БЖД - Ушкалов Сашко (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗

я дав по нирках тому нігеру, насправді нема ні­чого по... – він збирався сказати «поганого», але раптом примовк, – расистського, – поду­мавши, сказав він... – Не знаю, як ти, а я мочив його тільки через цю хуйню, – тут Вован, ма-

і буть, для більшої наочності, вийняв з кишені

хуйню, яка була в нігера на голові. – Розумієш,

і якби там на зупинці стояв хтось білий із цією

хуйнею на голові, я б його теж відпиздив...

– Все одно, Вован, ми расисти. Чим ми вза­галі кращі за Гітлера?

Тут Вован задумано глянув своїми косими очима кудись у мене над головою, але я розумів, що він дивиться мені прямо в очі.

– Та хоч би тим, шо Гітлер не воював із ніге-рами... але якби він побачив, шо в нього на голо­ві, то хтозна...

Єдине, що ми з Вованом винесли із цього інциденту, це те, що расизм, як і решта нега­тивних явищ усесвітньої історії, зазвичай по­чинається через усілякі дрібниці – скажімо, через фак або через дивакуваті головні убори... Одним словом, те, з чого воно починається, зовсім не варте того, в що воно переростає... Чому це все так, ми тоді ще не знали...

Як з'ясувалося, тролейбус прямував у депо. Тож ми вилазимо на початку Сумської й переби­раємось на вулицю Римарську, по якій плентає­мось трохи вгору, вбік оперки. Тут Ікарус звертає в «Лондон», задрипану кафешку з галімим обслу­говуванням і дорогою випивкою. Власне, єдине, що в ній може нагадувати Лондон, це смог, що ви­сить над баром. Відразу ж за ним починається кух­ня, з якої валує пара й сморід підгорілої моркви. І ось, нишпорячи в цьому смогові, наче корінна мешканка Лондона, до нас посміхається суха, як тріска, барменша з підозрілим переднім зубом.

«Ось вона, посмішка долі...» – думаю я. Помі­тивши аж таку посмішку долі, Ікарус спочатку вту­хає, проте вже за мить підходить до бару й замовляє пляшку. Ми сідаємо за перший-ліпший столик, а за п'ять хвилин випиваємо рівно половину. Мені чогось починає здаватися, що справжній день на­родження Ікаруса майже нічим не відрізнятиметь­ся від несправжніх, що завтра зранку ми все одно хотітимем померти.

І тут Ікарус несподівано розвертається до ба­ру й каже:

– Перепрошую, а чи не були б ви такі ласкавіприєднатися до нашої компанії?

Офіціантка обводить поглядом порожній «Лондон», спиняється очима на нас, ще раз де­монструє «посмішку долі» й ствердно киває.

—Авжеж, – каже вона, – зараз, тільки мор­кву досмажу.

—Ікарус, ти що, довбонувся? – питаю я насторожено.

—Чого це? Ще Аристотель у своїй «Поетиці» писав, що від споглядання потворного теж мож­на отримати насолоду.

—Може, то він говорив про якісь абстрактні речі?

—Ні, про цілком конкретні.

– Ну, то виходить, він був збоченцем.Ікарус знизує плечима.

– А може, – заперечую все ж таки я, – спо­глядатимем це потворне звідси, а воно нехай по­буде за баром? До того ж, якби цей збоченецьАристотель хоч раз позависав у «Лондоні», йому бточно довелося переписувати свою «Поетику».

Але офіціантка з «посмішкою долі» вже сидить за нашим столиком поруч з Ікарусом. І жодної вам абстракції, вона конкретна, до того ж із підоз­рілим зубом. Смог над баром і сморід моркви теж дуже конкретні.

– А чого ви так далеко? – питає здивованоІкарус, і «посмішка долі» за якусь мить опи­няється в нього на колінах. Побачивши таке,я роблю кілька ковтків прямо з пляшки, проте

«посмішка долі» вихоплює її в мене з рук і сама добряче пригублює.

—Ех, мальчики, – каже вона, – а в мене син такий, як ви...

—Не може бути, – щиро дивується Ікарус.

—Атвєчаю, – запевняє барменша і йорзає в нього на колінах, – він зараз за граніцей, він завжди мріяв туда поїхать...

—І де саме? – питаю я.

—В Лондоні, він у Лондоні, цей, як його, бейбі... бейбісітер...

—Це як? – не розуміє Ікарус.

—Ну, він там живе в сім'ї, готує їм їсти, він у ме­не добре готує, миє посуд, пере, розвішує білизну, відвозить і забирає зі школи дітей, бігає по будинку з пилєсосом і те де. Тричі на день вигулює лабра-дора, якого господарі купили за дві штуки єврів, і збирає в поліетиленовий кульочок його гавно, як­що він не дай боже насере на чийсь газон... Він ду­же хоче там лишитися, в своєму Лондоні, зараз са­ме вирішується, чи залишать його ще на рік...

