Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

— Святкове багаття буде, і на ньому буде спалено опудала, — сказав Елдред Джонас Ленґілу. — Це все, що ти маєш повідомити. Решту вони додумають самі.

І Джонас не помилявся. Ленґіл побачив, що це написано в усіх на обличчях. Не просто рішучість довести справу до кінця, а нездоровий ентузіазм. Існували стародавні звичаї, стародавні ритуали, складовою яких були опудала з червоними руками. Los ceremoniosos: чар’ю. Гори. Відтоді, як їх виконували, минуло багато століть (звісно, крім випадків, коли ці ритуали здійснювали в потаємних гірських місцинах), та коли світ зрушив з місця, люди повернулися до них.

«Багато не розпатякуй», — порадив Джонас. І порада справді виявилася цінною. У мирний час Ленґіл не хотів би мати справу з таким, як він. Проте зараз він виявився незамінним.

— Нехай боги подарують вам мир, — сказав Ленґіл, відступаючи на крок назад і перехрещуючи руки на грудях, аби показати, що він закінчив. — Нехай усім нам боги подарують мир.

— Довгих днів і мирних ночей, — тихим механічним хором пробурмотіли люди. А тоді просто розвернулися й вийшли, пішли у своїх справах, що чекали на них перед святом Жнив. Ленґіл знав, що більшість із них вирушать у «Рай для подорожніх» чи готель «Бейв’ю». Він витер рукою піт з чола. Терпіти не міг виступати перед збіговиськом людей, а надто таким великим, як сьогодні, проте, здається, він непогано впорався. Насправді навіть чудово.

Людський потік мовчки розділився на маленькі струмки. Як і передбачив Ленґіл, більша частина люду попрямувала до шинків. Їхній шлях пролягав повз в’язницю, проте мало хто на неї поглянув… а ті, хто дивився, робили це мигцем і одразу відводили погляди. На ґанку не було нікого (крім пухкого червонорукого опудала, що зайняло собою все крісло-гойдалку шерифа Ейвері), і двері стояли прочинені, як зазвичай у теплі й сонячні дні. Хлопці були там, ніхто в цьому не сумнівався. Але, схоже, їх не надто ретельно охороняли.

Якби чоловіки, що проминали в’язницю, ідучи до «Раю» і «Бейв’ю», об’єдналися в один загін, то спокійно могли б напасти на Роланда і його друзів. Проте вони, похнюпивши носи, мовчки йшли туди, де їх чекала випивка. Того дня вони не збиралися нічого робити. І ввечері теж.

А от завтра…

Неподалік Смуги К, на похилому пасовищі баронії, Сюзен побачила щось таке, що змусило її натягнути поводи і завмерти в сідлі, мов укопаній, від подиву розтуливши рота. Далеко на схід, внизу, щонайменше за три милі від неї, ватага з дюжини ковбоїв зганяла докупи найбільший табун коней, який вона бачила за все своє життя. Близько чотирьох сотень голів. Вони бігли ліниво, виконуючи накази ковбоїв.

«Певне, вони гадають, що їх заганяють на зимівлю», — подумала Сюзен. Але їх вели не в бік ранчо на гребені Крутояру. Табун, такий величезний, що плив по траві, як тінь від хмари, гнали на захід, у бік Скелі Вішальників.

Сюзен вірила словам Роланда. Але, побачивши це, сприйняла правду як щось особисте, бо ж вона була пов’язана з її покійним батьком.

Звісно, правдою були коні.

— Покидьки, — пробурмотіла вона. — Мерзенні конокради. — Вона розвернула Пілона і помчала до згорілого ранчо. Праворуч від неї росла тінь. А над головою примарно мерехтів у світлому небі дня Місяць-Демон.

Вона побоювалася, що Джонас міг залишити в Смузі К людей, хоча сама достоту не розуміла причини свого страху. Зрештою він виявився безпідставним. Ранчо стояло порожнє, як і всі п’ять чи шість років між пожежею, що поклала край його існуванню, і появою хлопців із Серединного світу. Втім, вона помітила сліди ранкової боротьби. А коли зайшла до барака, де спали хлопці, то їй одразу впала у вічі діра в підлозі. Забравши револьвери Алана і Катберта, Джонас не завдав собі клопоту її закрити.

Вона пройшла повз ряди ліжок, опустилася на коліно й зазирнула в отвір. Нічого. Втім, вона сумнівалася, що те, по що вона прийшла, взагалі було там. Отвір для цього був замалий.

