Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Але розвіяти попіл цих молокососів, що вдають із себе лицарів, він би не відмовився ні за що.

Він зліз з коня на зруйнованому паркувальному майданчику нафтопереробного заводу, прив’язав його до бампера іржавого каркаса, на борті котрого ледь виднілося загадкове слово «ШЕВРОЛЕ», а потім пішов на нафтове поле. Вітер налітав поривами, пробираючись навіть під пальто з овечої шкіри, які носять власники ранчо. Двічі Рейнолдзові доводилося притримувати капелюха руками, щоб його не зірвало вітром. Узагалі він тихо радів, що зараз себе не бачить. Напевно, вигляд у нього був, як у довбаного фермера.

Але на нафтовому полі все було спокійно… тобто безлюдно. Тільки вітер самотньо зітхав крізь гілля ялин обабіч нафтогону. Ніхто б і не здогадався, що за ним тут пильно стежать з десяток пар очей.

— Агов! — крикнув Рейнолдз. — Напарники, виходьте сюди, побалакаємо.

Якийсь час панувала тиша. А тоді з-під гілок ялин вигулькнули Гірам Квінт з ранчо «Піаніно» і Гавкучий Калаген з «Раю для подорожніх». «Гаплик, — подумав Рейнолдз. — Вояки недороблені».

З-за пояса в Квінта стирчав жалюгідний старий мушкет. Рейнолдз уже таких сто років не бачив. Він подумав, що в найкращому разі, якби Квінт натис на курок, сталася б осічка. А в найгіршому — мушкет вистрелив би у зворотний бік, в обличчя своєму власникові.

— Усе тихо? — спитав він.

Квінт щось пробелькотів по-меджиському. Гавкучий послухав і переклав:

— Усе добре, сей. Він каже, що йому і його людям скоро увірветься терпець, — приязно всміхаючись і жодним чином не виказуючи, що насправді каже, Гавкучий додав: — Якби мізки були чорним порохом, то цей кретин боявся би чхнути.

— Але ж цьому кретинові можна довіряти?

Гавкучий знизав плечима. Можливо, погодився.

Вони зайшли за дерева. Там, де Роланд і Сюзен бачили майже тридцять цистерн, тепер було лише півдюжини, та й з цих шести тільки дві було наповнено нафтою. Охоронці сиділи на землі чи дрімали, накривши обличчя капелюхами. Озброєні вони були здебільшого такими самими мушкетами, як той, що висів на поясі в Квінта. Бідніші пастухи мали при собі бола. [28] Рейнолдз відзначив про себе, що взагалі-то ці штуки ефективніші за мушкети.

— Переклади цьому лорду Пертові, що коли хлопці сюди поткнуться, то мають втрапити у засідку. Тож у ваших вояків лише один шанс зробити все так, як треба, — сказав Рейнолдз, звертаючись до Гавкучого.

Гавкучий переказав усе Квінтові. Квінт вишкірився в посмішці, демонструючи страшнуватий ряд чорних і жовтих зубів. Щось коротко промовив, виставив уперед руки, стиснувши їх у величезні вкриті рубцями кулаки, і покрутив їх один над одним, наче скручуючи карк невидимому ворогові. Коли Гавкучий заходився переказувати, Клай Рейнолдз відмахнувся од нього рукою. Він почув лише одне слово, але цього було досить. Muerto. [29]

Увесь той перед’ярмарковий тиждень Рея просиділа перед кристалом, зазираючи в його надра. Нерівними стібками вона пришила голову Ермота до тулуба чорними нитками. Змія вже почала розкладатися, але Рея повісила її на шию, не помічаючи смороду, що з часом почав ширитися від плазуна. Двічі приходив Чахлик і винявкував собі їжу, і двічі Рея давала йому стусана, щоб не набридав. Сама вона помалу перетворювалася на скелет: її очі в очницях тепер скидалися на очі черепів, які висіли в сітці біля дверей її спальні. Кілька разів вона задрімала, тримаючи кулю на колінах, з прикрасою зі смердючої зміїної шкіри на шиї. Клювала носом, гострим підборіддям торкалася грудей. Зі в’ялого рота стікали цівки слини. Але заснути по-справжньому вона не могла. Надто багато цікавих речей показував кристал, надто багато.

