Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Коли вона, тихо промовивши до Пілона, зупинила його перед шинком, з тіней вийшла якась фігура. Вона напружилася, проте швидко заспокоїлася: перші світло-помаренчеві промені місяця, що сходив, вихопили з мороку обличчя Шимі. Сюзен навіть тихо розсміялася — з себе самої. Він був часткою їхнього ка-тету, і вона це знала. Тож хіба дивно, що йому це теж було відомо?

— Сюзен, — пробурмотів він, знімаючи солом’яного бриля й притискаючи його до грудей. — Я тебе чекав.

— Чому? — спитала вона.

— Бо я знав, що ти прийдеш, — він кинув через плече погляд на «Рай», чорне громаддя, що порскало на всі сторони світу божевільним світлом. — Треба звільнити Артура і тих, інших, так?

— Маю надію, що нам це вдасться.

— Ми повинні. Люди там, вони не розмовляють, але їм і не треба. Я знаю, Сюзен, дочко Пата, я знаю.

Сюзен у цьому не сумнівалася.

— А Корал там?

Шимі похитав головою.

— Пішла до мерового будинку. Сказала Стенлі, що допоможе підготувати покійників до завтрашнього похорону. Але я думаю, на похороні її не буде. Великі мисливці за трунами їдуть геть, і вона з ними. — Він витер рукою очі, в яких уже бриніли сльози.

— Твій мул, Шимі…

— Уже осідланий, і в мене довгий повід.

Сюзен подивилася на нього, не ймучи віри вухам.

— Звідки ти знав…

— Так само, як знав, що ти прийдеш, Сюзен-сей. Просто знав. — Він знизав плечима і показав кудись убік. — Капик там, позаду. Я прив’язав його до колонки.

— Це добре, — вона навпомацки покопирсалася в сідельній сумці з меншими феєрверками. — Ось, візьми. В тебе часом не завалялося пари сірників?

— Еге ж, — без зайвих питань він сховав феєрверки до нагрудної кишені. Але в Сюзен, котра ні разу в житті не переступила через поріг «Раю для подорожніх», було до Шимі ще одне питання.

— Що вони роблять зі своїми пальтами й накидками, коли заходять туди, Шимі? Мають же вони їх знімати. Коли п’єш, стає гаряче.

— Ох, так. Вони кладуть їх на довжелезний стіл біля дверей. А коли йдуть додому, часто чубляться через те, де чиє пальто.

Вона кивнула, швидко прикидаючи щось у голові. Він стояв перед нею, досі притискаючи бриля до грудей, і чекав, поки вона закінчить розмірковувати, адже сам цього не вмів… принаймні, в загальноприйнятому сенсі. Поміркувавши, Сюзен знову підвела голову.

— Шимі, якщо ти мені допомагатимеш, то в Гембрі тобі більше залишатися не можна… і в Меджисі… і взагалі в усій Зовнішній Дузі. Ти поїдеш з нами, якщо ми виберемося звідси. Ти маєш це збагнути. Розумієш?

З того, як просвітліло його обличчя, Сюзен зрозуміла, що він добре тямить, про що йдеться.

— Еге ж, Сюзен! Поїду з тобою, Віллом Деаборном, Річардом Стоквордом і моїм найкращим другом містером Артуром Гітом! Поїду до Внутрішнього світу! Ми побачимо будівлі, і статуї, і жінок у сукнях, як у казкових фей…

— Якщо нас упіймають, то вб’ють.

Усмішка зійшла з його вуст, але очей він не відвів.

— Атож, уб’ють, якщо піймають, так.

— Ти ще не передумав?

— Капик уже осідланий, — повторив він. Цієї відповіді Сюзен цілком вистачило. Вона взяла Шимі за руку, що притискала бриля до грудей (верхівка капелюха вже була добряче пом’ята — вочевидь не вперше). Тримаючи однією рукою долоню Шимі, а другою спираючись на луку сідла, вона нахилилася і поцілувала його в щоку. У відповідь хлопець всміхнувся.

— Зробимо все можливе, так? — спитала вона в нього.

— Еге ж, Сюзен, дочко Пата. Зробимо все для своїх друзів. Усе, що в наших силах.

— Так. Тепер слухай, Шимі. Слухай уважно.

Вона почала говорити, і Шимі нашорошив вуха.

Через двадцять хвилин, коли над містом, наче вагітна жінка, що піднімається крутим схилом, заледве зіп’явся на небо розпухлий помаранчевий місяць, самотній пастух вів мула по Гіл-стрит у бік офісу шерифа. Цей кінець Гіл-стрит потопав у чорній пітьмі. Трохи світла падало з вікон «Зеленого серця», проте навіть парк, у якому о цій порі року й дня завжди людно й світло, був майже безлюдним. Ледве не всі ятки позачинялися, а з тих, що були відчинені, лише у віщуна сяк-так ішли справи. Тієї ночі всім пророкували недобру долю — втім, як завжди.

