Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
— Місіс Фіону Клірі, будь ласка, — сказав чоловічий голос.
Меґі гукнула Фіону, та підійшла й взяла слухавку.
— Фіона Клірі слухає, — сказала вона, а потім замовкла, слухаючи, і її обличчя поступово змінилося й пополотніло так, як і у дні після загибелі Педді та Стюарта. Воно зібгалося і стало нещасним. — Дякую, — відповіла вона і поклала слухавку.
— Що таке, мамо?
— Френка випустили з в’язниці. Він прибуде сьогодні вечірнім поштовим потягом. — Поглянувши на годинника, вона додала: — Треба поспішати, вже кілька хвилин на другу.
— Дозволь мені поїхати з тобою, — запропонувала Меґі. Її сповнило щастям, і вона не помітила материного розчарування, лише відчула, що ця зустріч не стане для Фіони безхмарно-радісною.
— Ні, Меґі, все буде гаразд, я впораюся. Потурбуйся, щоб тут все було нормально, і затримай вечерю до мого повернення.
— Хіба ж це не прекрасно, мамо? Френк повертається додому на Різдво!
— Так, — сказала Фіона. — І справді прекрасно.
В ці дні ніхто не подорожував поштовим поїздом, якщо була можливість летіти літаком, тому коли поштовик відчмихав від Сіднея до Джилі шістсот миль, висадивши по маленьких містечках купу пасажирів (більшість яких їхали другим класом), йому залишалося позбутися невеличкої жменьки подорожніх.
Начальник станції кивком голови привітався з місіс Фіоною Клірі, але навіть і думки не мав про те, щоб почати з нею розмову. Він провів її поглядом, поки вона спускалася дерев’яним місточком, що вивищувався над коліями, і залишив її самотньо й непорушно стояти на платформі. «Ти диви яка стильна підстаркувата дівка, — подумав він, — сучасне плаття й капелюх, туфлі на високих підборах. І досі гарна фігура, та й зморщок на лиці небагато для такого віку; одразу видно, що дружини заможних тваринників живуть, як у Бога за пазухою».
Тому зовнішньо Френк упізнав матір швидше, аніж вона його, хоча серце безпомилково вказало їй на сина. Йому було п’ятдесят два роки, і за час відсутності він із молодика перетворився на зрілого чоловіка. Чоловік, що стояв на станційній платформі в променях призахідного сонця, був худий, мов примара, і страшенно блідий. Коротко стрижений, невисокий на зріст, у безформному одязі, що висів на фігурі, але не міг приховати чималу силу, він стояв, а його красиві руки міцно стискали криси сірої повстяної шляпи. Френк не горбився, на вигляд був не хворий, він просто стояв, безпорадно мнучи в руках отого капелюха, і начебто не чекав, що хтось зустрічатиме його, бо не знав, що робити далі.
Тримаючи себе в руках, Фіона швидко пройшла платформою.
— Привіт, Френку, — сказала вона.
Він підняв очі, що колись спалахували вогнем, а тепер дивилися на неї з обличчя чоловіка, що помітно постарів. То були не Френкові очі. Якісь виснажені, сповнені терплячості й страшенної втоми. Та коли вони увібрали в себе постать Фіони, в них з’явився надзвичайний вираз, то був вираз умирущого — пораненого й безпорадного, який благав допомоги.
— Ой, Френку! — скрикнула вона і, обійнявши його, стала чукикати його голову на своєму плечі. — Все нормально, все гаразд, — лагідно проспівала вона, а потім іще раз ніжно повторила: — Усе гаразд.
Спочатку він мовчки сидів у авто, але коли «ролс-ройс» вибрався з міста і набрав швидкість, Френк виявив цікавість до світу довкола і визирнув у вікно.
— Все точнісінько таке, як і було, — прошепотів він.
— Ще б пак. Час у цих краях не летить, а повзе.
Гуркочучи на дошках, вони переїхали дерев’яний місток над тоненьким багнистим рівчаком, вздовж якого росли плакучі верби; дно здебільшого пересохло, оголивши сплутане коріння, пересипане гравієм, де-не-де в ньому стояли коричневі від багнюки калюжі, а на кам’янистих пустирях повсюди росли евкаліпти.
— Барвон, — мовив Френк. — Ніколи не сподівався побачити його знову.
Позаду них здійнялася хмара куряви; вони помчали шляхом прямим, наче чітка лінія в шкільному зошиті, прокреслена величезною трав’янистою рівниною, де не було видно дерев.
