Зірка для тебе - Корний Дара (бесплатные книги полный формат txt) 📗

— Та де ж йому буть, у себе, — пані Марія манірно закотила очі. — Ой, також уже немолодий, а який непосида. Що ж вам, чоловікам, удома не сидиться? Га? Каже: ніч сьогодні особлива. Та щороку одне й те ж каже Як там той період си називає, от склєроза, щолітній. Тіко мені нинька нагадував… Ну, підкажи старій?

— Зорепад? — сказав невпевнено Арсен.

— Сам ти зорепад, — нервово відповіла стара. — То по-простяцьки, а я все-таки працюю в науковій установі. А ти мені дурне говориш. Зорепад — то в пісні, яку покійний Яремчук колись співав. Ой, як співав! Такий молодий, бо не доспівав. А що вже нам старим казати, коли такі люди мруть, як мухи. Скільки то йому літ було, як помер? Не пам'ятаєте, нє? Та звідки вам. То він кумир нашого покоління. Але як то він співав і про той зорепад, і про ті Стожари… Ади, заговорили стару. Ну як же ж його, дідька називають той зорепад? От хулєра, тре’ була записати.

Позаду почувся трішки насмішкуватий хрипавий чоловічий голос:

— Це, Маріє Іванівно, метеоритний потік Персеїди! Але він тільки за два тижні. Ще трішки зарано.

— О, я ж і кажу їм! За два тижні, то за два тижні, але ж підготуватися тре’, нє? Заплутали мене зовсім. А то — зорепад. Зорепад! Який там, в дупу, ой, перепрошую, зорепад. Потік тої самої Персії то всьо.

— Персеїди, — поправив Арсен.

— Ну, а я шо кажу. Її. О! А то — зорепад!

— Доброго вечора, молоді люди! Ви до мене?

Перед ними стояв невисокого росту худий сивочолий чоловік. Він тримав у руці літрове горня з водою.

— Доброго вечора, Олександре Олексійовичу, — відповів за себе і за Сергія Арсен. — До вас!

— Ага-ага. Мені Ніна Петрівна вчора телефонувала. Тож я вас іще від учора жду, — чоловік говорив спокійно і трохи поволі, наче зважував кожне слово.

— Так-так. Вибачте, — Арсен трохи зніяковів. — Учора не получилося ніяк. Так що, знайомтеся. Це і є Сергій, той самий. Він мріє бути астрономом, як і ви. І тому, може, ви, той, якщо, звісно, маєте нині час, можливість і нагоду, і ви нам… йому, тобто… той-цей…

Арсен осікся.

— Який ти красномовний, синку! Як завжди, звісно, — чоловік усміхався, здається, тільки очима. — Ну, Арсенко, ти ж знаєш, із часом вільним у мене непросто, але хіба я можу відмовити колезі? Та й Ніні Петрівні, звісно…

Чоловік по-змовницьки підморгнув хлопцям:

— Чай будете, справжній, карпатський? Сам збирав і сушив. Ось води із запасників набрав. Десята, то вже вимкнули, але наша Марія Іванівна, як справжня берегиня, бачите — приберегла.

— Ой, що ви таке кажете, пане професоре, — пані Марії було приємно це чути, але вона для годиться віднікувалася. — Та то кожна порєдна ґаздиня таке б зробила.

Але Олександру Олексійовичу, очевидно, дуже подобалося робити приємності людям, навіть словесно, і він продовжував:

— Удома — то святе, пані Маріє. Але ж на роботі не всі такі моторні та проворні, як ви! Бо думаєте не лишень про себе чи свою родину, ви піклуєтеся про всіх нас. Ой, Маріє Іванівно, не будьте такі скромні. Ви — справжній янгол.

Пані Марія зашарілася, смішно закотила очі догори і скромно зітхнула. Хлопці, ледве стримуючи регіт, попленталися слідом за професором.

— Ну що, орли, так і не відповіли, чаю хочете? — У професора був сьогодні гарний настрій, і окрилені орли майже хором відповідали:

— Хочемо, навіть дуже.

— Але в мене, орли, халепа. Цукру немає, і ніяких бомбонів [3] солодких до того діла.

— То нічого, пане професоре. У нас до чаю цукерки є, — і Арсен потрусив пачкою «Морських камінців», тою самою, яку Сергій вчора ледве не викинув. Свою він залишив бабуні.

— О, то в нас сьогодні майже бенкет! І то, певне, на честь такої події, як дощ Персеїди, що незабаром відбудеться? А зрештою, щоб випити доброго чаю з хорошими людьми, й привід не потрібен. Правда ж?

— Пане професоре, а що то за потік Персеїди, ну, тобто по-науковому розтлумачте? — допитувався Арсен.

