Гра престолів - Мартін Джордж (читать бесплатно книги без сокращений .txt) 📗
— Ні. — Вона склала руки на опуклому животику, оберігаючи дитя.
Нарешті Візерис кинув на неї погляд.
— Сестро, благаю… Дані, скажи їм… накажи… сестричко, люба моя…
Коли золото розтануло і потекло, Дрого простяг руки крізь полум’я і вихопив звідти казана.
— Корона! — заревів він. — Тут. Для Короля-на-Возі!
З цими словами хал перекинув казана просто на голову чоловіка, який колись був їй братом.
Вереск, виданий Візерисом Таргарієном, коли неоковирний чавунний шолом вкрив його обличчя, нічим не нагадував людський. Ноги принца вибили навіжений танок на земляній підлозі, потім сповільнилися і завмерли. Великі блямби розтопленого золота стікали йому на груди, кармазиновий шовк димів від жару… але не пролилося жодної краплі крові.
«Він не був драконом», дивно спокійна, подумала Дані. «Вогонь не здатний вбити дракона.»
Едард XIII
Він знову блукав криптою під Зимосіччю, як і тисячу разів до того. Королі Зими дивилися на нього крижаними очима, а лютововки під їхніми ногами повертали великі кам’яні голови і гарчали. Нарешті він дійшов до могили, де спав його батько, а поряд — Брандон та Ліанна. «Обіцяй мені, Неде», прошепотіла подоба Ліанни. Вона мала на собі вінка з блідих блакитних троянд, а очі її плакали кров’ю.
Едард Старк підскочив у ліжку серед переплутаних ковдр. Серце калатало. У кімнаті було темно, як у ямі. Хтось тарабанив у двері.
— Князю Едарде! — гучно покликав чийсь голос.
— Зараз. — Голий, у напівсні, він сяк-так прошкутильгав темною опочивальнею. За дверима стояли Томард з піднятою рукою та Кайн зі свічкою в руці. Між ними стояв коронний підкоморій. На його обличчі, наче вирізьбленому з каменю, не відбивалося жодних почуттів.
— Ваша вельможність пане Правице, — урочисто проголосив він. — Його милість король наказує вам з’явитися до нього. Негайно.
Отже, Роберт нарешті повернувся з полювання. А по правді, мав би раніше.
— Дайте мені трохи часу вдягтися.
Підкоморія Нед залишив ззовні. Кайн допоміг вдягтися в білу льоняну сорочку та сіру делію, штани, розрізані по нозі в лубку. Завершили вдягання значок його уряду та пояс із важких срібних ланок. За пояс Нед засунув валірійського кинджала.
Кайн з Томардом повели Неда внутрішнім двором; Червоний Дитинець спав у темряві ночі. Майже повний місяць висів низько над муром. Згори по мурі ходив стражник у золотій киреї.
Королівські помешкання знаходилися у Маегоровому Острозі — грізній квадратній фортеці у самому серці Червоного Дитинця, оточеній стінами дванадцять стоп завтовшки та сухим ровом із залізними шпичаками на дні. То був замок всередині замку. Дальній кінець мосту охороняв пан Борос Блаунт, чий білий обладунок примарно блимав під місячним світлом. Всередині острогу Нед пройшов повз іще двох лицарів Королегвардії: пан Престон Зеленопіль стояв унизу сходів, а пан Барістан Селмі чатував коло дверей королівської опочивальні. «Троє у білих корзнах», майнула моторошна думка, і спиною пробіг раптовий холодок. Пан Барістан був блідіший за власний обладунок. Нед з одного погляду зрозумів: трапилось щось жахливе. Коронний підкоморій прочинив двері.
— Князь Едард Старк, Правиця Короля! — оголосив він.
— Ведіть сюди, — озвався Роберт дивно глухим і слабким голосом.
У двох коминах на двох кінцях опочивальні палав вогонь, наповнюючи кімнату похмурими червоними відблисками. Всередині стояла задушлива спека. Роберт лежав поперек ліжка під балдахіном. Коло ліжка порався великий маестер Пицель, а перед зачиненим вікном нетерпляче міряв кімнату кроками князь Ренлі. Служники гасали туди-сюди, підкладаючи дрова у вогонь, аби закип’ятити вино. Коло чоловіка на краю ліжка сиділа Серсея Ланістер. Волосся вона мала скуйовджене, мов щойно з постелі, але жодного сліду сну в очах. Очі стежили за Недом, поки Томард і Кайн допомагали йому перетнути опочивальню. Він рухався повільно, мовби ще не прокинувся.
