Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

«Якби тато був з нами…» — почала вона того дня на Крутоярі.

«Але він не тут, — сказав Роланд. — Він мертвий».

Пара шпор, відламане коліщатко.

Вона підкинула їх на долоні, подумки уявляючи собі, як Океан стає на диби й скидає з себе її батька (одна шпора застрягає в стремені, коліщатко відламується), а тоді заточується і падає на свого вершника. Усе це вона побачила в своїй уяві дуже чітко, проте змії, про яку казав Френ Ленґіл, не побачила. Взагалі.

Сюзен поклала шпори на місце, підвелася і подивилася на полицю праворуч від письмового столу, розташовану в зручному місці, щоб туди могла дотягтися рука Пата Дельґадо. Там у ряд вишикувалися облікові книги в шкіряних обкладинках, цілий скарб у суспільстві, яке забуло, як виготовляти папір. Упродовж тридцяти років її батько був головним конюхом баронії, і на цій полиці було зібрано всі його журнали обліку коней.

Сюзен узяла останній і погортала сторінки. Цього разу біль, що пронизав її від вигляду батькового знайомого почерку, був майже бажаним. Тоненькі літери, товсті й заразом впевненіші цифри.

Пологи в ГЕНРІЄТТИ, (2) лошата, обоє в порядку

Пологи в ДЕЛІЇ, мертвонароджений, чалий (МУТАНТ) Пологи в ЙОЛАНДИ, ЧИСТОКРОВНИЙ, ЗДОРОВЕ ЛОША-САМЕЦЬ

Біля кожного підпису дата. Він в усьому любив порядок. І ретельність. І…

Вона раптово перестала гортати сторінки, збагнувши, що знайшла те, що шукала, навіть достоту не усвідомлюючи, чому прийшла сюди. Останні сторінки татової останньої облікової книги було вирвано.

Хто це зробив? Тільки не її батько, адже він, вивчившись самотужки, шанував папір так, як деякі люди навіть богів не шанували. Чи золото.

І навіщо це зробили?

Про це вона здогадувалася. Авжеж, через коней. На Крутоярі їх було занадто багато. А господарі ранчо — Ленґіл, Кройдон, Ренфру — брехали про те, що серед коней багато мутантів. І Генрі Вертнер, чоловік, що обійняв посаду головного конюха після смерті її батька, теж брехав.

Якби тато був з нами…

Але він не тут. Він мертвий.

Вона сказала Роландові, що не вірить, буцімто Френ Ленґіл міг збрехати щодо смерті її батька… але тепер вірила.

Боги, згляньтеся над нею, тепер вона в це вірила.

— Що ти тут робиш?

Скрикнувши від несподіванки, вона впустила книгу і рвучко обернулася. На порозі в одній зі своіх линялих чорних суконь стояла Корделія. Верхні три ґудзики були розстебнуті, і над простою білою бавовною її комбінації випиналися ключиці. Сюзен раптом зрозуміла, як схудла тітка Корд за останні три місяці. На лівій тітчиній щоці, наче слід від ляпаса, виднів червоний слід від подушки. Під блискучими очима залягли темні кола, більше подібні до чорних синців.

— Тьотю Корд! Ти налякала мене! Ти…

— Що ти тут робиш? — повторила тітка Корд.

Нахилившись, Сюзен підняла книгу.

— Я прийшла, щоб поринути у спогади про тата, — вона поклала книгу назад на полицю. Хто вирвав ті сторінки? Ленґіл? Раймер? Навряд чи. А от те, що їх могла висмикнути жінка, що стояла зараз перед нею, більше скидалося на правду. Монети з червоного золота для цього було б цілком достатньо. «Нема питань — нема і відповідей, тож усе добре», — либонь, думала вона, опускаючи монету в свою скарбничку, спершу взявши її на зуб, аби пересвідчитися, що вона справжня.

— Спогади про нього? Благати його прощення — от що ти маєш робити. Бо ти забула його обличчя. Великий гріх на тобі, Сью.

Сюзен тільки глянула на неї, та не відповіла.

— Була з ним сьогодні? — зі сміхом у голосі спитала Корделія і заходилася терти рукою червоний слід на щоці. Сюзен збагнула, що її психічний стан помалу погіршується, а надто відтоді, як поповзли чутки про Джонаса і Корал Торін. — Була з сеєм Деаборном? Твоя піхва досі мокра від його сімені? Ану дай я сама подивлюся!

Тітка посунула до неї, схожа на примару в своїй чорній сукні з розстебнутим ліфом, нечутно ступаючи у своїх капцях, і Сюзен відштовхнула її від себе. Від страху й огиди штовхнула що стало сили. Корделія вдарилася спиною об стіну біля вікна, заплетеного павутинням.

