Син землі - Турянський Осип Васильевич (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Панько збентежився:
— Душа? У пшениці?.. Пане Іване... я... боюся...
— Не бійтеся... Візьміть іще кількох і скочте...
Охочі зголосилися.
— Де ж та душа?..
Нараз Панько крикнув, показуючи рукою у пшеницю:
— Гляньте! Що це?..
Верхи пшениці розступаються!..
Рів робиться... Біжить глибоко в лан... у противний бік од нас!.. Душа боїться!..
Хлопці, за мною!
Панько, а за ним хлопці миттю скочили й пірнули у пшеницю.
За хвильку почув Куценко захриплий крик:
— Не руш мене! Загризу на смерть!
Одночасно Панько зарепетував із глибини пшениці:
— Мамо рідна!.. Не витримаю!.. Тріскає живіт!
Захиталася пшениця від сміху Панька і хлопців.
Куценко ще не охолов од вибухів веселості людей, як Панько Гавриш і другі виринули з пшениці й вивели на світ якесь несамовите, кострубате та кудлате чудо-диво, опира, чи вовкулака, як його уява в казці розмальовує.
Від шиї аж до ніг він мав на собі одежу з стебел пшениці, з коноплиння і з кукурудзиння, що було прив'язане до шиї перевеслом і підперезане так само в поясі.
Набрякле й повикривлюване обличчя, на котрому ніс, уста та очі мали намір, як здавалось, позамінюватись місцем осідку, розмикане, скуйовджене і розпелехане волосся та присліпуватий вигляд очей робили з тієї постаті страшну та одночасно і смішну тварину.
Як тільки ця подоба угледіла Куценка, стала шарпатись, човптися, борсатися й смикатися, щоби знов сховатися у пшеницю.
Однак не мала сили вирватися із цупкого перстеня обнять Панька і хлопців.
Хоч Куценко зараз догадався, що це мусить бути управитель, а проте спитав:
— Хто ти?..
Постать затремтіла й носовим, роздертим та порожнім голосом почала бурмотіти:
— Я — не я... Я... кукурудзяний дух...
Коли люди, що стояли разом з Куценком на дорозі, як довідалися від Панька, що цей страхопуд — це пан Пенкальський, дивувалися та порскали зі сміху.
— Що ви у пшениці робите весь день, пане шляхтичу Пенкальський? — запитав Куценко.
Управитель, що дійсно сидів у цій дивній подобі, з великого сорому, страху та ганьби поводився, мов несповна розуму, бо мимо того, що неможливо вже було затаїти себе, він заїло та запекло силкувався доказати, що він — не він.
Мабуть, поза острахом перед помстою селян він брав теж під увагу думку, що коли село і двір дізнаються, як він смертельно оганьбив та осмішив себе, тоді йому прийдеться якнайдалі утікати з тих околиць.
Та без уваги на все те, він, засліплений любовною жагою до граф'янки й біснуватою ненавистю до «всіх селян», не міг запанувати над собою.
Безсильне ревнування і злість на Куценка й на граф'янку задля того, що вона, на його думку, кидала в неславу дух аристократії, вибухла у ньому диким реготом, коли побачив граф'янку разом з Куценком.
Тепер він ошаліло силкувався знищити наслідки власного нерозуму, котрий його зрадив.
Тому на Куценкове питання, що він робив весь день у пшениці, він белькотів:
— Протестую!.. Я не пан Пенкальський!.. Я здалека... йду на відпуст до Милятина... Здрімнув собі в пшениці... Мої ноги були в черевиках... Буджуся... дивлюся... мої ноги босі... То не мої ноги...
Сміх селян, які сходилися щораз густіше, бухнув під вечірнє небо.
Панько Гавриш підступив до Куценка й шепнув йому в ухо:
— Пане Іване, може б, його затовкти?.. за вашу і за нашу кривду... казав той... капут?.. Га?..
Іван остеріг його перед таким учинком і сказав зібраним селянам:
— Заведіть цього панка додому. Не знущайтеся над ним. Він своє вже відпокутував. Бувайте здорові!
По тих словах Куценко відійшов.
* * *
Майже половина села збіглася, щоб подивитись на видовище.
Люди витягли опира з пшениці на дорогу, не зважаючи на його погрози, крики і заклинання.
Поставили його посередині дороги, а самі зробили довкола густо збите колесо і стали так серед гамору, галасу, сміху, дотепів та погроз вести його на сільський майдан.
