Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации TXT) 📗
Факт дуже важливий. Він забезпечив дальший розвиток київського життя по лінії національної опозиції, вирятувавши його від небезпечного компромісу, і приходиться дуже жалувати, що так багато подробиць цього моменту нам лишаються невідомі. Тим цінніше те, що знаєм.
Передусім виразно виступає непримиренна позиція православної шляхти, що зібралась у Києві саме перед собором на земській сесії. Я вище вказував, що київська шляхта того часу була, так би сказати, експозитурою шляхти всієї центральної України, і те, що зібралося тут на київських "роках", репрезентувало Волинь, Брацлавщину й Полісся. Коли Адам Кисіль, один з прихильників порозуміння, призначений королем на комісара київського собору, приїхавши до Києва, відвідав митрополита і занадто заманіфестував свій зв’язок з ним, шляхта скликала спеціальну нараду в братстві (маніфестація її зв’язку з братством!) і, запросивши до себе Борецького, висловила йому велике невдоволення за його опортуністичну тактику 1.
1 "Громи на нього, що ними (шляхтою) прислугується й корол. милості — проти права й вольностей за приватним універсалом синоди складаються. Нащо він універсали свої розсилає? Сердиті крики на нього — заяви: "Ми тут тебе мати не будемо (на київській митрополії) — синодуй!" Домагалися, щоб протестацію підписав. Він відмовлявся, наводячи свої рації, що я чоловік приватний (не політик), що я, мовляв, і так тільки з кор. і вашої ласки при тім монастирі своїм живу, не моя річ говорити про закони, і т. д. Завзялись на нього за це. Але інші, обачніші, згодилися з його раціями. Потім: пощо зо мною (Киселем) мав нараду? Виправдувався, що я тільки його відвідував, як людина їх сторони (православна). Нарешті (не) заборонили йому синодувати, але заявили, що самі про той синод нічого не хочуть знати і протестацію занесли до актів". Так переказує зміст дебатів Кисіль. "Материалы для истории Киевского и Львовского соборов 1629 г." Жуковича, с. 9 (копія дуже несправна, я перекладаю, виправляючи помилки як можна). Пор. Історія України, т. VIII, с. 88, дд.
Докладно обговорено взагалі всю цю компромісову акцію, рішуче осуджено королівський універсал, що ним скликався собор, і висловлено гостре незадоволення всім, хто до тої справи приложив руки. В королівському універсалі звернено увагу на фразу, що завданням собору ставиться не "заспокоєння" релігійних відносин, а "з’єднання з римською церквою": справу преюдиковано, "унія вже дійшла", казали. Зложили протест і домагалися, щоб митрополит його підписав також. Митрополит відмовлявся, виправдуючись тим, що міг би тим розгнівати короля і втратити свою одиноку матеріальну базу — Михайлівський монастир. Голоси шляхти по цім поділились; одні далі гостро наступали на митрополита за його опортунізм, інші прийняли до відома його резони і не забороняли йому відбути собор, тільки самі вважали потрібним відтягнутись від усякої участі в нім і опротестувати всякі соборні постанови як неважливі й некомпетентні. Так було й рішено і списано протестацію, котрою "дигнітари, урядники, шляхта, рицарство, обивателі Київського воєводства" заявляли, що вони тих соборів не просили, згоди на них не давали і настоюють далі на тім, щоб релігійна справа була полагоджена на соймі.
По цім Борецький рішив бути обережнішим і просив Кисіля більш не підтримувати з ним явних зносин. Натомість Могила, що саме перед собором приїхав до Києва і, видимо, ще не орієнтувався в ситуації, одверто виявляв усяку приязнь і прихильність Киселеві і обіцяв усе зробити для того, аби собор був відправлений. Дійсно, його розпочато приписаного дня; на свято Петра і Павла і все духовенство, з одної сторони, і з другої — згадані вище шляхетські депутати, що взяли участь у тій варшавській акції, з’явилися на соборі. Але інша шляхта не прибула, а натомість з’явились інші, менш приємні гості, делегати, прислані від козацького війська, мовляв, щоб добути певну відомість, чи православній вірі не загрожує якась небезпека і не вимагає козацької інтервенції.
