Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

— Годі вже розмов, — сказала вона. — Балачкам край. Якщо ти кохаєш мене, то кохай.

І Роланд кохав її востаннє. Вони зливалися в одне, шкірою і диханням, а вітер надворі, як хвиля прибою, невпинно летів на захід.

Того вечора, коли на небі, глузливо всміхаючись, зійшов Місяць-Демон, Корделія вийшла з будинку і повільно побрела через моріжок на город, обходячи купи листя, яке згрібала вдень. В оберемку вона несла одяг. Кинула його перед стовпчиком, на якому стирчало її опудало, і неуважно зиркнула вгору на місяць: самовпевнене підморгування всевидющого ока, посмішка упира. Блідий, як кістка, Місяць, срібний ґудзик на фіолетовому шовку.

Демон посміхнувся Корделії, Корделія посміхнулася у відповідь. Зрештою, рухаючись, як жінка, що прокидається від трансу, вона ступила вперед і зняла опудало зі стовпчика. Його голова безсило опустилася на її плече, неначе то була голова п’яного, який більше не може танцювати. Червоні руки повисли.

Вона зняла з опудала одяг, під яким виявилася пухирчата фігура в штанях її покійного брата, що чимось нагадувала людську. Потім взяла одну з речей, які принесла з собою, і подивилася на неї в світлі місяця. Червона шовкова блузка. Одна з тих, яку мер Торін підніс у дар міс О-Якій-Кралі. Одна з тих, яку вона не хотіла надягати. Лярвині лахи — так вона їх назвала. А хто тоді була Корделія Дельґадо, яка дбала про неї навіть після того, як ії братик-упертюх вирішив, що може протистояти таким, як Френ Ленґіл і Джон Кройдон? Виходить, вона була бандершею, от ким вона була.

Від цієї думки уява послужливо намалювала їй картинку: Елдред Джонас і Корал Торін голі кохаються в ліжку під звуки дешевого піаніно внизу, що награє «Ред дерт бугі». І Корделія завила, мов собака.

Вона знавісніло кинулася натягати шовкову блузку через голову опудала. Наступними була спідниця Сюзен для верхової їзди. Після спідниці — пара її капців. І нарешті замість сомбреро опудало отримало один з весняних капелюшків Сюзен.

Вуаля! Опудало-хлопчик перетворилося на дівчинку.

— І я тебе впіймала на гарячому, — прошепотіла вона, дивлячись на його червоні руки. — Я знаю. Знаю. Не вчора на світ народилася.

Вона віднесла опудало до кучугури листя на моріжку. Поклала близенько, тоді нагребла листя й запхала під червону сорочку, роблячи імпровізовані груди. По тому дістала з кишені сірника і запалила.

І тут же, наче спільник, налетів вітер. Корделія торкнулася сірником сухого листя, і невдовзі всю кучугуру охопило яскраве полум’я. Вона взяла дівчину-опудало і стала перед багаттям. Не чула ні тріскотняви феєрверків, що долинала з містечка, ні хрипіння парового органа в «Зеленому серці», ні групи вуличних музикантів-мар’ячі, які грали на Нижньому ринку. Коли вгору злетів палаючий листок і закружляв на вітрі небезпечно близько до її волосся, вона ніби й не помітила. В її широко розплющених очах була порожнеча.

Коли багаття сягнуло апогею, Корделія підступила до нього і вкинула опудало у вогонь. Полум’я ухнуло жовтогарячими язиками, в небо шугонув стовп іскор і листя, що палало.

— То нехай буде так! — закричала Корделія. Відсвіти полум’я перетворили сльози на її щоках на кров. — Гори, гори! Згоряй!

Лялька в одязі для верхової їзди зайнялася. Її обличчя обвуглювалося, червоні руки палали, білі очі-хрести стали чорними. Язики полум’я вже лизали капелюшок, загорілося обличчя.

Корделія дивилася, стискаючи і розтискаючи кулаки, не звертаючи уваги на іскри, що обпалювали шкіру, і на охоплене полум’ям листя, яке вітер підхоплював і відносив у бік будинку. Тієї миті вона не звернула б уваги, навіть якби будинок зайнявся.

Вона стояла перед багаттям, поки опудало в одязі її небоги не перетворилося на попіл, що лежав на верхівці купи попелу. А тоді, повільно, наче іржавий робот, побрела до будинку, лягла на диван і заснула мертвим сном.

