Панас Мирний - Ушкалов Леонид (читать книги онлайн регистрации .TXT) 📗
Крім розділів «На громаді» та «Земці», Білик написав чимало більших або менших за обсягом вставок: досить назвати хоч би розлогий опис історії села Пісок у першому розділі другої частини, де, за словами Олександра Грушевського, подано «коротеньку схему соціальної еволюції українського життя взагалі», щонайперше перетворення вільного козацтва на «покірних волів». У розділі «Максим – старшим» Білик вставляє епізод про участь Максима в придушенні військами експедиційного корпусу фельдмаршала Івана Паскевича революції 1848—1849 pp. в Угорщині, а наприкінці розділу «У москалях» – про участь Максима в Кримській війні (1853—1856). Ці вставки були потрібні йому для того, щоб поглибити психологію свого героя. На думку Білика, його конче слід було змалювати в бою, адже на війні «життя втрачає свою цінність. Це, звісно, виховує безстрашність, хоробрість, яка межує зі звірством. Війна – школа для розбишаки». Іншими словами, Білик уважав, що війна – це санкціоновані державою вбивство й грабунок, які по суті нічим не відрізняються від таких самих форм делінквентної поведінки. Усі ці зміни істотно поліпшували другу частину роману. І все ж таки Білик був незадоволений тим, як вона вплетена в загальну композицію твору. «І ти, і я, – писав він Мирному, – робили Сізіфову працю. Обидва ми чимало попрацювали над цією клятою частиною. А вона тимчасом – справді, – здається, зайва: вона розриває ціле, виконуючи роль декорації».
Нарешті, Білик провів стилістичне редагування тексту. Наприклад, портрет Чіпки досі був витриманий у традиційному етнографічному ключі та ще й переобтяжений деталями одягу заможного селянина, які скоріше приховували єство людини, ніж виражали його: «Свита на йому доброго ягнячого сукна не застебнена, з-під неї виглядала біла сорочка і червоний каламайковий пояс, котрим підперезані були китаєві матнисті штани; на голові сива шапка з решетилівських смушків, на ногах добре змазані дьогтем шкапові чоботи. Парубок на вид був молодий, літ 19—20». Білик переробив цей портрет, наслідком чого маємо картину, яка вже посутньо наближається до остаточної версії: «– Не багатого роду! – казала проста свита, накинута наопашки. – Та чепурної вдачі, – додавала чиста, біла вишивана сорочка та червоний пояс, що підперізував китайчані матнисті штани. Тільки добра шапка з сивих решетилівських смушків, на правий бік перехилена, – видавала хлоп'ячу натуру. То й справді йшов парубок. На виду – молодий ще: літ, може, до двадцятка, та й то чи є». Тут зникає етнографічна докладність і ряснота деталей вбрання, але самі ці деталі починають промовляти не про себе, а про людину.
Четверта редакція свідчила, що повість-хроніка «Чіпка» нарешті перетворилася на великий соціально-психологічний роман. Тепер настала черга остаточного опрацювання тексту. Спершу за цю справу взявся Білик, поклавши початок роботі над п'ятою редакцією твору. Слід сказати, що працював він завзято. «…Я останніми днями, немов крячка, сиджу над рукописом», – писав він братові. Від надмірної напруги сил Білик навіть занедужав на лихоманку.
По-перше, він виструнчив композицію твору. Тепер вона в основних рисах уже наближалася до остаточної версії. По-друге, Білик зробив деякі вставки. Наприклад, щоб показати безстрашність малого Чіпки, він уводить невеличкий епізод про те, як Чіпка не побоявся самотужки відбити на пастівнику овечку у вовка (за взірець тут правив відповідний епізод з «Бежиного луга» Івана Тургенева). Особливо значних змін зазнала друга частина роману. Так, розділ «Пани Польські» став майже вдвічі більший порівняно з четвертою редакцією, а між розділами «Пани Польські» та «Махамед» з'явився розділ під назвою «Мекка», в якому Білик дуже ущипливо змалював звичаї та обичаї панства Гадяцького повіту. Можливо, саме та обставина, що подані в цьому розділі образи надто вже нагадували своїх реальних прототипів, стала однією з причин того, що він так і не ввійшов до остаточного тексту роману. Другою причиною, мабуть, був не надто міцний зв'язок цього матеріалу з іншими частинами твору. Принаймні Білик писав Мирному, що «Пани Польські» та «Мекка» «вкрай погано пов'язані з рештою роману: без них, мені здається, можна спокійнісінько обійтися». Зрештою, на його думку, можна було б прибрати з другої частини не тільки ці розділи, а ще й «Січовик» та «Піски в неволі». Він вважав, що ці чотири розділи могли б цілком увійти до роману «Голодні годи», який Мирний задумав іще наприкінці 1860-х pp., але так і не написав. Мирний все-таки віришив зберегти їх. Зі свого боку, в ході роботи над п'ятою редакцією він так само дописав декілька епізодів і сцен. Зокрема, саме він змалював дуже колоритну сцену бенкету земського начальства. Власне аж після цього Білик розпочав роботу над останньою, шостою, редакцією твору. Цього разу своє завдання він убачав у роботі над стилем. Зокрема, Білик прагув дібрати якомога точніші слова, удосконалити синтаксис, усунути повтори, втерті порівняння, зайві пояснення тощо. «Я тепер загалом проти переробки – але за доопрацювання, – писав він Мирному. – Треба, щоб, як казав Гоголь, роман витанцювався».