З короля навіть чобіт не зняли. Його вкривала ковдра, але Нед бачив на вичиненій шкірі чобіт засохлу грязюку і траву там, де вони витикалися назовні. Зелений жупан валявся на підлозі купою, розрізаний та заляпаний червоно-бурими плямами. У опочивальні смерділо димом, кров’ю та смертю.
— Нед… — прошепотів король, побачивши його. Обличчя він мав бліде, як молоко. — Піди… ближче.
Люди Неда підвели його ближче. Нед ухопився за стовпчик ліжка, щоб стояти певніше. З одного погляду на короля він зрозумів, що справа погана.
— Що…? — почав він, давлячись словами у стислому горлі.
— Вепр. — Князь Ренлі все ще мав на собі зелений мисливський одяг; подорожній кобеняк був заляпаний кров’ю.
— Дідько, а не вепр, — прохрипів король. — Моя вина… Забагато випив, горіти мені у пеклі… Не влучив.
— А де були усі ви? — загримів Нед до князя Ренлі. — Де був пан Барістан і Королегвардія?!
Ренлі скривив губи.
— Мій брат наказав нам усім стати осторонь і дати йому самому поцілити вепра.
Едард Старк підняв ковдру.
Аби залатати рану, зробили все можливе, але не досить. То мало бути моторошне чудовисько — воно розпанахало короля іклами від пахвини до грудей. Змочені у вині пов’язки, які наклав великий маестер Пицель, чорніли від крові. Від рани війнуло жахливим смородом; Неда аж занудило, і він впустив ковдру.
— Смердить, — мовив Роберт. — Смертю смердить. Не думай, що не чую. Доброго прочухана дав мені той вилупок, га? Та я… я йому теж не подарував, Неде.
Кривава усмішка короля жахала не менше, аніж його рана.
— Ножа йому в око увігнав… Запитай в них… Запитай…
— Точно так, — пробурмотів князь Ренлі. — Ми привезли вепра з собою. За братовим наказом.
— На тризну, — прошепотів Роберт. — Зараз ідіть геть. Усі ви. Я говоритиму з Недом.
— Роберте, мій коханий повелителю… — почала була Серсея.
— Я сказав, усі геть, — наполіг Роберт з тінню своєї колишньої люті в голосі. — Яке з цих двох слів ти не зрозуміла, жінко?
Серсея зібрала свої спідниці та гідність і вийшла з дверей першою. За нею рушили князь Ренлі та інші. Великий маестер Пицель затримався і тремтливою рукою подав королю кухлика з густою білою рідиною.
— Макове молочко, ваша милість. Випийте. Від болю.
Роберт тилом долоні вибив кухля геть.
— Забирайся, старий дурню. Скоро я засну і без тебе. А зараз — геть.
Великий маестер Пицель кинув на Неда переляканий погляд і забрався з кімнати.
— Хай тобі грець, Роберте, — мовив до короля Нед, коли залишився з ним наодинці. Від болю в нозі він трохи не осліп. А може, очі йому застилало горе. Він сповз на ліжко, всівся поруч із другом. — Чому ти завжди такий упертий?
— Та пішов ти, Неде, — прохрипів король. — Я ж убив того вилупка, чи не так?
Пасмо сплутаного чорного волосся падало на очі, які палали, втупившись у Неда.
— От би тебе убити. Не можеш полишити людину спокійно полювати. Пан Робар знайшов мене. Грегорова голова. Гидко думати. Хортові не сказав. Хай Серсея його потішить.
Сміх короля перетворився на стогін від нападу болю.
— Згляньтеся, боги, — пробурмотів він, ковтаючи муку. — Дівчина. Даянерис. Мала дитина, ти був правий… ось за віщо, за дівчину… боги послали вепра… покарати мене…
Король закашлявся, харкнув кров’ю.
— Погано я вчинив, мерзенно… зовсім ще дівчинка… Варис, Мізинець, навіть мій брат… нездари… нема з ким радитися, тільки з тобою, Неде… тільки ти…
Він ледве підняв зсудомлену руку, слабко майнув нею.
— Папір та чорнило. Онде на столі. Пиши, що скажу.
Нед розправив папір на коліні та узявся до пера.
— Як накажете, ваша милість.
— Остання воля і заповіт Роберта з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів і таке інше… сам впиши ті кляті титули, ти їх усі знаєш… Сим повеліваю Едардові з дому Старк, князеві на Зимосічі та Правиці Короля, служити Князем-Намісником і Господарем на Державі по… по моїй смерті… та правити… в моє місце, доки мій син Джофрі не досягне належного віку…