Було пів на четверту ранку перед Жнивами, коли Стенлі Руїс вирішив, що можна вже припиняти роботу. Остання музика стихла двадцять хвилин тому — Шеб витримав на годину довше, ніж мар’ячі, і тепер лежав, хропучи, обличчям у тирсі. Сей Торін була у себе нагорі. Великих мисливців за трунами не було видно. Стенлі здогадувався, що ту ніч вони провели у Будинку-на-набережній. Також він подумав, що їм запропонували якусь чорну роботу, але впевнений у цьому не був. Він підвів погляд на скляні очі двоголового Зірвиголови.

— Та й знати не хочу, друже, — сказав він. — Все, що я хочу, — поспати годинок із дев’ять. Завтра будуть справжні гульки, вони не розійдуться до світанку. Отож…

Раптом десь поза будівлею пролунав пронизливий вереск. Стенлі смикнувся від несподіванки і вдарився об шинквас. Шеб, що лежав коло піаніно, підвів голову, пробурмотів «Шо таке?» і знову гепнувся головою об долівку.

Стенлі не мав ані найменшого бажання дізнаватися, хто кричав, але зробити це йому все одно довелося б. Голос був як у тієї сумної старої сучки Петті Гулящої.

— Я б із задоволенням викинув твою провислу стару дупу з міста, — пробурмотів він і нахилився під шинквас. Там стояли два ясеневих дрючки — Гамівний і Вбивця. Гамівний був із гладенького дерева і гарантовано вирубував порушника на дві години, якщо знати, в яке місце довбешки гахнути.

Порадившись зі своїми інстинктами, Стенлі взяв другого дрючка, коротшого, ніж Гамівний, розширеного угорі. На робочому кінці Вбивці стирчали гвіздки.

Стенлі проминув шинквас, вийшов у двері й опинився у напівтемній коморі, заставленій діжками. Пахло ґрафом і віскі. У дальній стіні були двері, що виходили на заднє подвір’я. Підійшовши до них, Стенлі зробив глибокий вдих і відімкнув їх.

Він весь час очікував, що Петті знову заверещить, як недорізане порося. Але надворі було тихо. Лише вітер завивав.

«Може, мені пощастило, і її вколошкали», — подумав Стенлі. Прочинив двері, водночас відступаючи назад і тримаючи дрючок із гвіздками напоготові.

Петті ніхто не вколошкав. Одягнена в нижню сорочку, всю в плямах, повія стояла на стежці, що вела до вбиральні на задньому подвір’ї. Вона дивилася на небо, стискаючи руки над грудьми під індичою шиєю.

— Що таке? — спитав Стенлі, швидко підходячи до неї. — Ти своїм криком вкоротила мені віку на десять років.

— Місяць, Стенлі! — прошепотіла вона. — Ти тільки глянь на місяць!

Він підвів погляд. І від побаченого його серце стислося. Але він намагався не показувати цього і розважливим спокійним тоном сказав:

— Та годі тобі, Петті. Це просто курява. Подумай головою. Ти ж не забула, який сильний вітер дмухав упродовж усіх цих днів. І дощу не було, щоб прибити пилюку до землі. То це пилюка, та й по всьому.

Але на куряву то було не схоже.

— Я не сліпа, — прошепотіла Петті.

У небі, за туманом, що скидався на криваву пелену, висів Місяць-Демон. Шкірився до них і підморгував одним оком.

Розділ VII

МАГІЧНИЙ КРИСТАЛ

Поки повія і бармен витріщалися на кривавий місяць, Кімба Раймер пчихнув і прокинувся.

«Чорт. Застудився на Жнива, — подумав він. — Зважаючи на те, скільки мені доведеться наступні два дні провести надворі, це може перерости в…»

Щось залоскотало йому кінчик носа, і він знову пчихнув. Звук, що вирвався з його вузьких грудей і пересушеного горла, прорізав темряву кімнати як постріл із малокаліберного револьвера.

— Хто тут? — вигукнув Раймер.

Відповіді не було. Раймер уявив пташку, малу, гидку і вреднющу, що залетіла до його покоїв удень, а тепер пурхала в темряві, торкаючись крилами його обличчя. Його аж мороз пробрав по шкірі, так він ненавидів їх усіх: пташок, жуків, кажанів, — і він так рвучко простягнув руку до газової лампи, що стояла на нічному столику, що мало не скинув її на підлогу.

Коли він присував лампу ближче, лоскіт повторився. Тільки тепер щось лоскотало йому щоку. Скрикнувши, Раймер відсахнувся на подушки, притискаючи лампу до грудей. Повернув вимикач, розташований збоку, почув сичання газу і натиснув кнопку іскри. Лампа загорілася, й у вузькому колі її світла канцлер побачив не пташку, а Клая Рейнолдза, що сидів на краю його ліжка. В одній руці Рейнолдз тримав пір’їну, якою лоскотав канцлера Меджису. Друга рука ховалася у плащі, що лежав у нього на колінах.