До того ж він весь час був відкритий. Тими днями їй навіть не доводилося проводити над ним руками, щоб рожевий туман розвіявся. Усе зло, дрібні (й не дуже) вияви жорстокості, всі обмани й брехня в баронії розгорталися перед її очима. Здебільшого те, що вона бачила, було незначним і не вартим уваги: хлопці, що мастурбували, підглядаючи в замкову шпарину, як роздягаються їхні сестри, дружини, які копирсалися в кишенях чоловіків, шукаючи грошей чи тютюну, піаніст Шеб, що лизав сидіння стільця, на якому щойно сиділа його найулюбленіша повія, покоївка в Будинку-на-набережній, котра плювала на подушку Кімби Раймера за те, що він копнув її ногою, коли вона плуталася під ногами.

Усі ці речі лише підтверджували її думку про суспільство, яке вона покинула, щоб усамітнитись. Іноді вона дико реготала, часом зверталася до людей, яких бачила в кристалі, так, ніби вони могли її почути. На третій день тижня, що передував Жнивам, Рея перестала ходити до вбиральні, хоч і могла брати кристал із собою. Довкола неї почав ширитися їдкий сморід сечі.

На четвертий день Чахлик перестав наближатися до неї.

Рея замріяно дивилася в кристал і губилася в своїх мріях, як це робили багато її попередників. Глибоко занурюючись у дрібні радощі від того, що далеко бачила, вона навіть не підозрювала, що рожева куля забирає зачерствілі рештки її душі. Проте якби й знала, то все одно вважала б це справедливою платою. Вона бачила все те, що люди роблять потай, і лише це їй було цікаво, тож, поза сумнівом, угода про те, щоби платити життєвою силою за таку можливість, здалася б їй справедливою.

— Ну от, — сказав хлопчисько, — дай я запалю, хай тобі чорт. — Джонас упізнав голос: підліток, що махав до Джонаса відрубаним собачим хвостом і кричав: «Ми Великі мисливці за трунами, такі ж, як ви!»

Хлопець, до якого зверталося це миле дитя, силкувався втримати в руках шмат печінки, який вони поцупили в шкуродера за нижнім базаром. Перший хлопець вхопив його за вухо і боляче крутонув. Другий хлопець заверещав від болю і простягнув йому печінку. Чорна кров заструменіла по його брудних пальцях.

— Дивись мені, — сказав перший хуліган, — щоб знав, хто тут capataz. [30]

Вони були за кондитерським кіоском на нижньому ринку. Неподалік сидів шолудивий бродячий пес, сліпий на одне око. Вочевидь, його привабив запах свіжоспеченого хліба. Він дивився на них голодними очима.

У шматку сирого м’яса був проріз, і звідти стирчав бікфордів шнур феєрверка. Під шнуром печінка випиналася, як черево вагітної. Перший хлопець узяв сірника, чиркнув ним об свої випнуті зуби і запалив.

— Ні в жисть не їстиме! — сказав третій, згоряючи від нетерплячки й надії.

— Такий худий? — сказав перший. — Ще й як зжере. Ставлю свою колоду карт проти твого кінського хвоста.

Третій подумав і похитав головою.

Перший розплився в усмішці.

— Молодець, тямиш, — він підпалив шнур. — Гей, малий! — гукнув він до пса. — Хочеш жерти? На, лови!

Він пожбурив печінку на землю. Підпалений шнур, що гучно сичав, не відлякнув охлялого пса: не зводячи погляду єдиного ока з першої нормальної їжі, яка трапилася йому за багато днів, він рвонув уперед і підхопив шмат на льоту. Тієї ж миті феєрверк випав із печінки, вибухнув і спалахнув, відірвавши псові всю щелепу. Собака ще трохи постояв, стікаючи кров’ю і дивлячись на хлопців єдиним оком, а тоді впав.

— А казав я вам! — глузливо закричав перший. — Казав, що зжере! Зі Жнивами нас, ге?

— Що це ви робите? — строго гукнула до них якась жінка. — Ану геть звідси, стерв’ятники малі!

Підсміюючись, хлопці втекли у яскраве світло дня. Криками вони справді нагадували стерв’ятників.

Катберт і Алан поставили коней біля входу до Каньйону Петлі. Навіть попри те, що вітер відносив звук тонкоходу в інший бік, його дзижчання проникало в голову й примушувало зуби цокотіти.

— Ненавиджу, — пробурмотів Катберт крізь зуби. — Зробімо все швидше, і гайда звідси.

— Еге ж, — погодився Алан. Вони незграбно злізли з коней (заважали важкі фермерські пальта) і прив’язали коней до гілок із купи, наваленої перед каньйоном. Зазвичай прив’язувати їх потреби не було, проте зараз хлопці розуміли, що коням стогін тонкоходу подобається не більше, ніж їм самим. Катбертові здавалося, що голос тонкоходу лунає в його голові, тужливий, страхітливо переконливий, запрошуючи його зайти.