Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Рея захихотіла, і її гидкий сміх переріс у сухий кашель. З кутка на стару зацьковано дивився голодний Чахлик. Поки що він не скидався на скелет, як його господиня, але це вже було не за горами.

Дівчинка вийшла з будинку, тримаючи пиріг під пахвою. Вона стурбовано озирнулася на матір, і двері захряснулися перед її носом.

— Так! — проквакала Рея. — Закутні чекають! На коліна, бабо, нумо до справи!

Спершу Тереза підійшла до вікна. Задоволена побаченим (донька вийшла крізь хвіртку і рушила головною вулицею на північ), вона повернулася на кухню. Підійшла до стола і застигла, нерухомо вдивляючись сонними очима в простір.

— Ні, що ти робиш! — обурено закричала Рея. Вона більше не помічала бруду у власній хаті, не відчувала смороду своєї сечі й екскрементів. Вона занурилася в чародійську веселку. Була разом з Терезою О’Шайвен, чий котедж мав найчистіші кутки в усьому Меджисі, а може, навіть в усьому Серединному світі.

— Поквапся! — вереснула Рея. — Переходь до прибирання!

Наче почувши її зойки, Тереза розстебнула гудзики на домашній сукні. Сукня впала додолу, і жінка переступила через неї, а тоді підняла й акуратно повісила на стілець. Підняла поділ чистої залатаної сорочки над коліньми, підійшла до кутка і стала навкарачки.

— Отак, corazon! — вигукнула Рея, мало не захлинаючись від слизу, який викашлювала разом зі сміхом. — Давай, прибирай, хутенько!

Тереза О’Шайвен витягла шию, розтулила рота, висолопила язика і заходилася лизати підлогу в кутку. Лизала так, як Чахлик колись хлебтав молоко. Рея спостерігала за цим дійством, радісно поплескуючи себе по коліні. Вона розгойдувалася з боку в бік, і її обличчя наливалося кров’ю. О, Тереза була її улюбленицею! Саме так! Тепер вона годинами повзатиме підлогою й вилизуватиме кутки, молячись якомусь невідомому богові — навіть не Людині Ісусу, — замолюючи бозна-які гріхи, благаючи прощення. Інколи в її язик впиналися скабки, і вона випльовувала кров у зливальницю на кухні. Досі якесь шосте чуття завжди безпомильно сигналізувало їй, що треба підвестися і натягти сукню, коли хтось із рідних уже був неподалік від дому. Проте Рея знала, що рано чи пізно жінчина одержимість заведе її надто далеко. І, либонь, настав той самий день. Дівчинка могла повернутися раніше, взяти копійчину, щоб купити щось у місті, й побачити, як її матір навколішках вишаровує язиком кутки. О, яка вистава! Як Рея мріяла її побачити! Як давно жадала…

Зненацька Тереза О’Шайвен зникла. Її охайна маленька кухня щезла. Згинула. Усе заступила собою завіса рожевого світла. Вперше за багато тижнів кристал мага став непроникним.

Рея підняла кулю своїми кістлявими пальцями, на яких наросли довгі нігті, й трусонула в повітрі.

— Що з тобою, клята штукеріє? Що таке?

Кристал був важкий, а Рея підупала на силі. Двічі чи тричі струсонувши ним як слід, вона відчула, що він вислизає з пальців. Тоді відьма, тремтячи, пригорнула кулю до впалих грудей.

— Ні, ні, любий, — забелькотіла вона. — Повертайся, коли будеш готовий. Стара Рея трохи розсердилася, але вона вже спокійна. Вона не хотіла тебе кривдити, трусити. І додолу вона тебе ніколи не впустить. Ти тільки…

Вона стрепенулася й нашорошила вуха, дослухаючись. Наближалися вершники. Ні, не наближалися, вони вже були тут. Троє вершників, судячи зі звуку. Підкралися нечутно, поки вона відвернулася.

Хлопці? Ті кляті хлопці?

Рея притискала кристал до грудей, широко розплющивши очі. Рот був мокрий. Руки так схудли, що крізь них просвічувало рожеве сяйво магічної кулі, слабко освітлюючи темні спиці її кісток.

— Реє! Реє з Коосу!

Ні, не хлопці.

— Виходь і винось те, що тобі віддали на зберігання!

Гірше.

— Фарсон хоче забрати те, що йому належить! Ми приїхали по його власність!

Не хлопці, а Великі мисливці за трунами.

— Ніколи, ти, брудний мерзенний білоголовий прутню, — прошепотіла вона. — Я нізащо тобі його не віддам. — Її очиці бігали туди-сюди, мов навіжені. З розпатланим волоссям і дрижачим ротом вона скидалася на хворого койота, загнаного в пастку.