Ці делегати рішуче зажадали собі права бути присутніми при всіх нарадах, а поруч них тислися, вже без мандатів, інші козаки, прибуваючи все в більшім числі до Києва під гаслом: "О віру йде, при котрій умремо!" — або як стояло в листі від війська: "То єсть повинність наша і кождого християнина: за віру вмерти". Це іншими словами означало, що козацьке військо не допустить до релігійного компромісу ніяким чином, хоч би мусіло прийти до кровавої різні. Так, один з безмандатних козаків, пробившися до церкви, гаркнув другого дня під час нарад над самим ухом Борецького свою спасенну осторогу: "Буде унія Господарчикові (Могилі) і Борецькому така, як війтові перше" (себто Ходиці), вбитому козаками за допомогу унії. Кисіль у своїй реляції каже, що Могила розплакався від такого реприманду, а Борецький з переляку трохи не впав з свого митрополичого престолу.
Ця козацька інтервенція поруч шляхетської рішила справу. Даремно вичекавши кілька день шляхти, що, видимо, далі дебатувала над справою і кінець кінцем зісталась на своїм негативнім становищу, провідники собору королівський комісар і православні ієрархи — прихильники угоди — рішили, що виносити які-небудь постанови в напрямі релігійного порозуміння в таких обставинах не можна ніяк. Козацтва, ютового показати надалі, як належить умерти за віру, напливало все більше, і ясно було, що, пішовши врозріз з його настроями, можна було і не виїхати з Києва. Тому ніхто не хотів прийняти на себе посольства на львівський собор — на дальші переговори про поєднання, і рішено було зложити вину на шляхту, коли вже вона й так занесла формальний протест і таким чином приймала на себе відповідальність.
Могила, віленські братчики, Древинський і Кропивницький — учасники варшавських переговорів, Борецький іменем усього духовенства посвідчили перед Киселем як королівським комісаром, що вони були готові сповнити волю королівську й відправити собор, але в неприсутності шляхти, проти волі своїх світських патронів і оборонців вони не могли нічого зробити. Сотні духовних, що, мовляв, з останніх грошей прибули на цей з’їзд, щоб принести до релігійного замирення, урядили маніфестацію лояльності: з плачем нарікали перед Киселем, що ці славетні заміри змарновано завзяттям упертих, головно шляхти, і таку сприятливу хвилю безповоротно упущено. В приватних розмовах з Киселем Борецький і Могила заявляли свою повну готовність іти на різні поступки в тих розходженнях православної й католицької доктрини, як їх сформульовано в останній полеміці (головно через проголошення допустимості обох поглядів і практик у суперечних питаннях) 1.
1 Кисіль так формулює ці компромісні тези, так як їх вставлено в приватних розмовах з ієрархією:
"Святі в небі, прокляті в пеклі (частинний суд по смерті) — на суді "корона совершенная", так усі вірять і засуджують книжку Мужилівського "Антидот" за те, що боронив Зизанію (його заперечення частинного суду над кожним померлим по смерті).
Признають третє місце (чистилище), тільки матеріального огню не приймають.
Про св. євхаристію: вважають гріхом ганити опріснок і сакрамент римської церкви, мають його за совершенний сакрамент, але в (своїх) сакраментах зберігають свою форму.
Про походження св. духа: тому що римляне заявляють, що вони розуміють "a Filio" в значенні причинності, як то о. єпископ володимирський толкував "per" (через) і "а" (від), то вони про це не хочуть диспутувати і стають на тім: "Ми того додатку до символу не приймаємо... Римляни його додали, вони повинні й толкувати, пощо то зробили, а що толкують так, мовляв, що не дають двох початків (св.духа) ані зливають дві особи (Отця і Сина в одну), то вважаємо їх свобідними від анафеми.
Обряди, церемонії, пости ми маємо свої і хочемо їх триматись, одміняти їх, Боже боронь, і календаря нехай вони (римляни) свого тримаються (а православні свого).