— По-науковому? Нє, ліпше, по-науково-популярному. Є така комета Свіфта-Туттля. Вона так названа на честь учених, що її відкрили. Так от та комета, як і наша Земля, до речі, мандрує по своїй орбіті довкола Сонця. Один раз на рік наша Земля дуже близько підходить до орбіти комети та її хвоста і перетинає його частково. Завдяки цьому над нашою планетою випадає метеоритний дощ. Дрібні частини комети входять у земну атмосферу на швидкості понад двісті кілометрів за годину на висоті близько сто тридцять кілометрів і миттєво згорають, залишаючи в небі яскраві сліди.

— Ух ти, от тобі й Персеїди дощові! — вигукує зачудовано Арсен.

— А знаєте, молоді люди, хто такий Персей? — професор, схоже, заходився хлопців екзаменувати.

— То щось типу римське? — ляпнув перше, що прийшло в голову, Арсен.

— Римське? — пан професор аж рота відкрив від здивування.

— Ой, ну нє, типу грецьке, — поправився скоренько Арсен.

— Ой, типу-типу! Фу, неук. А ви, колего, що скажете? — професор хитро примружив очі, звертаючись до Сергія. — Вам як майбутньому фахівцю в царині неба просто необхідно знати міфологію, бо без неї там, — і чоловік тицьнув угору пальцем, — як без рук. Усе в тому світі зв’язано в один кріпкий вузлик, і якщо добре потягнути за ниточку на землі, то обов’язково на іншому кінці її, десь у сузір’ї Риб, наприклад, комусь захочеться підняти вгору руки і помахати нам. А небесні світила інколи поводяться як вигадані нами боги, тож, знаючи міфологію, інколи навіть інтуїтивно можна вгадати норов і характер того чи іншого світила. Так що ж, колего, щодо Персея?

Сергій хитро примружився:

— Так, пане професоре, щодо Персея чи Персеїди?

— О, Арсене! Видиш, а то типу-типу. Молодець, колего! Відразу капканчика помітили.

Сергій ледь усміхнувся і повів далі:

— Персеїда, або Перса — це німфа, океаніда, одна з-поміж трьох тисяч доньок титана Океаніда та його дружини Тефіди, яка була донькою Урана, бога неба, та Геї, богині Землі. За віруваннями давніх греків, батько Персеїди Океанід — це величезний титанічний потік, у який сідають Сонце і зірки і з якого вони знов з’являються. На крайньому заході Океан омиває кордони між світом життя і смерті. Персеїда була дружиною бога сонця Геліоса. У них з Ге…

— Блін, — Арсен не втримався. — Звідки ти то все знаєш? Я також трохи в міфології шарю, але так… Буває ж таке! Я думав ти тіки про небо читаєш, Сергію, а тут… Ха.

— О, колего! Вражаєте! Поважаю, — професор задоволено всміхався. — Багато хто з моїх студентів не може похвалитися такими глибокими знаннями в царині міфології. А тобі, Арсенко, зовсім не завадило б також ті знання підтягнути. Ти ж мандрувати зібрався? Пра’?!

— А що? Я про каньйони, гори та долини знаю багато, як і про столиці держав. Про клімат, про тварин, рослини, які там ростуть. Навіть про будинки. При чім тут казочки?

Ось так, розмовляючи, вони піднялися на другий поверх. Повернули ліворуч, зупинилися перед залізними дверима. Професор вийняв із кишені ключі, відімкнув двері:

— Прошу, панове, заходити, — він пропустив перед собою хлопців і продовжував говорити: — А от і не все так просто, Арсенко! Є ціла наука — топонімія, яка вивчає географічні назви і їх походження. От, скажи, куди б ти хотів поїхати? Хай то буде досить гучне місто.

— Можна в Європі? — перепитав Арсен, зосереджено думаючи.

Професор кивнув головою:

— Можна!

— Добре, хай то буде Мадрид, — погодився невпевнено Арсен.

Вони зайшли в невеличку кімнатку, ледь освітлену тьмяною лампочкою під самою стелею. Стіл під вікном був увесь завалений паперами, зошитами, книгами. Навпроти ще один стіл із трьома стільчиками довкола, бляшанка з-під кави на ньому. Професор устромив у літрове горня кип’ятильник, тоді ввімкнув його в розетку.

— Сідайте, орли. Поки закипить і завариться, можемо добалакати.

Хлопці просто впали на стільці. Арсен спиною до вікна, Сергій біля дверей.

Професор відкрив жерстяну банку, в кімнаті запахло травами — материнкою, чебрецем і ще чимось гірко-солодким. Сергій прочитав напис на банці: «Кава». Але то було ліпше, ніж кава.