Син землі - Турянський Осип Васильевич (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Присунься ще ближче до мене, дитино...
Так. Дай мені поцілувати свою русяву голівоньку...
От уже мені легше. Ти принесла мені повно пахощів весни і піль, моя квіточко весняна. Я вже хотіла на тебе гніватися за те, що ти мене покинула на все пополуднє. З нудьги я не знала, що почати, так мені скучно було б за тобою. Де ж ти була, дитино?..
— Бабцю, я ходила полями, лісами й тішилась весною...
— А весна тобою,— усміхнулась бабця.
Лелійний усміх внучки роздзвенівся божим даром по самітних кімнатах.
— Чому, бабцю?
— Бо ти така гарна, що найкраща весна тебе має за свою сестричку.— Ах, чи доживу я ще тієї щасливої хвилини, щоб відсвяткувати твоє вінчання з якимось гарним принцем або королевичем? Боже, я забула... Адже ти голодна, донечко.
— Потім, потім... Бабцю, як ті принци й королевичі такі розумні й гарні, як син графині Козицької,— дякую. Не хочу.
— Є різні, є між ними гарні та розумні.
— Ні, бабцю. Мудрість родиться з терпіння і з науки. В аристократів і в великих багачів нема одного ані другого, хіба десь дуже винятково. Тому найбільші духи, на котрі все людство горде, походять із убогої або середньої верстви. Правда, бабцю: Христос родився в стайні.
— Христос — це бог.
— Отже, тим більше, бабцю, нас дивує, чому бог родився в стайні, а не у графській палаті?.. Ми обидві мали вчора доказ: правда, бабцю, як бідний хлопський син своєю бистротою ума не знищив, але просто розтрощив наших аристократів! І не забувай, бабцю, що той бідний хлопський син ще не покінчив наук. А що буде, як він уже ціле знання здобуде? З нього, певно, вийде велетень думки й духа.
— Ні, квіточко моя. Не захоплюйся ним так дуже. Якраз він не хотів учитися, тому його батько прогнав від себе.
— Ні, бабцю, це не цілком так. Тепер він уже вчиться.
— Так?
— Так.
— Хто ж його навернув до науки?
— Я, бабцю.
— Ти, донечко?.. Як?
— Чи він тобі, бабцю, подобався вчора своїми відповідями? Правда, що подобався, так?..
— Так.
— А мене, бабцю, незвичайно захопила його бистроумність, його убивчий дотеп. Убивчий дотеп. Бабцю, це страшне оружжя духа, страшніше від гармат! Тому він мене дуже зацікавив, і я нині була там, де він живе.
— Де ж він живе?
— В лісі.
— Ти була у нього в лісі?
— Так.
Графиня хвилинку думала. Опісля обняла внучку обома руками за білу шию, начеби її хотіла боронити від якогось лиха, і сказала тривожно:
— Дитино, я боюся...
— Кого, бабцю? Куценка? Це найчистіша, найневинніша душа на світі. Подумай, бабцю, я йому сказала, що його мушу вирятувати, бо шкода, щоб він марно пропадав, а він мені каже:
— Ви вже мене вирятували, бо, завдяки вам, панно граф'янко, я бачу, що є ще добрі, ангельські душі на світі. І тому я,— каже він,— в ім'я тієї доброти людської душі докінчу свою науку. За моральну поміч,— казав він,— буду вам вічно вдячний, матеріальної помочі від вас ніколи не прийму.
Подумай, бабцю, ця людина,— це фізично медвідь, а душевно втілена невинність. Тому я маю до нього якнайбільше довір'я й хотіла б йому добро зробити, лиш не знаю, як? Бо хоч він селянський син, однак більш гордий від аристократа. Чи все-таки боїшся, бабцю?
Графиня поцілувала внучку.
— Ні, але боюся двох інших речей...
— Яких, бабцю?..
— Перше всього: людські обмови, як тебе побачать люди разом з Куценком. Не наклепів селян: це найменше. Але пані графиня Козицька, пан Гаєвич, з котрим ти обійшлася так різко, пустять цілий млин сплетень на тебе та й на мене...
— Бабцю, чи нам обоїм так на них залежить? Це тупі з'їдачі хліба, яких ми тут не потребуємо. А коли я роблю добре діло, хай тоді і світ валиться — я спокійна.
— Добре кажеш, моя мудра донечко. Одначе друга річ...
— Яка, бабцю?
— Я боюся тобі сказати...
— Чому?..
— Ще розсердишся на мене...