Пастух був одягнений у важку накидку, під якою можна було легко приховати жіночі груди, якщо вони в нього були. Якби в нього також було жіноче обличчя, то теж не біда — все приховувало велике сомбреро з плямами поту з внутрішнього боку. З-під широких крис цього капелюха долинав голос, що наспівував «Безжурне кохання».

Маленьке сідло мула ховалося під чимось великим, що було до нього прив’язане, — можливо, пакунком з одягом, хоча в пітьмі годі було розібрати, що то таке. Найдивнішим було те, що на кшталт амулета теліпалося в мула на шиї. Два сомбреро і капелюх загонича.

Підійшовши до офісу шерифа, пастух припинив співати. Якби не промінчик тьмяного світла, що просочувався крізь вікно, будівля здавалася б порожньою. У кріслі-гойдалці, що стояло на ганку, лежало кумедне опудало в гаптованій камізельці Герка Ейвері, з бляшаною зіркою на грудях. Вартових не було. Взагалі не було жодних ознак того, що всередині під замком сидять найнебезпечніші злочинці баронії. Зсередини до вух пастуха долинало бренькання на гітарі.

Але його заглушила негучна тріскотнява феєрверків. Озирнувшись через плече, пастух побачив обриси фігури, що бовваніла в пітьмі. Фігура помахала рукою. Пастух кивнув, відповів помахом, а тоді прив’язав мула до конов’язі — тієї самої, до якої Роланд і його друзі прив’язували коней, коли ходили знайомитися з шерифом. Влітку, дуже давно.

Двері відчинилися (ніхто не подбав про те, щоб їх замкнути), коли Дейв Голліс у двотисячний раз намагався зіграти вступ до пісні «Капітан Мілз, покидьку». Навпроти нього, склавши руки на своєму великому череві й відкинувшись на спинку стільця, сидів шериф Ейвері. В кімнаті сяяло рівне помаранчеве світло лампи.

— Ще кілька таких акордів, помічнику Дейве, і екзекуції не буде, — сказав Катберт Олґуд. Він стояв біля дверей своєї камери, тримаючись руками за ґрати. — Бо ми покінчимо життя самогубством. На знак самозахисту.

— Стули пельку, шмаркачу, — порадив шериф. Він клював носом після ситної вечері, мріючи про те, як розповідатиме братові (і його гарненькій дружині), що жили в сусідній баронії, про цей героїчний день. Він буде скромним, але все одно дасть їм зрозуміти, хто відіграв одну з вирішальних ролей. Якби не він, ці троє молодих покидьків могли…

— Тільки не співай, — попрохав Катберт Дейва. — Якщо пообіцяєш не співати, я зізнаюся в чому завгодно, навіть в убивстві самого короля Артура.

Ліворуч від Берта, схрестивши ноги на ліжку, сидів Алан. Роланд лежав, підклавши руки під голову і втупившись у стелю. Проте щойно клацнула засувка дверей, він сів. Наче чекав цього.

— Це, мабуть, Бріджер, — помічник Дейв радо відставив гітару вбік. Йому не терпілося якнайшвидше піти звідти. Насмішки Гіта діймали його до печінок. Як і те, що він здатен був жартувати, незважаючи на завтрашню страту.

— Я думаю, це швидше один із них, — сказав шериф Ейвері, маючи на увазі Великих мисливців за трунами.

Та виявилося, що всі вони не мали рації. То був ковбой, щільно загорнутий в накидку, що вочевидь була йому завелика (краї волочилися підлогою, коли він важко переступив поріг і зачинив за собою двері), і в капелюсі, насунутому на очі. Герк Ейвері подумав, що в чиїйсь уяві це могло би бути опудало ковбоя.

— Агов, незнайомче! — сказав він, розпливаючись в усмішці… адже це напевно був чийсь жарт, а Герк Ейвері полюбляв жарти. Особливо після чотирьох відбивних і гори товченої картоплі на вечерю. — Привіт! Які справи привели тебе…

Руку, що не зачиняла двері, ковбой тримав під накидкою. А коли дістав її, то всі побачили, що вона незграбно стискає в пальцях знайомий усім трьом в’язням револьвер. Усмішка поволі сповзла з обличчя Ейвері. Пальці, сплетені на череві, розтислися. Закинуті на стіл ноги опустилися на підлогу.