БЖД - Ушкалов Сашко (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
На більше його не вистачило – він знепритомнів. Я підсунувся до нього ближче, вліз колінами в калюжу й почав дослухатись до його серця. Воно билося, наче моряк у затонулому підводному човні, а в його легенях щось свистіло... – Ікарус... – пробелькотіло ггозадумене дівча.
Я підняв голову й побачив, як до нас наближається її бабця в поліетиленовому дощовику. її дурнуватий прикордонний пудель був на довгому повідку, тож нагодився перший і почав обнюхувати волосся незнайомця, неначе справді хотів переконатися – Ікарус це чи ні, і вирішити – потрібен він тут, на їхній території?.. Не вагаючись, я забичкував йому в носа цигарку – змалку не люблю пуделів, – той завищав і дременув, потягнувши за собою свою хазяйку. Стара розбризкувала калюжі, тож якоїсь миті мені почало здаватися, що її пудель – то катер, а сама вона їде на водних лижах. За ними підстрибом, наче карликова русалка, подалася й мала, покинувши нас з Ікарусом (я вирішив називати його саме так) напризволяще.
Я кинувся в общагу й хотів викликати швидку, але вахтерка навідріз відмовилась давати мені телефон, з острахом зиркаючи на мій забрьоханий одяг і не розуміючи, якому там іще Ікарусу знадобилась швидка. Я так розгубився, що не придумав нічого кращого, як силою забрати в неї апарат, але стара курва так вчепилася в нього обома руками, що аж посиніла від напруги.
– От, бля... – кричав я майже в істериці, –ти що, хочеш, щоб Ікарус помер? Він там, він упав і розбився...
Тоді вахтерка взагалі схопила чорний телефон і міцно, наче серце, притисла його однією рукою собі до обнислих мішкін-грудей, а іншу
руку багатозначно звела й зібрала вказіний, середній і великий пальці докупи, певно, збираючись мене перехрестити, наче якогось заблука-лого, забрьоханого й убитого життям демона.
«Ну що ж, – подумав я, – якщо вона вже вважає мене демоном, то...» Я й собі звів руку... збираючись дати їй у вухо... Власне, в такій чудернацькій позі нас і застали якісь мантелепи з першого курсу, що теж почали вимагати телефон, одна поперед одної викрикуючи, що треба викликати швидку. Побачивши таку силу демонів і розуміючи, що всіх їх не перехрестиш, вахтерка миттю капітулювала. Я вибіг на вулицю, зняв свого плаща й накрив ним Ікаруса, а сам сів поряд на землю й закурив. Я нічого не відчував, окрім порожнечі...
Коли Ікаруса повезли до лікарні, я поплентався до себе. Лікарі навіщось забрали мій плащ, тож я добряче змерз і довго втикав під гарячим душем. «Лайно, – думав я, – завтра ні в чому буде вийти на вулицю». Надвечір, трохи відіспавшись, я спустився на восьмий поверх до Міхи, той завжди був у курсі всіх справ і розповів мені, що Ікарус (він назвав мені його ім'я, але воно відразу ж вилетіло в мене з голови), так от, що Ікарус випав із курилки п'ятого поверху, міліція оформила все, як нещасний випадок у стані алкогольного сп'яніння, але Міха, похитавши головою, додав, що це зовсім не факт, що йому, скорше за все, допомогли... «Да, – сказав він нарешті, – і ще ця сука Ліда Петрівна, – він мав на увазі вахтерку, що хотіла мене перехрестити, – збирається катати на тебе заяву ректору». Певно, вона перестала вважати мене демоном, Гю ііііікімс куди б поїш тоді скаржилася на мене, на демона?
– Хай катає, – буркнув я, – до ректора я не піду. Може, коди потеплішає...