— Ні, бабцю, сміливо кажи!
— Я......я боюся, моя квіточко весняна, що ти... що ти... борони боже!.. залюбишся в Куценка...
Внучка усміхнулась:
— Чи ви, бабцю, добре бачили його?.. Чи добре чули його мову?
— Чула.
— Тепер, бабцю, скажіть мені одверто, так, як я вам завсіди говорю: чи могла б навіть найкраща дівчина в нім не залюбитися?
— Це залежить від...
— Ні, ні, бабцю, незалежно від нічого іншого, лиш від його бистроумності та зовнішнього вигляду. Отже: чи могла б найкраща дівчина з ним не залюбитися?
Графиня після короткої надуми:
— На світі все можливе... Могла б...
Внучка розкотила самоцвітами сердечний сміх довкола, цілувала міцно бабцю і кликала:
— Бабцю, я вже в нім залюбилася...
Графиня відчинила широко очі:
— Не знаю, як тебе розуміти, любочко. Говориш мені найповажливішу річ на світі і смієшся одночасно...
Чи ти це жартом кажеш, чи поважно?..
Внучка перестала сміятися:
— Бабцю, я сама ще не знаю... Але будь певна, що я тобі не затаю... нічого... Буду докладно брати своє серце на іспит і про всі почування та їхні зміни говоритиму тобі.
— Запам'ятай собі, донечко: нема на світі другої такої гарної й розумної дівчини, як ти. Між тобою й поміж тим селянським сином не може бути нічого спільного. Ти не для нього, він не для тебе.
— Бабцю,— засміялась мавка,— адже ти мені балакаєш такі самі слова, які я чула від Куценка!..
— Що ж він тобі сказав?..
— «Панно граф'янко, ви — небо, а я земля... Між нами не може бути нічого спільного... Ви для мене будете все тільки гомін... і світляна, недосяжна мрія...»
— Так він тобі сказав, любочко?..
— Так, бабцю.
— Він балакав розумно, донечко. Але...
Тут графиня знов обняла обома руками внучку за шию і сказала:
— Оленко, не забувай, що з тебе ще дитина. Запам'ятай собі мої слова: кожний мужчина називає жінку, у котрій залюбиться, недосяжною мрією. Та чи знаєш, для чого він її так називає?..
— Ні, бабцю.
— Для того, бо мужчина хоче, щоб жінка, його недосяжна мрія, зійшла з недосяжних висот до нього так низько і близько, щоби міг він її досягнути...
Мавка сміялася:
— Чи кожний мужчина, бабцю?..
— Кожний, без винятку.
— Бабцю, Куценко — виняток.
— По чім це пізнаєш?..
— Я вірю, бабцю... Він мене страшно боїться...
— Тут віра нічого не значить без доказу...
— Я його візьму на іспит...
Графиня усміхнулась:
— Ну, донечко, гарно буде виглядати його наука з таким іспитом, коли ти, замість його спонукати до книжки, будеш намагатися розкохати його, щоб дізнатися, як він розуміє тебе, як недосяжну мрію...
— О, бабцю, в мене не буде найменшого фальшу супроти нього, так само, як не маю його супроти тебе.
— Моя дитино, ти задумуєш небезпечну гру з огнем. Прошу, благаю тебе, не роби того, серденько, бо той огонь спалить його й тебе. Але я певна, що ти не зробиш нічого нерозважного та легкодушного. Правда, квіточко?
— Правда, бабцю.
XVIII
У спальні, де графиня спить, лежить мавка на своїй постелі та не думає про сон.
Вона вслухується в тишу ночі.
Поважне, тихе, рівномірне тікання старезного годинника і ледве чутний, рівний віддих бабці ще збільшають почуття спокою, доброти й таємного благословення.
Мавка зачинила очі й мимо того бачить, як дивні, досі їй не знані гості сніжно-черешневоцвітним білим роєм падають на її молоденьку душу і світляно усміхаються до неї.
І вона теж усміхається до них, до дивних срібнокрилих пташенят, які перший раз у її житті беруть поволі у полон її істоту і до неї м'яко, тепло і сердечно гомонять:
— Люди для творення добра! Твори добро з любові!
Підвела голову з подушок і сіла на постелі.
З темені, що м'яко оповила все живе і мертве, виринає перед нею голова її старенького учителя, що вже давно вмер.
Дівчина наче тепер ще чує слова свого вчителя:
— Хочеш бути справжньою людиною і справжнього зазнати щастя — стань ангелом, добродієм народу, між котрим ти виросла й живеш.
