтелігенції він продовжує розвивати в повісті «Учителька» (1875—1877), яку вважають першою редакцією третьої частини так і не завершеної трилогії під умовною назвою «Місто Мирне». Ця повість змальовує життєву історію народної вчительки Олександри Погрібної, яка ще зовсім юною під впливом учителя Полтавської жіночої школи, в чиїх рисах можна вгадати Дмитра Пальчикова (він і справді викладав у Полтавській жіночій гімназії), навернулася «до слугування щирого і безкорисного громаді, до волі, освіти». Тим часом тема «пропащої сили» зринає у знов-таки незавершеній повісті «Халамидник», над якою Мирний працював у цей самий час. Обидві ці теми належали до, сказати б, «вічних» тем письменника, до яких він раз по раз звертався. А ще однією «вічною» темою Мирного є доля жінки-повїї. Якраз на осінь 1876 р. припадає початок роботи над великим епічним полотном, що посяде, мабуть, центральне місце у творчості письменника, – романом «Повія». Як писав Сергій Єфремов: «Ні один із творів Мирного не збудив такого інтересу, як «Повія». Ні один не викликав стільки розмов, оцінок і навіть претензій до автора, як «Повія» ж таки… Тут Мирний дійшов вершини свого літературного таланту…» «Всі попередні праці Мирного, – каже вчений, – були ніби підготовчою роботою до цієї величної епопеї з селянського життя на Україні…» Зрештою, це не тільки «селянська епопея», оскільки сам Мирний розглядав босок-повій як «чисто городянський тип», «форму народного перевертня-городянина». «Повія» – це «роман-трагедія» (Олександр Білецький), утілена в жіночій долі трагедія України як «селянського краю», котрий гине в нерівній боротьбі з міською цивілізацією. Можна сказати, що мирнівська опозиція села та міста як «свого / чужого» є віддзеркаленням структури простору колонії в її найрізноманітніших вимірах: від суто побутового до метафізичного. «Село і місто у Мирного, – зазначав Єфремов, – вороги непримиренні, між ними точиться неустанний конфлікт, боротьба невгашенна. Село – це праця, залежна від землі, а через те розмірена, регулярна, планомірна, на довгі віки непорушно встановлена. Місто – це вічно-текуча експлуатація села, хаотична “комерція”, тандита, на якій один у одного з рук рве і яка висисає з села і матеріальні, і живі соки; це резиденція бюрократії, усякого начальства…» Ця опозиція не раз зринає у творах письменника, та найвиразніше вона звучить саме в романі «Повія», де село й місто ведуть між собою справжню війну, в якій переможців нема. І символом оцієї всеосяжної поразки та руїни виступає сільська дівчина, що стала міською повією, парією, нижче за яку важко собі щось уявити. Історія Христі справді символічна. «Хибно було б думати, – підкреслював Микола Пивоваров, – що Панас Мирний у своєму романі трактує проблему проституції. Питання проституції постає перед нами лише в кінці твору і не має якогось самостійного значення…Історія життя Христі не є історією проститутки, так само, як і слово “повія” у романі не є синонімом слова “проститутка”». Справді, попри те, що слово «повія» у багатьох творах Мирного має негативні конотації, бувши синонімом до слова «розпусниця», у цьому романі воно набуває виразного філософського звучання, віддзеркалюючи, крім усього іншого, екзистенційну неприкаяність людини: «Повія… повія… як вітер віється по полю, як птиця носиться по вітру, так вона по білому світу». Це варіація на євангельську тему: «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, – Син же Людський не має де й голови прихилити» (Євангелія від св. Матвія 8: 20). А ще це образ обтяженої гріхом душі, приреченої на вічні мандри до самісінького другого пришестя («І тепер довіку прийдеться носитися з тим лихом, до суду не скидати тяжкої ваги його з своєї шиї… віятись… повія… повія»), жіноча іпостась Агасфера. Тим часом порівняння Христі з лілеєю («Наче квітка білої лілеї, завита у чорну хустку, лежала вона бліда-бліда, затягнена у чорне плаття») не лише перетворює її на символ дівочої чистоти й незайманості, але й надає їй богородичних рис, адже квітка лілеї символізує пренепорочне дівство Марії (у сценах Благовіщення лілею змальовують у руках архангела Гавриїла, в руках Марії чи просто в інтер'єрі). Крім того, ця квітка в християнській традиції символізує покладання надії на Бога. Згадаймо слова Христа: «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, – не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна з них. І коли польову ту траву, що сьогодні ось є, а взавтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, – скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!» (Євангелія від св. Матвія 6: 28—30). Універсальність образу Христі дозволяє трактувати його навіть як «друге я» самого Панаса Мирного, свого роду Аніму письменника. Так чи ні, у листі до Михайла Старицького від 27 листопада 1881 р. Мирний писав про задум роману «Повія» таке: «Головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут в селі – 1 частина, в місті – друга, на слизькому шляху – третя і попідтинню – четверта. Гуртом усю працю я назвав «Повія». Цією назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбільше усього проституток».
