24:33:42 - Денисенко Лариса (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
"Батьку, а ти взагалi мамi казав, що ти одружуєшся?" - "Угу, сказав. Вчора з нею обiдали, а що?" - "I що вона сказала?" Батько вiдповiв, що мати його привiтала. "А ти їх знайомив?" Свербiло ж менi! "Нi, але при нагодi обов'язково познайомлю". Я бачив, що батько ледь стримується, щоб не запитати, яка менi рiзниця i яке моє дiло до його стосункiв з матiр'ю та Клятою Шу.
Одна iсторiя про мою матiр
Моя мати - складна людина, вона сама зробила з себе iнтелiгентку. Виплекала. Її родина була простою, батько та мати не читали книжок, не їздили до мiста, хоча до мiста було двадцять хвилин електричкою; пiд час обiдiв не обговорювали стрiчки та полiтичнi подiї, їли мовчки. Бабця займалася городом та дiтьми, а дiд працював на заводi, в недiлю бабця пекла оладки, якi поливалися медом. Потiм дiд йшов до мiсцевого генделика пити червоне солодке вино та спiвати. Жили вони разом, але поодинцi. Разом вони зробили матiр та її сестру, яка потiм померла пiд час пологiв в двадцять рокiв, та дивилися кiно про Штiрлiца. Дiд бабцю колотив. Можливо, це було єдиною його позазаводською розвагою. Коли мати, яка з дитинства була гоноровою, запитала в бабцi, скiльки можна терпiти цi побиття, бабця щиро здивувалася та вiдповiла таке: "Та що ти, доцю, таке кажеш. Iванко в мене набожна людина. Свята! Нiколи не бив мене по недiлях".
Мати почувалася там чужинкою. В чотирнадцять рокiв вона досконало знала нiмецьку мову, хоча терпiти її не могла, просто сусiдкою батькiв була стара дiва - полька панi Бронiслава - викладачка нiмецької мови, з якою матерi було комфортнiше та непорiвнянно цiкавiше. Вона щодня ходила до неї у гостi, слухала старi платiвки з музикою Баха, вчилася нiмецької, захоплювалася творами великого Iоганна Гете та розiгрувала по ролях з панi Бронiславою п'єси талановитого Франка Ведекiнга та генiального Бертольда Брехта.
Мати захоплювалася не тiльки творами, але й думками Гете, девiзами для свого життя вона ще малою обрала такi: "Хто довго розмiрковує, не завжди знаходить краще рiшення", а також: "Дайте людинi мету, заради якої варто жити, i вона зможе вижити в будь-якiй ситуацiї". Мати поважала своїх батькiв за те, що вони виживали в будь-яких ситуацiях. Мати зневажала їх за те, що в них не було нiякої, на її погляд, мети. В матерi була мета, вона змогла вижити серед чужинцiв та обрати собi рiдну душу, а зволiкати вона ненавiдила i не зволiкала нi з чим.
Я зараз думаю, а якою б була моя мати, якби з чотирнадцяти рокiв її улюбленою п'єсою не стала "Матiнка Кураж"? Яким був би я, якби в мене була iнша матiр? Матiнка Кураж, я пам'ятаю її закинуте догори вузьке та вилицювате обличчя, вона виє, її донька загинула, вона кидається у вiйну прокльонами, наче камiнням, а сама мацає лантух з воєнним товаром, який встигла попри небезпеку принести її загибла донька. Це видовище викликало в мене огиду. Я запитував маму, подобалася їй матiнка Кураж, чи нi? Мати нiколи не вiдповiдала на запитання, вона лише сказала про те, що матiнка Кураж була цiльною людиною, яку знедолила вiйна, а ще додала, що невiдомо, як поводилися б ми в такiй ситуацiї. Мати є з тих, хто запитання ставить. Це своє вмiння вона перетворила на професiю. Нiщо з того, чим вона володiла чи що вона зростила, не мало б колоситися саме по собi, навiть для краси. Все повинно було працювати на неї.
Панi Бронiслава возила матiр до Москви, де вони разом насолоджувалися цiєю п'єсою, вони передивилися всi можливi стрiчки та телепостановки. Матiр обожнювала акторку Єлену Вайгель, яка першою зiграла панi Кураж. Коли Галина Iванiвна Вовкун пiшла отримувати паспорт, вона отримала його на iм'я Вiолетти Iоганнiвни Вайгель. Незважаючи на те, що я був народжений Вiолеттою Вайгель-Вiтовською, менi довелося познайомитися з обома жiнками. З рiшучою та показово стриманою, надзвичайно стильною WWW (Wiolette Weigel Witowska), та з хамуватою феською Галькою Вовкунихою. Пiсля отримання паспорту мама стала посмiховиськом в очах всего селища, але це їй було байдуже, цих людей в її свiтi не iснувало, в неї була мета i не було часу на зволiкання.
