24:33:42 - Денисенко Лариса (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Пiсля того, як я провела хлопцiв та свою подругу, сполоханих, але веселих, мати сказала, що ми маємо поговорити, i в мене всерединi все стиснулося до iграшкових розмiрiв. Важко дихати iграшковими легенями. Я очiкувала, що зараз мати почне говорити про те, що з мене виросла повiя, що це неприродньо в моєму вiцi - злягатися з дорослими хлопцями, але - нi. Тобто розмова в нас вiдбулася. Мати сказала наступне: "До нормальних дiвчат хлопцi приходять з трояндами. А до вас? До вас iз пляшками!" Мати плакала. Вона жодного слова не сказала про те, що бачила нас разом в такiй однозначнiй позi, вона не потребувала моїх пояснень, мати вiдгороджувалася вiд дiйсностi. Насправдi не можна було не помiтити, що в мене розпочався новий звiй життя. Такого життя, в яке час вiд часу входить чоловiк. Моєму першому чоловiку на той час вже було за двадцять рокiв, i можна було здогадатися, що ми не пригощаємо одне одного морозивом та не дивимося на зiрочки. Тобто все це ми також робили, але заразом з iншим! Для мами збереження легенди про мою цноту, навiть не для iнших, не в очах подруг, а у своїх власних очах, було набагато важливiшим, нiж мої голi груди, якi нахабно дивилися на неї - розгублену фею лiсових суниць, що застигла у дверях, - своїми гостроносими сосками. Я була хорошою та доволi слухняною дiвчинкою, добре вчилася, не крила рiдних матюгами, не напивалася, як свиня. Такi дiвчатка не можуть бути нецнотливими в чотирнадцять рокiв. Так думала мати. Тому я мусила зберегти цноту у будь-який спосiб, так матерi було легше жити.
Мати мене любила, принаймнi вона вважала, що я набагато краща за деяких доньок її подруг, тому, коли я виходила замiж, мати це сприймала як особисту перемогу, коли я розлучалася, мати це сприймала як особисту втрату. Коли я розлучалася вперше, вона вказувала на мої нестриманiсть та нетерпимiсть до людей. Коли я розлучалася вдруге, вона охопила голову руками i шепотiла: "Господи, коли ти вгамуєшся, Сашка, коли ти подорослiшаєш, ну чого тобi не вистачало, чого?" Варто сказати, що менi дiйсно нiчого не бракувало. Просто мiй перший колишнiй чоловiк якраз вiдрiзнявся рiдкiсною нетерпимiстю до моєї особистостi та моїх друзiв ("я думав, що ти така, а ти - така!"), а коли тебе ледь терплять, треба бути великою наволоччю, щоб продовжувати отруювати людинi життя; а другий колишнiй чоловiк призвичаївся слухати виключно себе, а за таких умов важко спiлкуватися. Та й взагалi не дуже зручно i людяно втручатися в чужу бесiду: його i з ним самим, перебивати, перемикати увагу на себе та лiзти зi своїми проблемами.
Пiсля мого другого розлучення мати запитала мене: "Тобi не здається, що ти часто розлучаєшся?" "Нi, - сказала я. - Бо я розлучаюся рiвно стiльки, скiльки виходжу замiж. А тобi не здається, що я часто виходжу замiж?" Таке матерi не здавалося, ще б пак! Вона мрiяла про те, щоб термiново мене до когось прилаштувати, так вона розумiла свiй материнський обов'язок передi мною. Я боялася знайомити її з чоловiками, з якими мене зводила доля, тому що мати вiдразу запитувала: "Це у вас серйозно? А скiльки вiн заробляє? То коли ви одружуєтесь? Вiн вже до тебе переїхав? А щось залишив - зарядку для мобiльного, щiтку, книжки?" Доводилося верзти казна-що. О, зараз менi було що їй сказати.
Мати не могла збагнути, як можна i снувати без впорядкованого подружнього життя. I як можна не прагнути таке життя собi розжити. Пам'ятаю, як одного разу вона розповiдала про її сусiдiв, я їх також знала. Ольгу та Олега. Вони постiйно сварилися, Олег часто напивався та чморив Ольгу по повнiй програмi. Вона спочатку трималася, а потiм почала пиячити сама, порозумiння їм ця пиятицька рiвнiсть не принесла, але сваритися вони стали набагато веселiше та активнiше. От одного такого разу мати натхненно розповiдала про їхню чергову сварку (чого не вистачало нашому будинку, то це - звукоiзоляцiї, напевне архiтектори тодi думали так: радянськiй людинi нема чого приховувати вiд товарищiв), як Олег набрався, як вiн сокирив Ольгу, як вона сокирила його, як вони потiм побилися. Наприкiнцi цiєї захоплюючої розповiдi мати зiтхнула i сказала: "Коли вже й ти когось собi знайдеш…" I я знала, що вона мала на увазi не побиття, не сварки, анi чоловiка-алкаша, вона думала виключно про перевагу подружнього життя, про проживання удвох, про близькiсть, та турбувалася через те, що в мене воно не складається.
