Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Але найнезрозумілішою була сама Марія — її зазвичай оливкова шкіра набула мертвотно-блідого відтінку, охайна зачіска була розкуйовджена. Сюзен вважала, що лише землетрус міг стати причиною такого зовнішнього вигляду Марії.

— Маріє, що трапилося?

— Вам треба тікати, сей. Тут вам залишатися небезпечно. Краще йдіть додому. Я думала, ви вже пішли, бо не бачила вас раніше. Сьогодні поганий день для того, щоб спати допізна.

— Тікати? — спитала Сюзен. Вона повільно натягла ковдру вище носа і дивилася на Марію широко розплющеними припухлими від сну очима. — Тобто?

— Через чорний хід, — Марія висмикнула ковдру з онімілих від сну рук Сюзен і стягла з неї. — Як ви це робили раніше. Хутчіш, панно, хутчіш! Одягайтеся і тікайте! Тих хлопців схопили, але що як у них є спільники? Що, як вони повернуться і уб’ють вас?

Сюзен уже підводилася. Раптово її ноги підкосилися, і вона знову сіла на ліжко.

— Хлопці? — прошепотіла вона. — Хлопці кого вбили? Хлопці кого?

З огляду на граматику це питання було некоректним, проте Марія її зрозуміла.

— Деаборн і його друзі.

— Про яке вбивство ти торочиш?

— Мера і канцлера, — вона подивилася на Сюзен із якимось відстороненим співчуттям. — А тепер підводьтеся. І йдіть. Цей будинок loco. [33]

— Вони цього не робили, — сказала Сюзен і ледве втрималася, щоб не додати: «Цього не було в плані».

— Сей Торін і сей Раймер мертві, хто б це не зробив. — Знизу долинули крики і негучний вибух, не схожий на феєрверк.

Озирнувшись, Марія рвучко заходилася кидати Сюзен її одяг. — Вони викололи меру очі.

— Вони не могли цього зробити, Маріє! Я їх знаю…

— Я з ними не знайома, і мені до них байдуже… а до вас ні. Кажу вам, одягайтеся і тікайте. Якнайшвидше.

— А що з ними сталося? — жахлива думка закралася в голову Сюзен, і вона зірвалася на ноги, поскидавши одяг на підлогу. Вхопила Марію за плечі. — Їх не вбили? Скажи, що їх не вбили!

— Навряд чи. Тут усі навперейми кричать і пліткують, але я думаю, що їх просто запроторили за грати. Та тільки…

Закінчувати фразу не було потреби. Марія відвела погляд, не наважуючись подивитися в очі Сюзен, і цей мимовільний рух очей (супроводжуваний збентеженими криками знизу) був промовистіший за слова. Поки що не вбили, але Гарт Торін був дуже популярний і походив із давнього славетного роду. А Роланд, Катберт і Алан були чужинцями.

Ще не вбили… але завтра Жнива, і ввечері буде святкове багаття.

І Сюзен заходилася вдягатися так хутко, як тільки могла.

Рейнолдзові, котрий працював із Джонасом довше, ніж Діпейп, знадобився лише один погляд на фігуру вершника, що легким галопом наближався до них крізь ліс скелетоподібних нафтових вишок. Повернувшись до свого напарника, він сказав:

— Ні про що його не запитуй. Він не в гуморі, щоб відповідати на тупі питання.

— Звідки ти знаєш?

— Забудь. Просто тримай свого бісового язика на припоні.

Джонас натягнув поводи й зупинив коня. Він сидів у сідлі, згорблений, блідий і замислений. Побачивши його таким, Рой Діпейп не втримався і спитав, попри Рейнолдзову пересторогу:

— Елдреде, з тобою все гаразд?

— А є така людина, з якою зараз усе гаразд? — відповів Джонас і знову замовк. За їхніми спинами втомлено скреготали рештки свердловин.

Нарешті Джонас трохи випростався в сідлі.

— Тих цуциків уже мали закрити. Я звелів, щоб Ленґіл і Ейвері стріляли в повітря, якщо раптом щось трапиться. Але пострілів я не чув.

— І ми не чули, Елдреде, — з готовністю відгукнувся Діпейп. — Взагалі нічого такого не чули.

Джонас поморщився.

— А ви б не почули, навіть якби хотіли. У такому гуркоті, йолопе?

Діпейп закусив губу, побачив щось біля своєї лівої шпори, що вимагало негайної уваги, і схилився до неї.

— Вас хтось бачив уранці? — спитав Джонас. — Коли ви вколошкували Раймера і Торіна. Є хоч найменша ймовірність того, що вас хтось помітив?

Рейнолдз похитав головою за обох.