В нашiй квартирi були фотокартки лише панi Бронiслави, натомiсть жодної свiтлини мамчиних батькiв. Мати позицiонувала її як свою рiдну тiтку. "А чого до нас нiколи не завiтають твої батьки? Бабця та дiд! Батьковi ж з нами живуть! А твої нiколи не завiтають. Вони на нас образилися?" - якось запитав я. Менi здавалося природним, що дiд та бабця обов'язково мають бути та приїздити хоча б на вихiднi. Мати дивилася на мене з нiмою огудою (я тодi не знав, що нiмий трагiзм, як i прiзвище, мати запозичила у згаданої нiмкенi Єлени Вайгель, яка скорботу i вiдчай нiколи не грала криком та словами, вона вiдкривала рота i мовчала, i зал завмирав, наскiльки сильним та вiдчайдушним був її бiль), вона вiрила в те, що була сиротою. Вона вiрила в те, що її виховала тiтка Бронiслава. Втiм, в це вiрили майже всi, крiм, мабуть, мого дiда, мати йому нiколи не подобалася, але вiн нiколи не втручався в батькове життя. Принцип невтручання - родинний принцип Вiтовських.
Нiмецька мова матерi була безодганною, але вона не хотiла бути перекладачем. Адже мати подумала, що це навряд чи можна назвати професiєю. Панi Бронiслава мрiяла, щоб моя мати була викладачем, але вона нiколи не мрiяла бути вчителькою, це було замало для Вiолети Iоганнiвни Вайгель. Звiсно, з її завзятiстю та наполегливiстю, помноженими на амбiтнiсть, а також хистом до вивчення мов можна було б потiм влаштуватися працювати до дипломатичних установ, що тодi було надзвичайно престижно, але мати не хотiла, щоб хтось докипливо копирсався в її бiографiї. Вона про все подумала заздалегiдь. Та й взагалi вчинити так для матерi було занадто просто. Ще в шiстнадцять рокiв вона зрозумiла, ким вона хоче бути, чим займатися. Вона хотiла досконало розбиратися в людськiй натурi. Щоб знати, що й вiд кого можна очiкувати. Вмiти захищатися та наступати. Незабаром на горищi панi Бронiслави вона знайшла твори Карла Густава Юнга та Зiгмунда Фрейда - звiсно, мовою оригiналу. Перегортаючи п'яту сторiнку "Психоаналiтичних етюдiв", мати зрозумiла, що вона знайшла свiй життєвий шлях.
Батько був високим бiлявцем, киянином польського походження, з квартирою в центрi мiста. Вiн обожнював жiнок мамчиного типу: високi вилицi, вузьке обличчя, виразнi очi, чiтко промальованi губи, темне гладке волосся. Помiтити всi цi збiги та знаки була здатна i бiльш легковажна особа, нiж Вiолетта Вайгель, майбутнiй психолог. Вишукана срiбна табличка на дубових дверях свого кабiнету - "Вiолетта I. Вайгель-Вiтовська. к. п. н., доцент" - для неї виглядала бiльш переконливо, нiж її власне вiдображення в дзеркалi, Євген Вiтовський в лiжку, Макс Вiтовський в школi для здiбних дiтей. Вона вiдбулася. Вiолетта Вайгель ледь помiтно посмiхалася, Галька Вовкуниха реготала, як навiжена.
Бiльшiсть i з тих, хто хоч трохи обiзнаний з нашими родинними традицiями та побутом, були переконанi, що Вiолетта Вайгель-Вiтовська, яка зустрiла справжнього нiмця, коли менi виповнилося дванадцять рокiв, та вирiшила вийти вдруге замiж, залишила свого сина, Макса Вiтовського, себто мене, напризволяще, тобто на виховання свому чоловiковi та його батьку. О, цi родиннi батьковi ямки, вони були чудовим маскуючим засобом. Нiхто й подумати не мiг, що мати благала його вiддати їй сина, присягалася, що не буде забороняти мене бачити, але батько сказав, що Вiтовськi своїх дiтей не зраджують, i що в мене такий вiк, який бiльше потребує батькiвської уваги, нiж материнського пiклування. "Хлопчику в дванадцять рокiв не потрiбнi стреси, люба. А будь-яке спiлкування з новою людиною, час знайомства, всi цi випробування, пристосування, це - стрес, чи не так? Ти повинна знати про це. Мабуть, хтось з ваших понаписував про таке купу трактатiв". Мати мовчки плакала, це було проникливе видовище, але батько звик до її нiмих сцен. Генiальна Єлена Вайгель, зараз перед твоєю прозорою фiгурою зiйдеться завiса, i ти повернешся до нормального, насиченого життя, ще трохи - i тiльки вiдлуння аплодисментiв.
