Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Він був типовим регулярним солдатом Імперського Ордена, судячи з тих, яких бачив Річард.
Ще не задумуючись про наслідки, він був молодиком, чиї м'язи розвинулися не в приклад його інтелекту, і тому він був лише віддалено знайомий з поняттям цивілізованості. І, що ще гірше, це поняття не представляло для нього ніякого інтересу, оскільки не припускало негайної винагороди за його вчинки.
Він був обраний спеціально, щоб надіслати повідомлення. Він був нагадуванням — всім своїм диким виглядом — якого сорту люди чекали їх нижче на Рівнині Азеріта.
І все ж, цей індивідуум, що стояв там на самоті, в своїх обладунках з темної шкіри, ременях, цвяхах, татуюваннях і поясах, заповнених грубою зброєю, насправді, нічого не значив для Ордену. А ось у його розумі таїлася вельми значуща людина. Цим розумом заволодів — узяв під свій контроль і управління — соноходець, Імператор Джеган.
Імператор вийшов на зв'язок за допомогою дорожнього щоденника, який все ще був у Верни. Близнюк того щоденника багато років перебував у Енн, але тепер ним заволоділа Сестра Юлія, а отже, і Джеган. Верна була повністю здивована повідомленням у щоденнику. А Річард ні. Він очікував чогось такого. Адже це він був тим, хто попросив Верну перевірити, чи немає повідомлень в її подорожньому щоденнику.
Джеган хотів зустрітися. Він сказав, що прийде один, але для його власної безпеки, в розумі одного з його людей. Він сказав, що Річард може привести на цю зустріч кого завгодно, скільки завгодно, хоч цілу армію, якщо забажає. Джеган навряд чи хвилювався за життя солдата. Імператор сказав, що, навіть якщо вони вирішать вбити цього солдата, йому все одно.
Річард знав не тільки зі свого власного досвіду, але і з досвіду Келен, що зловити соноходця в розумі іншої людини було неможливо. Вона розповідала, що торкнулася людини, захопленої Джеганем, своєю силою, але навіть притому, що на нього ця сила подіяла, імператор зумів легко уникнути небезпеки. Незважаючи на талановитих людей поруч з Річардом, він не плекав ілюзій, що хтось з них міг бути в стані спіймати соноходця. Звичайно, солдат би помер. Але це було б тільки жертвою, яку повинна була принести людина для загальної справи, і це було єдине, що турбувало Джегана.
Ні, люди, яких привів з собою Річард, не мали своєю метою спробувати вбити Джегана через свідомість його маріонетки; Річард знав краще. Кожен з них був приведений з інших причин.
Міст, нарешті, опустився. Річард вже дав команді моста і охороні свої інструкції, тому, як тільки міст був опущений, він подав їм сигнал, і вони всі покинули дорогу.
Як тільки команда і охоронці віддалилися із зони чутності, Річард пішов через міст. Його оточення швидко послідувало за ним. Чоловік на іншій стороні постояв мить, заправивши великі пальці за пояс з зброєю, потім почав просуватися до середини моста і зайняв зарозумілу позу.
Коли вони зупинилися, темні очі чоловіка — темний погляд Джегана — зупинився на Ніккі. В той час, як повелитель, який дивився чужими очима, був без сумніву сердитий, сам молодий чоловік був вельми відкритий своій жадобі того, що він бачив. Він не звертав уваги ні на кого, крім білявої жінки, що стояла перед ним у відкритому чорному платті. Виріз її сукні був досить глибокий, і чоловік дуже зацікавився тим, що він бачив.
— Що ти хочеш? — Запитав Річард діловим тоном.
Очі людини спрямувалися на Річарда, але відразу ж повернулися до Ніккі.
— Так, люба, — сказав глибокий голос. — Я бачу, ти зуміла зрадити мене ще раз.
Ніккі обдарувала його тільки байдужим поглядом.
— Ти написав, що хотів зустрітися зі мною, — сказав Річард, зберігаючи спокійний голос. — Що ж стало для тебе настільки важливим?
Зарозумілий пильний погляд ковзнув на Річарда.
— Для мене це не настільки важливо, хлопчику, як для тебе.
Річард знизав плечима.
— Добре, для мене, і що тоді.
— Тобі небайдужі всі ці люди позаду тебе?
— Ти знаєш, що небайдужі, — сказав Річард зітхнувши. — Так що з цього?