— Все було чисто.

Джонас кивнув, наче ця тема не надто його цікавила, і подивився на нафтове поле й іржаві вишки.

— Може, народ каже правду, — майже нечутно промовив він, — і Древні були дияволами. — Він знову повернувся обличчям до своїх посіпак. — Але тепер дияволи — це ми. Правда, Клаю?

— Як скажеш, Елдреде, — підтакнув Рейнолдз.

— От я й кажу. Ми дияволи, і поводити себе будемо як дияволи. Як щодо Квінта й решти там, унизу? — він кивнув головою в бік порослого лісом пагорба, де було влаштовано засідку.

— Вони там, чекають твого наказу, — сказав Рейнолдз.

— Вони нам більше не потрібні, — він похмуро зиркнув на Рейнолдза. — Той Деаборн вилупок. Якби завтра ввечері я був у Гембрі, то власноруч поклав би смолоскипа йому під ноги. Я мало не пристрелив його там, на Смузі К. І пристрелив би, якби не Ленґіл. Малий вилупок, от хто він.

Говорячи це, він все більше горбився. Обличчя темнішало, чорніло, як штормові хмари, що заступають сонце. Полагодивши шпору, Діпейп нервово глипнув на Рейнолдза. Рейнолдз не відповів йому таким самим поглядом. Який сенс? Якщо Елдред з’їхав з глузду (а таке вже траплялося раніше, Рейнолдз сам був свідком), то уникнути його кулі вони б не встигли.

— Елдреде, у нас є ще одна невеличка справа.

Рейнолдз говорив тихо, але Джонас почув. І випростався. Він зняв капелюха, повісив його на луку сідла, як на гачок, і неуважно провів пальцями по волоссю.

— Атож… невеличка — це ти правильно сказав. Їдьте туди. Скажіть Квінтові, щоб послав по волів, які відтягнуть останні дві наповнені цистерни до Скелі Вішальників. Нехай візьме з собою чотирьох чоловіків і відвезе цистерни до Латіґо. Решта можуть рушати вперед.

Рейнолдз вирішив, що настала зручна мить поставити питання.

— А коли туди прибудуть інші солдати Латіґо?

— Солдати? — пирхнув Джонас. — Розмріявся! Інші молокососи Латіґо будуть біля Скелі Вішальників до сходу місяця. Я не сумніваюся, що вони вивісять прапори, щоб койоти та інші собаки пустелі дивилися і благоговіли перед ними. Думаю, до десятої години завтрашнього дня вони будуть готові супроводжувати кортеж. Але якщо вони саме такі, як я підозрюю, то все піде шкереберть. Гарна новина — це те, що вони все одно нам не надто потрібні. Все наче складається непогано. А тепер їдьте, дайте їм завдання і повертайтеся сюди. Мухою!

Джонас повернувся і втупився поглядом у виступи пагорбів на північному заході.

— На нас чекають свої справи, — сказав він. — Що швидше почнемо, хлопці, то швидше закінчимо. Я хочу вже обтрусити клятий порох Меджису зі свого капелюха й чобіт. Він перестав мені подобатися.

Терезі Марії Долорес О’Шайвен, пухкенькій, гарненькій жіночці, матері чотирьох дітей, дружині Пітера, ковбоя-веселуна, було сорок років. Вона продавала килими й фіранки на Верхньому ринку. Більша частина замовлень на вишукані товари з Будинку-на-набережній проходила через руки Терези О’Шайвен, тож її сім’я не бідувала. Хоча її чоловік був звичайним пастухом, але в іншому місці й часі клан О’Шайвенів прирахували б до середнього класу. Двоє її старших дітей виросли й поїхали з баронії. Третій сподівався наприкінці року одружитися зі своєю коханою дівчиною. Лише наймолодша дитина підозрювала, що з мамою щось не те, але й вона навіть гадки не мала, що Тереза вже була за крок від одержимості.

«Скоро, — подумала Рея, пожадливо споглядаючи Терезу в кристалі. — Зовсім скоро вона почне це робити. Але спершу треба позбутися малої».

Упродовж тижня перед Жнивами школи зачинялися, навіть ятки на базарі відкривалися лише на кілька годин по обіді, тож Тереза доручила дівчинці віднести пиріг. Жнив’яний подарунок сусідам, вирішила Рея, хоч і не могла чути вказівок, які жінка давала дочці, надягаючи їй на голову в’язану шапочку. І сусіди ці вочевидь жили десь віддалік. Терезі Марії Долорес О’Шайвен потрібен був час, час для того, щоб навести лад у будинку. Їхня оселя була чималою, і багато закутнів у ній потребували ладу.