— Це новий шлях, мамо? — Здавалося, він відчайдушно намагається зав’язати розмову, щоб надати ситуації природності й невимушеності.
— Так, дорогу проклали навпростець від Джилі до Мільпарінки щойно скінчилася війна.
— Могли б її хоч трохи смолою обробити, щоб не залишати ту остогидлу пилюку.
— А навіщо? Ми вже звикли ковтати пилюку, а уяви, скільки грошей пішло б на полотно достатньо міцне, щоб витримувати дощі й багнюку! Цей шлях прямий, як стріла, його регулярно розрівнюють грейдером, до того ж він скоротив тринадцять із наших двадцяти семи воріт. Між Джилі та Дрогедою лишилося тільки чотирнадцять, і постривай трохи — невдовзі ти побачиш, що ми з ними зробили, Френку. Не треба відчиняти і зачиняти ворота.
«Роле» підкотився по апарелі до сталевих воріт, і ті неохоче піднялися; щойно авто проїхало під ними і здолало кілька ярдів дороги, як вони знову опустилися.
— Чудеса, та й годі!
— Ми були першою тутешньою фермою, котра встановила автоматичні звідні ворота — але тільки між дорогою на Мільпарінку та господарством, ясна річ. Ворота між вигонами так само треба відчиняти й зачиняти вручну.
— Тому, хто вигадав їх, напевне, доводилося відчиняти й зачиняти ворота мільйон разів, однозначно, — весело вишкірився Френк; це була перша ознака доброго настрою, яку він виявив.
Але потім він замовк, тож його мати зосередилася на дорозі; вона не поспішала підштовхувати його до розмови. Коли вони проїхали в останні ворота й опинилися на пасовиську Гоум Педдок, Френк аж охнув.
— Я й забув, як тут красиво, — сказав він.
— Це наша домівка, — відповіла Фіона, — тому ми стараємося доглядати за нею.
Вона підігнала «ролс» до гаража і рушила разом із Френком до великого будинку.
— Де хочеш зупинитися — у великому будинку, чи у будиночку для гостей, який увесь буде у твоєму розпорядженні? — спитала мати.
— Я вибираю гостьовий будиночок, дякую. — Виснажені очі Френка завмерли на її обличчі. — Буде приємно пожити окремо від людей, — пояснив він. Це був єдиний натяк на умови в тюрмі, який він зробив за увесь час.
— Я теж гадаю, що там тобі буде краще, — погодилася Фіона, проводячи Френка до вітальні. — Великий будинок тепер повен по вінця — там і кардинал, і Дейн із Джастиною приїхали на канікули, а післязавтра на різдвяні свята до нас приїдуть Людді та Енн Мюллери. — Смикнувши сигнальну мотузку, щоб принесли чаю, Фіона швидко обійшла кімнату й запалила гасові лампи.
— Людді та Енн Мюллери? — спитав він.
Мати на мить кинула викручувати гніт і поглянула на нього.
— То було дуже давно, Френку. Мюллери — добрі приятелі Меґі. — Відрегулювавши лампу, Фіона сіла в крісло. — За годину вечеря, але спочатку поп’ємо чаю. Хочу змити з горла дорожню пилюку.
Френк боязко всівся скраєчку отоманки, оббитої кремовим шовком, і з побожним захватом оглянув кімнату.
— Тут все так змінилося з часів тітоньки Мері!
Фіона всміхнулася.
— Ще б пак, — відповіла вона.
Увійшла Меґі, й Френк збагнув, що усвідомити той факт, що його сестра стала дорослою жінкою, важче, аніж те, що його мати постаріла. Коли Меґі обнімала й цілувала брата, він відвертав обличчя, аж зіщулився у своєму мішкуватому піджаку і благально поглядав через плече сестри на матір, а та сиділа мовчки і дивилася на нього, й очі її промовляли: то нічого, невдовзі ти призвичаїшся і ставитимешся до цього нормально, просто на все потрібен час. Через хвилину, поки він намагався придумати, що ж сказати цій незнайомці, увійшла донька Меґі — висока худорлява дівчина зі світлими очима; вона манірно сіла, поклавши великі руки на складки свого плаття, й уважно поглянула спочатку на матір, а потім — на нього. Увійшов син Меґі з кардиналом і всівся на підлозі біля сестри — вродливий, спокійний і якийсь відсторонений хлопчина.