— Сама проси пробачення, — відрізала Сюзен. — За те, що так розмовляєш із його дочкою тут, у його кабінеті. — Вона навмисне перевела погляд на полицю з книгами, а потім на тітку. Занепокоєно-стурбований вираз, що з’явився на обличчі Корделії, свідчив про все, що вона хотіла чи мала знати. Сюзен не вірила, що вона була причетна до вбивства брата, але щось вона вочевидь знала. Щось їй було відомо.

— Ти віроломна сучка, — прошепотіла Корделія.

— Ні, я нікого не зраджувала.

І, вимовивши це, відчула, як величезний тягар звалився з її плечей. Так, вона нікого не зраджувала. Біля дверей кабінету Сюзен озирнулася на тітку.

— Останню ніч я спала вдома, — сказала вона. — Навіть чути не хочу твоїх звинувачень. І бачити тебе не хочу таку, якою ти стала. Це крає мені серце і вбиває ту любов, яку я відчувала до тебе змалечку, коли ти намагалася замінити мені маму.

Корделія прикрила обличчя руками, наче їй було боляче дивитися на Сюзен.

— Тоді йди звідси! — заверещала вона. — Забирайся до Будинку-на-набережній чи туди, де ти валяєшся з тим хлопцем! І якщо я більше ніколи в житті не побачу твоєї шльондрячої пики, то вважатиму, що життя вдалося!

Сюзен вивела Пілона зі стайні. Проте на подвір’ї так розридалася, що їй було несила вилізти в сідло. Втім, усвідомлення того, що вона відчуває в душі не лише смуток, але й полегшення, допомогло їй зібратися з силами. Виїхавши наХай-стрит і пустивши Пілона в галоп, вона навіть не озирнулася.

О темній ранковій порі, коли ще навіть не благословлялося на світ, Олів Торін крадькома вийшла з кімнати, де тепер спала сама, і рушила до спальні, яку впродовж сорока років ділила зі своїм чоловіком. Долівка під босими ногами була крижаною. Подолавши весь шлях до ліжка, Олів тремтіла від холоду… але не тільки. У ліжку хропів її худющий чоловік у нічному ковпаку. Коли вона лягла поряд із ним, він перевернувся на другий бік (суглоби в колінах і спині відчутно хруснули), і вона притислася до його спини та міцно обійняла. Не від пристрасті, а від бажання взяти собі часточку його тепла. Його груди (пласкі, але вона знала їх так само добре, як і свої власні) здіймалися й опадали під її руками, і вона почала помалу заспокоюватися. Він поворухнувся, і Олів подумала, що він може зараз прокинутися і побачити її в своєму ліжку — вперше за бозна-скільки часу.

«Так, — подумала вона. — Прокинься». Сама вона не наважувалася його розбудити. Її сміливості вистачило лише на те, аби прийти сюди, прокрастися в темряві, пробудившись від одного з найкошмарніших снів за все її життя. Але якби він прокинувся, вона б сприйняла це як знак і розповіла йому, що бачила уві сні велетенського птаха, жорстокого Руха з золотистими очима, що пролітав над баронією, а з його крил стікала кров.

«Там, куди падала його тінь, була кров, — розповіла б Олів чоловікові, — а тінь його падала скрізь. Баронія потопала в крові, від Гембрі до Петлі. А вітер доніс до моїх ніздрів запах великого багаття. Я побігла до тебе, але ти сидів мертвий у своєму кабінеті біля каміна. Хтось виколов тобі очі і поклав на коліна череп».

Але замість прокинутися він уві сні взяв її за руку, як робив це раніше, до того, як почав задивлятися на молоденьких дівчат — навіть служниць, — і Олів вирішила, що вона просто тихо полежить коло нього, не забираючи руки. Нехай усе бодай на мить стане, як у старі добрі часи, коли між ними двома панували мир і злагода.

Вона задрімала. А коли прокинулася, надворі вже розвиднілося. Він відпустив її руку, взагалі перекотився од неї на інший бік ліжка. Він не надто зрадіє, якщо, прокинувшись, побачить її, вирішила Олів, та й переляк від нічного кошмару вже минувся. Вона відгорнула ковдру, поставила ноги на підлогу, а тоді ще раз озирнулася на нього. Його нічний ковпак перекособочився. Вона поправила його, погладила рукою тканину і кістляве чоло під нею. Він знову поворухнувся. Олів почекала, поки він затихне, а тоді підвелася і непомітно, як привид, повернулася до своєї спальні.