—І що? – питаю я.

—І нічо, – відмахується вона, – якщо за­лишиться, значить ще рік сидітиму тут сама, в цьому сраному кабаку, де, блядь, взагалі жиз-ні ніякої нема... Он, хазяїн тиждень тому, че-чен драний, мало зуба не вибив за те, що пачку цукру на барі взяла... – тут вона відкрила рота й продемонструвала свою «посмішку долі»...

Словом, конкретності з мене було досить...

– А де у вас тут клозет? – питаю її я.

Вона тицяє в напрямку якихось обшарпаних металевих дверей. Я завалюю в них і бічним зором

баскетболіста помічаю, як Ікарус показує мені жестом, що я слабак. «Ліпше бути абстрактним слабаком, ніж конкретним збоченцем», – думаю я й опиняюся в напівосвітленому коридорі, в кінці якого бачу ще одні двері. Відчинивши їх, я потрап­ляю в маленьку кабінку з товчком, яка до того ж освітлюється фіолетовою неоновою лампою, від чого починає здаватися ще меншою. Відливаючи, я помічаю перед своїм носом, на бачку, якийсь дивний годинник. На ньому до фіга різних цифр, розташованих абсолютно по-ідіотському, й це по­чинає мене дратувати. «На біса, – думаю я, – на біса в клозеті годинник, до того ж такий химер­ний. І ще ці цифри... Що вони означають? Мабуть, лондонський час... Ну звісно, а що ще вони можуть означати? Але на який хрін людині знати лондон­ський час, коли вона просто прийшла відлити? Чи, може, тут проходять змагання на «хто швидше ві­діллє»? Господи, куди я потрапив?» У цю мить мене проймає якась нереальна ненависть до всіх на світі годинників і я подумки тішуся, що в мене нема годинника. Завжди дивитися на годинник, завжди кудись поспішати, усвідомлювати те, що часу насправді мало, і навіть якщо ти зупинишся й, наче риба на дні, приляжеш відпочити, він усе од­но ітиме вперед, залишаючи тебе за своєю спиною. Час минає, життя проходить повз, і навіть у клозеті нікуди від цього не дінешся... «Так, – думаю я, – в усьому винні годинники, «посмішка долі» тут ні до чого».

Застібаючи ширінку, я чую, як у товчок летить щось металеве, проте не звертаю на це особливої

уваги. «П'ять копійок, – думаю я, – у мене з ки­шені просто випало п'ять копійок, – не полізу ж я в товчок, та ще й у такий дивний, за п'ятьма ко­пійками». Хоч, може, й варто було б злазити. Знає­те, є така прикмета – туристи кидають у фонтан монетку, аби ще раз до нього повернутися... Та по­вертатися в цей вар'ятський клозет у мене не було бажання.

Я спускаю воду й помічаю, як цифри почина­ють бігати – тієї миті мені взагалі здається, що я опинився в машині часу... Точніше, не в маши­ні, а в клозеті часу... Вийшовши з кабінки, я суну коридором назад, відчиняю металеві двері й на­жахано застигаю...

Бла...

Бла...

Бла...

Спроба номер два...

Я обережно зачиняю двері, знову стою в на­півтемному коридорі й набираю повні легені по­вітря. Усе, зараз у мене все вийде, все буде ок, чу-вак, ти чуєш?.. Знову відчиняю двері...

Блааа...

Спроба номер три закінчується так само жах­ливо.

«Лондон» зник, розчинився в своєму смогові. Переді мною зовсім інша кав'ярня, зовсім інші столики, за баром не барменша, а бармен, до то­го ж з усіма зубами на місці. Останнє, зрештою, можна легко виправити, але тим не менше, як факт... А там, де мав бути Ікарус, узагалі сидить якась білявка й читає книгу.

Я протираю очі, але моєї конкретної кав'ярні все одно нема, нема, наче її й не було. «Нічого со­бі відлив», – думаю я й відчуваю, як у мене підко­шуються ноги. Потім дуже повільно спускаюсь по сходинках, оскільки мені здається, що я йду по чомусь м'якому, здається, що я опинився все­редині повітряної кульки, яка ось-ось може лус­нути, через те, що Всевишній торкнеться до неї своєю гавайською сигарою, луснути й викинути мене фігзна-куди, викинути контуженим і безпо­мічним. У голову починають лізти різні недобрі думки. «Це ж що, – жахаюся я, – тепер щораз, як я відливатиму, мене перекидатиме в інший світ?»