Утім, попри чималі зусилля, що їх доклали обидва автори, опрацювання тексту і в остаточній версії не завжди бездоганне. Наприклад, залишились деякі надогляди щодо хронології подій. Так, Максим побрався з Явдохою після повернення з Угорщини, тобто не раніше 1849 р. Після того «прожили вони щось років з десяток», отже десь до 1859-го, а ще через рік, тобто в 1860-му, у них народилася Галя. Тим часом у розділі «Польова царівна», дія якого припадає на 1863 p., Галя постає вже цілком дорослою дівчиною. Та, мабуть, найголовіше полягало в тому, що авторам так і не пощастило до кінця виструнчити композицію твору. Це не раз відзначали історики літератури, починаючи з Івана Франка, Івана Стешенка та Олександра Грушевського. Про те, що бічним сюжетам у романі приділено «занадто багато місця» писав також Олександр Дорошкевич, на «композиційну складність» роману вказував Борис Якубський, «не всюди додержану архітектоніку в образах і в самій структурі роману» відзначав Сергій Єфремов, а значно пізніше Олександр Білецький напише: «Композиція роману схожа на будинок з багатьма прибудовами і надбудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом». Зрештою, надмірна складність композиції твору значною мірою була продиктована самою реалістичною манерою письма з характерною для неї «плюралістичною роздрібненістю думання» (Віктор Петров). Справді, морфологія прози Мирного – це морфологія метонімії, коли письмо розгортається шляхом, сказати б, повсякчасної ковзанки на маргінеси: другорядна деталь перетворюється тут на розложисту картину, другорядний персонаж стає головним тощо. Така особливість є загальною прикметою реалізму (якщо розуміти його як відповідну систему прийомів, у яких утілюється певний світогляд), ба навіть важливим чинником самої романної форми. Як писав Дмитро Чижевський: «Метонімічний стиль плідно прислужується процвітанню великих романних форм, більше того, він їх настирно потребує». А про роман «Хіба ревуть воли…» Чижевський прямо стверджував: «Композиція роману відповідає вимогам реалістичної теорії стилю…»
Крім того, певною «розполовиненістю» позначена і стильова манера роману. Звісно, його писало двоє дуже талановитих авторів. Михайло Марковський свого часу цілком слушно казав: «Коли ми порівнюватимемо мову, образність обох братів, то важко котромусь з них дати перевагу. Тут ми бачимо щасливе сполучення двох неабияких художніх сил, які тільки в такому випадкові й могли утворити щось певне, щось артистичне… Художнім хистом своїм брати, можна сказати, стояли на одному рівні». Недаром Олена Пчілка порівнювала «братську спілку» Мирного та Білика з творчістю братів Гонкурів. Можливо, працюючи над своїм романом, вони і справді мали за взірець Гонкурів. Щоправда, навряд чи брати Рудченки вважали, що дорівнялися цьому взірцеві. Принаймні Білик у 1893 p., вітаючи Мирного з народженням другого сина, писав: «У компанії з братом, можливо, їм і не так важко буде жити на світі; а може, якраз вони і вдадуть із себе братів Гонкурів, – куди ліпше, ніж ми з тобою вдали Еркмана-Шатріана». Відтак брати Гонкури постають тільки мрією, а свою спільну з Мирним працю над романом «Хіба ревуть воли…» Білик порівнює з творчістю французьких письменників Еміля Еркмана та Александра Шатріана, які виступали під прибраним ім'ям Еркман-Шатріан і зажили неабиякої слави, зокрема, як автори чотиритомової «Історії одного селянина» («Histoire d'un paysan»). Справді, роман «Хіба ревуть воли…» – це «історія одного селянина». Але в манері оповіді та в характері роботи над цією історією досить чітко помітні дві стильові індивідуальності. Чим відрізняються манери думання та письма Білика й Мирного? Передовсім тим, що перший виступає переважно як аналітик-соціолог, а другий – як художник. Соціальне підложжя роману у своєму «чистому» вигляді найбільше проступає саме в біликівських текстах. А ще, як зазначав Борис Якубський, Білик на відміну від Мирного «був більш архітектором, систематизатором, що йому випало привести до порядку художні пориви Панаса, систематизувати їх, дати вигляд цілої, викінченої будівлі… Можна сказати, що в роботу серця і фантазії він вносив поправки розуму». При тому не слід, звісно, забувати, що Білик чимало працював і над власне образним ладом твору, виявляючи неабиякий мистецький хист і творчу фантазію. Тим паче, що його зусилля були спрямовані передовсім на те, щоб відштовхнутися від народнопоетичної топіки, а отже надати творові стильової неповторності.
