Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Вона кинулася до нього, і повз неї галопом промчав якийсь ковбой верхи на очманілому чалому в яблуках, так близько, що шпорою зачепив її ногу, а кінський хвіст шмагнув її по руці. Сюзен нервово захихотіла. Хвилювалася за Міґеля, а сама ледь не втрапила під копита! Смішно!

Вона роззирнулася на два боки, зробила крок уперед і знову відсахнулася, коли з-за рогу вилетів, нахилившись на два колеса, навантажений віз. Яким був його вантаж, вона не бачила — добро накрили брезентом, — але помітила, як, стискаючи мітлу, рушив йому назустріч Міґель. Сюзен знову подумала про дитину перед пересувною платформою і викрикнула якесь застереження. Останньої миті Міґель відскочив, і віз прокотив повз нього, перетнув подвір’я і зник у арці.

Міґель впустив мітлу, взявся обома долонями за щоки, впав на коліна і голосно заголосив молитву. Якусь частку секунди Сюзен ще на нього дивилася, а тоді притьмом побігла до стайні, більше не дбаючи про те, щоб триматися ближче до стіни будинку. Вона підчепила хворобу, яка до обіду мала охопити все містечко Гембрі. І хоча їй вдалося доволі швидко осідлати Пілона (за інших обставин коло неї вже крутилося б кілька молодих конюхів, змагаючись за те, хто допоможе вродливій сей сісти на коня), вона втратила будь-яку здатність тверезо мислити і могла лише пришпорити переляканого коня лівою п’ятою та помчати геть зі стайні.

Проїжджаючи повз Міґеля, котрий, звівши руки до ясного неба, досі молився, вона вже не помічала його так само, як перед тим — решта вершників.

Опинившись на Хай-стрит, вона повернула ліворуч. Підганяла коня ногами в чоботах без шпор, хоча великий жеребець і так уже мало не нісся над землею. Думки, питання, можливі плани дій… не вирували в її голові. Її голова була порожня. Сюзен ледь помічала людей, що тупцяли на вулиці, дозволяла Пілону самому прокладати собі шлях. Єдине, що вона усвідомлювала на той час, — його ім’я. Роланд, Роланд, Роланд! — криком дзвеніло в неї в голові. Усе перевернулося догори дригом. Хоробрий маленький ка-тет, який вони склали тієї ночі на цвинтарі, розпався. Троє його членів потрапили до в’язниці, й жити їм залишалося недовго (якщо взагалі вони були досі живі), а остання нетямилася від переляку й кидалася на всі боки, як пташка в коморі.

Якби паніка не відпустила її, все могло обернутися інакше. Проте шлях з центру міста привів її до будинку, в якому вони жили колись разом з батьком і тіткою. А Корделія саме її й виглядала.

Щойно Сюзен під’їхала до будинку, двері розчахнулися і Корделія, з голови до п’ят вбрана в усе чорне, вилетіла на вулицю, викрикуючи щось від жаху чи крізь сміх. А може, від того й іншого водночас. Її вигляд прорвався крізь пелену паніки в свідомості Сюзен… але не тому, що вона впізнала тітку.

— Рея! — загорлала Корделія і так рвучко смикнула за віжки, що кінь похитнувся, став на диби і мало не перекинувся разом з вершницею. Але Пілон втримався на задніх ногах, і це врятувало Сюзен життя. Передніми ногами він бив у повітрі й голосно іржав. Сюзен ухопилася за його, шию і відчайдушно намагалася не впасти.

Корделія Дельґадо, вбрана в найкращу чорну сукню і мереживну мантилью, що прикривала волосся, стояла перед конем, наче у своїй вітальні, не звертаючи ні найменшої уваги на копита, що місили повітря під самісіньким її носом. В одній руці, обтягненій тканиною рукавички, вона тримала дерев’яну скриньку.

Сюзен запізніло збагнула, що перед нею не Рея, але те, що вона помилилася, можна було зрозуміти. Тітка Корд ще не була такою худющою, як Рея (прйнаймні, поки що), і її одяг був чистішим і охайнішим, якщо не брати до уваги брудних рукавичок (Сюзен не могла зрозуміти, чому тітка взагалі натягла ці рукавички, не кажучи вже про те, чому вони такі заквецяні), але божевільний вираз її очей жахливо нагадував відьмин.

— Добрий день, міс О-Яка-Краля! — надтріснутим, надміру жвавим голосом привітала її тітка Корд, і в Сюзен стислося серце. Корделія присіла в реверансі, однією рукою притримуючи спідницю, бо другою притискала до грудей скриньку. — Куди прямуєш цієї погожої осінньої днини? Куди поспішаєш? Напевно ж, не до котрогось із коханців, бо один з них мертвий, а інші у тюрмі!