— Гаразд. Я збираюся дати тобі шанс довести це. Слухай уважно, бо я не в настрої обмінюватися образами.
Річард хотів запитати людину-Джегана чи добре він сьогодні спав, але встояв проти спонукання себе до сарказму. Вони були тут для іншої мети.
— Тоді назови свою пропозицію.
Солдат підняв руку, досить кострубато, як припустив Річард, щоб вказати на палац, що підносився позаду них.
— У тебе там знаходяться кілька тисяч людей, які чекають своєї долі. Їх доля тепер повністю у твоїх руках.
— Саме тому вони називають мене лордом Ралом.
— Добре, лорд Рал, в той час, як ти захищаєш тільки себе, я представляю колективну мудрість всіх людей Ордена.
— Колективну мудрість? — Річард знову повинен був змусити себе не робити легковажних зауважень.
— Колективна мудрість — це те, що веде наших людей. Разом, тому що коли нас більшість, ми мудріші, ніж одиниці.
Річард дивився вниз, розглядаючи ніготь.
— Ну, взагалі-то, я вже грав з колективною мудрістю твоєї команди Джа-Ла і побив їх, що з одного, що з іншого боку.
Чоловік піддався на півкроку вперед, немов збираючись напасти. Річард стояв нерухомо, склавши руки, і, нарешті, підняв погляд і подивився прямо в очі Джегану. Людина зупинилася.
— Це був ти?
Річард кивнув.
— Так, що за пропозиція?
— Коли ми увійдемо туди — а ми обов'язково увійдемо — чоловікам на зразок цього молодого солдата, що стоїть перед тобою, гордості людей Старого Світу, що прийшли розтрощити віровідступників Нового Світу, буде дана повна свобода. Я надам твоїй уяві самій показати тобі, що такі чоловіки зроблять з твоїми ляльками в палаці.
— Я й так бачу, як гордість Ордена розглядає невинних людей. Я вже бачив результати їх колективної мудрості. Мені немає необхідності застосовувати уяву.
— Добре, якщо ти бажаєш, щоб це повторилося тут, тільки в десятикратно гіршому варіанті через те, що вони розсерджені твоїм впертим опором, і необхідністю знаходитися тут, щоб прокласти собі дорогу всередину: тоді, якщо ти не робиш нічого, вони прийдуть, вони увійдуть і вони вихлюпнуть свою помсту за все, що ти зробив нашим людям у них на батьківщині.
— Я вже все це знаю, — сказав Річард. — Це досить очевидно, врешті решт.
— Хотів би ти вберегти своїх людей від цього болю?
— Ти знаєш, що так.
Людина трохи випросталася, висловлюючи на обличчі посмішку Джегана.
— А ти знаєш, що в мене є твоя сестра Дженсен?
Річард здивовано кліпнув.
— Що?
— Дженсен у мене. Взагалі-то, вона дуже хороша собою. Її привели назад після того, як ми відвідали кладовище в Бандакарі, щоб виказати повага покійному.
Річард втратив хід думок Джегана.
— Якому покійному?
— Так адже Натану Ралу, звичайно.
Очі Річарда повільно закрилися, коли він згадав той надгробок.
— Милостиві духи, — прошепотів він собі.
— Виявляючи повагу могилі Натана Рала, мої представники натрапили на найцікавіші книги. Я вважаю, що про одну з них ти в особливості начувся: це «Книга Зниклих Тіней».
Річард пильно подивився на нього, але нічого не сказав.
— Так от, я впевнений, що ти вже обізнаний про те, що існує п'ять копій цієї книги. Фактично, я маю три з них. З того, що повідомили мені мої хороші Сестри, ти запам'ятав ще одну копію. Я не впевнений, де знаходиться п'ята, але припускаю, що вона може бути в будь-якому місці.
Вся справа в тому, що це не має ніякого значення. Розумієш, «Книга Зниклих Тіней», якою я заволодів разом з твоєю красивою маленькою сестричкою і декількома її друзями, не копія.
Річард спантеличено подивився на людину.
— Не копія? Тоді, що ж це?
— Це — оригінал, — сказав Джеган своїм глибоким голосом, виглядаючи вельми задоволеним собою. — Оскільки вона — оригінал, мене тепер не хвилює, яка з цих п'яти є однією істинної копією і які чотири — помилковими. Мене це більше не стосується, оскільки я тепер маю оригінал.
Річард зітхнув.
