Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
— Поквапся, сестра Мердінта в нетерпінні, — вимовила вона.
Сестра хмуро дивилася на Дженнсен з-під своєї темної маски. Вона як і раніше стояла під поривами вітру і чекала подорожніх на вершині скелі. Дівчина бачила: стежка позаду сестри круто йде вниз, ховаючись серед тіней, прямо до Стовпів Творіння. Наблизившись, Дженнсен зрозуміла, що сестра Мердінта зовсім не хмуриться на неї, а дивиться кудись у далечінь, за їхні спини.
І тільки забравшись на скелю, де жаркий вітер грав статями чорного одягу, подорожні розібрали, куди Мердінта так пильно дивиться. Стоячи на скелі, ніби призначеній для спостереження за околицями, Дженнсен зазначила, що вони досягли вершини, що розділяє стежку на дві частини. Далі дорога йшла різко вниз, перевалюючись на іншу сторону хребта, і спускалася в долину. З цієї точки було видно весь пройдений шлях: широкі розпадини і скелясті гребені, і навіть невелика група приземкуватих будиночків торгової станції, які виглядали з такої відстані зовсім крихітними.
Вершник, на всьому скаку поганяючи коня, прямував тепер від станції прямо до слідів, ведучих в долину. Загін з тисячі воїнів розташувався вузькою лінією неподалік від початку стежки, чекаючи його. Кінь під вершником піднімав хмару пилу.
Змилена тварина бігла з усіх сил, але у неї явно був нерівний крок. Не встиг вершник порівнятися з загоном, як передня нога коня підвернулася, і бідну тварина стрімголов покотилося по кам'янистій землі, вже мертва від виснаження.
Вершник благополучно зіскочив з упалої тварини і, не гаючи часу, продовжив свій шлях пішки. Він був одягнений в темний одяг, проте його наряд відрізнявся від одягу торговців — з плечей спадав шитий золотом плащ. Та й зростом він був значно вищий.
Як тільки незнайомець попрямував до стежки, командир загону наказав йому зупинитися. Подорожній, здавалося, не вимовив жодного слова. Не звертаючи на солдатів ніякої уваги, він рішуче йшов вперед. Солдати разом видали пронизливий бойовий клич і поскакали на незнайомця.
Бідолаха був беззбройний і йшов у напрямку до них, нічим не загрожуючи. Коли кавалеристи Імперського Ордена кинулися до нього, він виставив вперед руку, ніби попереджаючи: зупиніться! Дженнсен чула наказ Себастяна, і по тому, як понісся на незнайомця загін, було очевидно, що солдат не зупинить ніщо, крім його відрубаної голови.
Дженнсен з жахом спостерігала, як людина, яку ось-ось вб'ють, зачаровано дивиться, як на нього скаче тисяча воїнів.
Раптово по долині рознісся громоподібний шум. Здивована Дженнсен, затамувавши подих, протерла очі: замість відрубаної голови вона побачила білий язик хиткого полум'я, до якого летіла потріскуюча чорна блискавка. Через мить язик і блискавка з'єдналися, і тут же послідував страшної сили вибух.
У Дженнсен скажено закалатало серце. Здавалося, весь сліпучий блиск випаленої пустелі, весь жорстокий жар Стовпів Творіння сконцентрувався в одній точці. І різко вивільнився. В одну мить у вогні вибуху розчинилися тіла тисячі воїнів. Коли погасло сліпуче світло і завмер громоподібний рев, все військо було зметене. На його місці залишилася лише яскрава червона хмара.
А самотня фігурка все так само рухалася у напрямку до стежці — серед димлячих решток людей і коней.
І швидше по рішучості дій, ніж за спустошення, яке здійснив незнайомець, Дженнсен зрозуміла справжню глибину його люті.
— О милостиві духи, — прошепотіла дівчина. — Що трапилося?
— Порятунок можливий тільки через самопожертву, — сказала сестра Мердінта. — Ці люди загинули, служачи Ордену і, отже, Творцеві. У цьому полягає найвищий поклик Творця. Не потрібно оплакувати їх — солдати отримали спасіння, виконуючи свої обов'язки.
Дженнсен лише мовчки подивилася на неї.
— Хто він? — Запитав Себастян, спостерігаючи, як самотня людина підходить до краю долини Стовпів Творіння і, не зупиняючись, починає спуск. — У тебе є ідеї на цей рахунок?