Корделія знову зловісно засміялася, і її тонкі губи розійшлися, оголивши великі білі зуби. Майже кінські. У світлі сонця її очі блищали.

«Вона збожеволіла, — подумала Сюзен. — Бідолашна. Бідолашна стара».

— Це ти намовила Деаборна? — спитала тітка Корд. Вона підкралася до Пілона збоку і тепер зиркала на Сюзен знизу вгору своїми блискучими очима. — Це ж ти, га? Еге ж! Либонь, і ножа того ти йому дала, на щастя провівши по лезу губами. Ви ж співучасники — ну ж бо, визнай це! Визнай хоча б, що ти злягалася з тим хлопцем. Я ж знаю, що це правда. Я бачила, як він дивився на тебе того дня, коли ти сиділа біля вікна, і як ти на нього дивилася!

— Якщо хочеш правду, то ось тобі правда, — мовила Сюзен. — Так, ми з ним коханці. А до Кінця Року вже будемо чоловіком і дружиною.

Корделія здійняла руку в брудній рукавичці до синіх небес і помахала нею, наче вітаючись із богами. А махаючи, заверещала від тріумфу й сміху.

— Вона думає, вони поберуться! Ууууууу! А на весільному олтарі ти питимеш кров своїх жертв, чи не так? О лишенько! Мені хочеться плакати! — та замість розплакатися вона знову зареготала, завила від радості в сліпе блакитне обличчя неба.

— Ми не замислювали вбивства, — відказала Сюзен, подумки проводячи межу між вбивствами в будинку мера і пасткою, яку вони збиралися влаштувати Фарсоновим солдатам. — І він нікого не вбивав. Це справа рук твого друзяки Джонаса. Це його брудна робота.

Корделія запустила руку в свою скриньку, і Сюзен одразу збагнула, чому її рукавички такі брудні. Вона копирсалася в печі.

— Проклинаю тебе попелом! — заверещала Корделія, жбурнувши попелом у ногу Сюзен і руку, що тримала Пілонові поводи. — Проклинаю вас обох, прирікаю до пітьми! Будьте щасливі, зрадники! Вбивці! Шахраї! Брехуни! Блудливі свині! Загублені й вигнані!

З кожним криком Корделія Дельгадо набирала в жменю попелу і жбурляла ним у небогу. І з кожним кроком розум Сюзен прояснявся і тверезів. Вона трималася міцно і дозволяла тітці обсипати себе попелом. Навіть коли Пілон сахнувся, відчуваючи на своїй шкірі дощ із твердих частинок, Сюзен зупинила його. Довкола них уже збирався натовп роззяв, що радісно витріщалися на старовинний ритуал зречення (серед них був Шимі, його очі були круглі від подиву, рот сіпався), але Сюзен майже не помічала їх. Вона знову опанувала себе, знала, що має робити, і відчувала, що лише за це має подякувати тітці.

— Я пробачаю тобі, тьотю.

Скринька з попелом, майже порожня, випала з рук Корделії, неначе Сюзен дала їй ляпаса.

— Що? — прошепотіла вона. — Що ти сказала?

— Пробачаю за те, що ти зробила зі своїм братом і моїм батьком, — сказала Сюзен. — За те, до чого ти була причетна.

Вона витерла ногу рукою і нахилилася до тітки. Не встигла та відсахнутися, як Сюзен провела замащеною в попелі рукою по її щоці. Там лишився слід, широкий і темний, як шрам.

— Та все одно ти маєш носити на собі це, — сказала Сюзен. — Можеш змити, якщо схочеш, але я думаю, що в твоїй душі цей попіл залишиться. — Вона помовчала. — Хоча він там уже й так є. Прощавай.

— Куди це ти зібралася? — рукою в рукавичці тітка Корд нестямно терла щоку зі слідами сажі, а тоді рвонула вперед, щоб ухопити Пілона за віжки, перечепилася через скриньку на землі й мало не впала. Але Сюзен, котра ще не встигла випростатися, підхопила її за плече й втримала від падіння. Корделія сахнулася від неї, наче побачила гадюку. — Не до нього! Зараз ти не поїдеш до нього, дурна ти гуско!

Сюзен розвернула коня.

— Це не твоя справа, тітонько. Ми з тобою більше не родичі, це кінець. Але затям мої слова: до Кінця Року ми вже будемо чоловіком і дружиною. Нашого первістка вже зачато.

— Якщо ти підеш до нього зараз, то ви одружитеся завтра ввечері! Поєднаєтеся в диму, одружитеся у вогні, ляжете в ложе попелу! В ложе попелу, ти чуєш?