Вона подивилася на кулю, і з її грудей вирвався крик розпачу. Навіть рожеве світло зникло. Сфера була темна, як око трупа.

З хатини долинув пронизливий вереск.

Діпейп повернувся до Джонаса, відчуваючи, як мороз пробирає по шкірі. Істота, що так кричала, не могла бути людиною.

— Рея! — знову крикнув Джонас. — Винось його сюди і віддай нам. У мене нема часу грати з тобою в ігри!

Двері хатини розчахнулися. Діпейп і Рейнолдз витягли револьвери. Стара відьма ступила на ганок, кліпаючи від сонячного світла, наче все життя провела в печері. Улюблену іграшку Джона Фарсона вона тримала високо над головою. На подвір’ї було повно каменюк, на які вона могла пожбурити кристал. Навіть якби вона промазала, куля все одно розбилася б.

Це могло обернутися лихом, і Джонас це знав. Деяким людям погрози були не страшні. Він так багато уваги приділяв хлопцям (і, за іронією долі, виявилося, що взяти їх було простіше простого), що геть забув про цю справу. А Кімба Раймер, той, хто запропонував Рею як найкращу опікунку для Мерлінової веселки, був мертвий. Тепер, якщо все піде шкереберть, він не зможе вказати на Раймера як винуватця, чи не так?

А тоді, на додачу до всієї халепи, яка трапилася і могла трапитися, він почув, як Діпейп зводить курок свого револьвера.

— Навіть не думай, кретине! — прогарчав він.

— Але ж подивися на неї! — мало не простогнав Діпейп. — Подивися, Елдреде!

Та Джонас і сам бачив. Істота в чорній сукні замість намиста мала на шиї напівзотлілий труп змії. Вона була така виснажена, що нагадувала ходячий скелет. На облізлому черепі стирчав самотній чубчик, решта волосся випало. На щоках і лобі громадилися болячки, в лівому куті рота була відмітина, схожа на укус павука. Джонас подумав, що вона схожа на лярвину квіточку, але йому було на це начхати. Цікавило інше: кристал у кощавих тремтячих лапах жінки, яка однією ногою вже була на тому світі.

Сонячне світло засліпило Рею, тож вона не побачила спрямованої на неї цівки револьвера. А коли в очах прояснилося, Діпейп уже встиг його прибрати. Вона глянула на чоловіків, що вишикувалися перед нею — на рудоголового в окулярах, на чоловіка в плащі й на Сивочолого Джонаса, — і хрипко розреготалася. Чи вона боялася їх, цих могутніх мисливців за трунами? Мабуть, так, але чому, заради богів? Вони були чоловіками, лише чоловіками, яких вона все життя перемагала. О, вони вважали себе півнями на сідалі, авжеж — в Серединному світі ще не бувало випадків, щоб хтось когось звинуватив у тому, що цей хтось забув обличчя своєї матері, — але в своїй сутності вони були жалюгідними створіннями. Сумна пісня зворушувала їх до сліз, вигляд оголених грудей робив їх безсилими, а маніпулювати ними було напрочуд легко саме тому, що вони були такі впевнені в своїй силі, крутизні й мудрості.

Кристал був темний. Та, хоч ця темрява її вбивала, завдяки їй Реїн розум прояснився.

— Джонасе! — гукнула вона. — Елдреде Джонас!

— Я тут, стара матінко. Довгих днів і приємних ночей.

— Годі підлещуватися, на це нема часу, — вона зробила чотири кроки вперед і зупинилася, тримаючи кулю над головою. Тепер вона стояла біля сірого каменя, що випинався з-під землі. Зиркнувши на нього, відьма знову подивилася на Джонаса. Натяк був німий, проте зрозумілий.

— Що ти хочеш? — спитав Джонас.

— Куля згасла, — відповіла Рея. — Весь час, поки вона була в мене, світло горіло, еге ж, навіть коли вона нічого не показувала, то була жива й рожева. Але від звуку твого голосу вона згасла. Вона не хоче їхати з тобою.

— Хай там як, у мене наказ її забрати, — Джонасів голос звучав м’яко і вкрадливо. Майже так само, як і в ліжку з Корал. — Подумай сама, і ти зрозумієш мою ситуацію. Фарсон хоче отримати кулю назад. А хто я такий, щоб противитися волі чоловіка, який стане наймогутнішим у всьому Серединному світі, коли наступного року зійде Місяць-Демон? Якщо я повернуся без неї і скажу, що Рея з Коосу не схотіла повернути кристал, мене вб’ють.