Мати в своєму намаганнi облаштувати (скорше - створити!) моє подружнє життя не була пасивною. Весь час вона намагалася мене з кимось познайомити. То були страшнi випробування долi. Мати шкодувала, що свiт її, пенсiонерки, складається з будинку, де вона мешкала (однак це не завадило їй змусити мене познайомитися з одним з сусiдiв), магазинiв та ринку, куди вона ходила, подруг, в яких були замiжнi доньки i жодного сина вiдповiдного вiку (знайомити мене з чоловiками доньок своїх подруг вона не наважувалася, хоча думки такi в неї були), а також курсiв з езотерики, де вона пiзнавала користь камiння, а заразом якось i вiднайшла менi залицяльника - професора.
Професору було за п'ятдесят. Вiн був удiвцем. Його свiтогляд та черево були неосяжними. Вiн взяв за звичку зустрiчати мене з роботи, називав цю подiю "ВIП-вiзництво". Я боялася, що менi не буде про що з ним говорити, бо в мене не було великого досвiду спiлкування з генiальними вдовими математиками вiку мого батька, та й взагалi пiшла на це знайомство тiльки заради спокою матерi. В перший день я зрозумiла, що говорити менi з професором не обов'язково, вiн сам чудово говорить. Якщо вам конче необхiдно знизити свою самооцiнку та вiдчувати свою нульовiсть, вам треба зустрiтися з професором. Вiн розповiдав менi про свої математичнi дослiди так, наче я в минулому роцi отримала Нобелiвську премiю, вiн дивився менi у вiчi, тримав iнколи за колiно та вiщав! Зi мною таке було вперше, коли вiн починав говорити - в мене починали болiти очi. Ще вiн був тонкою людиною, що вiдразу вiдчувала енергетику будь-якого знаку Зодiаку, мене вiн звав Левицею. Менi було не шкода. Може, вiн все своє дитинство мрiяв бути приборкувачем хижакiв?
Собою вiн надзвичайно хизувався, хоча це могло бути й милуванням, якщо є якась суттєва рiзниця мiж цими проявами. Вiн закидував мене посиланнями на своє iм'я та працi в Iнтернетi, а я все боялася, що зараз вiн почне обговорювати зi мною свої статтi, але то були марнi побоювання, вiн чудово проводив цi обговорення i без мене. Менi було лячно виглядати в його очах дурепою, бо я взагалi не любила почуватися дурепою, i то було стресом, добре, що я швидко зрозумiла, що моя необiзнанiсть в математицi, рiвно як i коли б я була королевою цифр, для професора не має жодного значення. Натомiсть професор пригощав мене буженiною власноручного приготування. Приносив до машини серветки, порцеляновi тарiлки та годував мене з виделки. "За здоров'я професора - ам!" Це виглядало саме так, без натяку на еротику, хоча невiдомо, про що в той час думав професор. А ще, оскiльки вiн творив вдома i не був прив'язаний до офiсу, вiн вiдшукував та купував менi дуже кориснi речi (я таке називала "побутовим глупством"): гумовi рукавички, кругленькi лампочки, маленькi лантухи з кримськими травами для хорошого сну i таке iнше. Професор був людиною делiкатною, не мацав мої цицьки та не торкався моїх сiдниць - взагалi не вiв розмов про секс та бажання. Може, вiн i хотiв про все це поговорити або все це зробити, але в свiтi iснувала купа iнших тем, щодо яких професор мав власну думку i висловлював її протягом чотирьох шонайменше годин. Хоча, може вiн оргазмував вiд того, як лунав його голос, та, частково, вiд мого колiна пiд рукою.
Веселiшим видалося моє знайомство з сусiдом. Мати сказала про сусiда таке: "В нього цiкаве життя. Уяви собi: вiн постiйно вдома говорить рiзними мовами по телефону. Дуже емоцiйно! Особливо менi подобається, коли вiн спiлкується iспанською. Пiсля цього хочеться жити! Двiчi на мiсяць вiн зникає на кiлька днiв, а одного дня повертається поночi з оберемком квiтiв. Сiдає за iнструмент та грає, грає. I все один. Без жiнок. Така порядна людина, не водить до себе нiкого". Сусiдовi було 43 роки. Не знаю, яким чином пов'язана поряднiсть чоловiка з тим, що вiн приносить додому квiти i при цьому не водить жiнок, але моя мати вмiла таке пов'язувати. Хоча з сусiдою менi було цiкаво познайомитися принаймнi через те, що вiн жив у квартирi, в якiй ранiше мешкав Аристарх Вiкентьєвич, поверхом нижче вiд нас; якщо на цю людину не пошкодувати одне слово, то цим словом, напевне, буде - падлюка. А ще Аристарх Вiкентьєвич терпiти не мiг, коли хтось музикував, принаймнi менi в дитинствi вiн обiцяв вiдцюкнути пальцi, якщо я буду продовжувати грати "Етюди для маленьких вiртуозiв" щодня. Аристарх Вiкентьєвич згодом або десь переїхав, або помер, з ним не можна було знати допевне, i в його хатi оселився чоловiк нiчних квiткових оберемкiв. Менi було цiкаво: цей музика - вiн йому хто, невже родич? I як йому грається в Аристарховiй хатi? Привиди ще не змучили?