Біля трьох ліжок вона зупинилася. На котрому з них спав Роланд? Вона могла б відчути це нюхом, бо ж добре знала запах його волосся і шкіри. Але вирішила не піддаватися чуттєвому поривові. Зараз їй треба було бути жорсткою і спритною, рухатися, не зупиняючись і озираючись.

«Попіл», — майже нечутно прошепотіла тітка Корд у її голові. Сюзен нетерпляче похитала головою, наче відганяючи той голос, і вийшла надвір.

За бараками було порожньо, біля вбиральні й по обидва боки від неї теж нічого. Вона обійшла кругом старої кухні й знайшла те, що шукала. Дві діжки, які вона бачила на спині Капризного, стояли на виду. Ніхто не намагався їх сховати.

Думка про мула нагадала їй про Шимі, високого Шимі, який з надією дивився на неї згори вниз. Я хотів би поцілунок, бо це ж кінець року.

Шимі, якому врятував життя «Артур Гіт». Шимі, що ризикував накликати на себе гнів відьми, віддавши Катбертові записку, що призначалася її тітці. Шимі, котрий привіз сюди ці діжки. Щоб частково приховати, їх обмазали сажею. Знімаючи кришки, Сюзен замастила собі руки й рукава. Знову попіл. Але феєрверки були там, усередині: круглі, завбільшки з кулак великі бахкалки і менші дамські пальчики.

Вона набрала повні кишені феєрверків, нагребла їх і в оберемок. Потім напхала сідельні сумки й подивилася у небо. Пів на четверту. До Гембрі вона хотіла повернутися під покровом сутінок, а це означало, що треба було ще годину перечекати. Зрештою, ще лишався час побути наодинці зі своїм почуттям.

Сюзен повернулася до барака і доволі легко знайшла ліжко, в якому спав Роланд. Стала біля нього навколішки, як дитина, що хоче проказати молитву перед сном, притулилася обличчям до його подушки і глибоко вдихнула.

— Роланде, — сказала вона в подушку. — Як же я тебе кохаю. Як я кохаю тебе, любий.

Вона лягла на його ліжко і дивилася у вікно, спостерігаючи, як помалу гасне світло дня. Один раз піднесла руки до очей, розглядаючи сажу на пальцях. Подумала, що варто було б піти до колонки перед кухнею й помити руки, але вирішила не робити цього. Нехай лишається так. Вони були ка-тетом, одним з багатьох, одним цілим. Вони вміли прагнути здійснення мети і кохати.

Нехай попіл лишиться і зробить свою брудну справу.

«У моєї Сюзі є свої недоліки, але вона завжди все робить вчасно, — любив повторювати Пат Дельгадо. — Моя дівчинка надзвичайно пунктуальна».

У ніч перед святом Жнив ці слова справдилися. Через десять хвилин після того, як сонце нарешті сховалося за пагорбами й на Хай-стрит згустилися пурпурові тіні, вона стороною об’їхала будинок, у якому жила, і попрямувала до «Раю для подорожніх».

Вулиця була моторошно безлюдною, зважаючи на те, що то був вечір перед Жнивами. Оркестр, що грав у «Зеленому серці» впродовж останнього тижня, тепер мовчав. Періодично гахкали феєрверки, але ніхто не викрикував і діти не сміялися. На вулиці горіло лише кілька з численних кольорових ліхтариків.

З кожного темного закутня біля ганків витріщалися опудала, їхні білі, гаптовані хрестами очі змусили Сюзен здригнутися.

В «Раю» теж коїлося щось дивне. Коло конов’язі ніде яблуку було впасти (ще більше коней були прив’язані біля крамниці через дорогу), в усіх вікнах світилося. Весь освітлений, шинок нагадував велетенський корабель у темному морі. Але звичного п’яного піднесення й бучних з’ясувань стосунків Сюзен не чула, та й Шебового роздовбаного піаніно було не чутно.

Але уявити собі, що відбувається всередині, вона могла. Сотня чоловіків (може, більше) просто стоять і мовчки п’ють. Не розмовляють, не сміються, не кидають фішки на Алею Сатани, не викрикують переможно і не зітхають від розчарування. Ніхто не пестить повій і не щипає їх за сідниці, не краде жнив’яних поцілунків, не влаштовує п’яних сварок, що закінчуються бійкою. Чоловіки містечка просто п’ють неподалік від тюрми, в якій було замкнено її коханого та його друзів. Чоловіки, що пили всередині, цього вечора нічого не робитимуть. І якщо їй пощастить… якщо вона буде хороброю і їй пощастить…