Управитель сліпо кидався, як муха в банці, вліво, вправо, взад, уперед, аби пробити людський живопліт і утекти, втекти, хоч би до пекла.
Однак за кожний раз, як він прискочив до людей, вони плічми, грудьми, то животами, стусанами відкидали його, і він летів, неначе м'яч, аби відбитися на протилежнім боці від людей та падати на свіжу все стіну і знов відбиватися.
За кожний раз вимикували хлопці з нього бадилля і грозила небезпека, що, заки зайде додому, зносить геть ту чудернацьку одіж і покаже на виставу наготу, створену на божий образ і подобу.
Щоб це не сталося, він, перетомлений і виснажений зі страху і стиду та безсильної скаженості, почав спокійно і мовчки йти посередині колеса і мусив слухати, як раз у раз об його вуха, наче град або розпалене залізо, ударяли голоси селян:
— Чи варт ти такої гарної процесії, бісів сину?..
— Куме Ничипоре, змірте йому своїм кравецьким ліктем потилицю!.. Бач, яке убрання видумав!.. Він вам хліб одбирає...
— На який-то, панцю, бал ви так манджаєте?..
— Він відьмар... Причепурився так до відьми...
— Ти хотів застрілити Куценка?.. Чортова мати твоя!..
— Панцю, чи бодай заплатите нам за параду?..
— Чи висушуватимете далі нашу шкуру?..
— Ух, ми тобі і твою скарбову шкуру та скарбуємо, скарбуємо!..
На майдані народ затримався з Пенкальським серед колеса.
Один парубок дірвав на смітнику розбитої макітри і настромив йому її на голову.
— Не скидай... а то тобі чуприну місяць осмалить...
Панько Гавриш успокоїв народ і запитав:
— Панове громадо! Ми найшли опира й відьмаря, що ссе, як той казав, нашу кров і не дає нам жити. Що зробити з тим кукурудзяним духом?
— Убити, як собаку!
Панько:
— Ні, бо його душа перейде в іншу собаку і далі кусати буде.
— Живцем паси з нього дерти!
Панько:
— Це не добре...
— На суху гілляку з ним!
Панько:
— Недобре, бо гілляка зломиться...
— Заголодити його!
Панько:
— І це не добре, бо він так обжерся нашою кривдою, що витримає голодівку до страшного суду... Знаєте, що? Тому, що це потвора — не людина, тільки відьмар, опир, чортяка, кукурудзяний дух,— спалім його.
Село загуло:
— Спалім, спалім його!
Управитель, що весь час мовчав, тепер, порваний жахом, почав тремтіти, аж його чудна одежа шелестіла, і лебедів:
— Панове, бійтеся бога... я не опир... я не чортяка... я управитель Пенкальський...
Від сміху селян дзвони на дзвіниці згомоніли.
З уданим великим здивуванням запитав його Панько:
— Невже ти — той самий бісів син, що людей виголоджував?
Мов з горла камінь витягав, так одповів Пенкальський:
— Той сам...
— Ти людей мав за худобу і в лице бив?..
— Я.— він видушив.
— Так?.. — удавав Панько.— Та ж ми думали, що нам навинувся в руки якийсь опир... Звідкіля ж ми мали знати, що той вовкулака, кровопиєць, чортів син,— вибачте за слово,— управитель пан Пенкальський? Чого ж ви з нами так зажартували?..
— Люди, тепер відведем його з парадою додому. А щоб він не спізнився, то ті, що він їм дав пам'ятку у плечі, груди, у лице, хай його підганяють, чим хто може...
Люди здерли з нього коноплиння, кукурудзу і пшеницю і гнали його голого напроти себе та не жалували йому штовханців.
Коли управитель побачив недалеко перед собою паркан, що окружав його хату, набрав такої сили, що випередив селян і блискавично перескочив огорожу та опинився на своїм подвір'ї.
Затиснув кулаки і не кричав, а несамовито ревів до людей, котрі вже не хотіли більше бавитися з ним і реготалися перед парканом:
— Я вас вистріляю всіх!
— Чуєте, люди? — говорив Панько.— Пусти потвору з рук, то будеш сам життя непевний. Чекай, чекай, кукурудзяний духу, на другий раз ми вже тебе не випустимо живцем.
XVII
Старенька графиня Воронська вже лежала в ліжку, коли її внучка прийшла до неї. Скинула капелюх і присіла до бабусі на ліжко.