— Це неважливо. — Сестра Мердінта повернулася до стежки. — У нас є мета.
— Тоді краще поспішити, — зауважив Себастян, вдивляючись в далеку фігурку, яка розміреним кроком спускалася по стежці.
59
Дженнсен і Себастян поспішили за сестрою Мердінтою. Та зникла за гребенем гори. Підійшовши до краю, вони побачили, що сестра вже далеко внизу. Дівчина озирнулася в марній спробі побачити самотнього подорожнього. Їй впало в око, що над величезною випаленою пустелею несуться темні хмари.
— Швидше! — Крикнула сестра Мердінта.
Себастян легенько підштовхнув Дженнсен в спину, і дівчина побігла вниз по крутій стежці. Сестра, хоч і була в довгому одязі, мчала швидко, як вітер. Дівчина з великими труднощами встигала за нею. Вона підозрювала, що Мердінта використовує магію.
Іноді Дженнсен зупинялася, втрачаючи опору на хисткому зсуву і здираючи об гострі камені шкіру на пальцях і долонях. Це був найважчий шлях за все її життя. Скельні уламки ковзали під ногами. Дівчина розуміла, що, просто схопившись сильніше за камінь, вона може запросто порізати руки об гострий, як бите скло, осколок.
Дівчина важко дихала. Сестра Мердінта, що була вже далеко попереду, теж важко переводила дух. За спиною лунало важке дихання Себастяна. Він теж кілька разів втрачав рівновагу, і одного разу Дженнсен з криком встигла схопити його за руку, не давши впасти в тисячофутову прірву. Він з полегшенням і вдячністю подивився на рятівницю.
Опинившись після важкого спуску, який здавався нескінченним, майже в самому низу, Дженнсен з полегшенням виявила, що кам'яні стіни і кручі загороджують спопеляюче сонячне світло. Вона подивилася на небо, чого не робила вже довгий час. Виявилося, що тіні, які загороджують сонце, падають зовсім не від скель. Небо, всього лише годину тому настільки чисте і блакитне, тепер було запнуте сірими дощовими хмарами, ніби запечатуючи долину Стовпів Творіння і відокремлюючи її від усього світу.
Дівчина додала крок, намагаючись наздогнати сестру Мердінту. Не було сенсу переживати через хмари. Якою би втомленою не була Дженнсен, вона твердо знала: коли прийде час, у неї знайдуться сили, щоб вразити ножем Річарда Рала, і хмари йому не допоможуть. Цей час стрімко наближалося. Вона знала, що мама і інші милостиві духи допоможуть їй, надихнувши на помсту. А крім них, є й ще одна сила, яка обіцяла їй підтримку.
Замість жаху від думки про швидку смерть Дженнсен відчувала дивне заціпеніння і спокій. Самою солодкою була обіцянка кінця боротьби і страхів. Скоро відпаде необхідність приймати рішення. І вже не буде втоми, нестерпної спеки, болю, горя, туги…
На темніючому небі заграли сполохи зеленого світла. Спалахи виходили звідкись здалеку. Десь загримів грім, прокотився по безкрайній пустелі. Цей замислений гуркіт якнайкраще відповідав хвилеподібному пейзажу.
Подорожні закінчили спуск; високі кам'яні колони, які постали перед їх поглядами, виявилися значно більшими, ніж при погляді з скелястих гребенів. Здавалося, вони вросли в дно долини. Незабаром, коли подорожні віддалилися від скель, Стовпи вже височіли навколо, як древній кам'яний ліс. Дженнсен відчувала себе на їх фоні мурахою.
Кроки мандрівників луною відбивалися від кам'яних стін, об'ємистих опуклостей і глибоких западин. Дівчина не переставала дивуватися, дивлячись на рябу поверхню колон.
Вертикальний стовп складався з декількох частин, кожна з яких відрізнялася щільністю і пропорціями, від чого колони були хвилеподібно мінливі по довжині. У деяких місцях широкі секції завершувалися вузькими перешийком.
Весь цей час подорожні знемагали від спеки. Вона лягла їм на плечі важкою ношею, притискаючи до землі. Ноги мляво ступали по гравію. Від Стовпів падали моторошні довгі тіні. Іноді через каміння виривалися промені зеленого світла. Якщо підняти погляд вгору, то ніби дивишся з глибин пекла: скелі, на яких час від часу грали смарагдові відблиски, які відбивалися від хмар, здіймалися в небо, ніби волаючи про порятунок.