Решту весни я проходив у кількох светрах, вдягаючи поверх них спортивну болоньєву віт-рівку. Плащ мені, зрозуміло, так ніхто й не повернув, але я не дуже-то й шкодував за ним. Час від часу я заходив до Міхи й питався, як справи в Ікаруса. Той казав, що хріново, сімнадцять переломів, часткова втрата пам'яті через струс мозку й узагалі, тіпа, лікарі так прикинули й зробили висновок, що в найкращому разі чувак до кінця свого життя кататиметься на інвалідному візку й ходитиме по справах у судно. Але сам Ікарус був іншої думки...
Сталося так, що червень і липень я просидів у місті й мені чи не вперше в житті пощастило заробити нормальні бабки безпосередньо за рахунок своєї професії. У середині червня до мене несподівано зателефонував Вітя Болт. Кажу несподівано, бо власного телефону в мене тоді не було. Так от, він вийшов на мене через якихось абсолютно лівих чуваків і подзвонив у общагу. Тоді Ліді Петрівні все-таки довелося віддати мені телефон. Вона зробила це знехотя й весь час дослухалася до того, про що ж такий «демон», як я, може говорити по телефону. Виявилось, що Вітя Болт доволі авторитетний дядя. Він вирішив не зволікати й одразу ж перейшов до діла:
– Братуха, я тут тобі дзвоню, ну, деякі пацани з общаги знають мене, а я їх знаю, і тому вони
порадили тобі подзвонить, – почав плутатися він, – чуєш, братуха, я хочу попросити, щоб ти написав мені книгу про мою династію.
—Про що? – не зрозумів я.
—Ну, панімаєш, у мене є пісьма моїх предків, і дєдушкини пісьма є, і фотографії, і взагалі я багато чого такого помню, але боюсь, шо забуду або мене вб'ють, тому напиши про все це книгу, панімаєш, мені треба, щоб після мене хоч щось залишилось, крім того гавна, яке я роблю.
—Гаразд, – погодився я, – 300 баксів. Тоді я не знав, скільки у Віті бабок, тому зовсім природно гадав, що, почувши таку ціну, він обламається й дасть мені спокій.
Але Вітя тільки зареготав у слухавку, а потім сказав, що «коли все буде в порядє», то заплатить мені штуку баксів і взагалі, що я можу в разі чого до нього звертатися. Що він мав на увазі під «в разі чого», я так і не допетрав.
Надвечір він справді привіз мені на джипі картонну коробку з-під телевізора, в якій був увесь його сімейний архів. Я чесно виконав свою роботу й на початку серпня отримав чесно зароблену штуку баксів, а також соціальну гарантію, тіпа, «я кореш Віті Болта», яка, за словами самого Віті, мала допомагати мені в складних життєвих ситуаціях, ну, принаймні в тій частині міста, де Вітю знали й поважали. Що буде, коли спробувати скористатися цією соціальною гарантією в тих частинах міста, де його не знають, а тим більше не поважають, Вітя обачно вирішив не казати. Ми потисли одне одному руки, Вітя сів за кермо свого джипа, папку з рукописом обережно, наче ящик
з тротилом, поклав поряд із собою на переднє сидіння й дав по газах. Не знаю, як повернулася справа з хронікою Вітіної династії, але за півроку потому я, здається, бачив у газеті замітку, що самого Вітю підірвали разом із його джипом.
Тим не менше, отримавши купу бабок, я на пару тижнів зник із міста, а коли нарешті повернувся в общагу, то побачив, що в мою кімнату когось підселили. Там були безладно розкидані речі, хтось хавав з мого посуду й поливав мою папороть, яку я залишив помирати на спекотному підвіконні. Мене так мучила совість, що кілька разів я навіть поривався звалити додому, але бажання мандрувати все ж таки перемагало. Можете уявити мій подив, коли надвечір до кімнати приперся сам Ікарус...
—Сорі, – сказав він замість того, щоб привітатися.
—За що? – спитав я. – Ти врятував мою папороть. Я ледь не шизонувся, думав, що її вже нема. Простовмене, крімнеї, взагалі нікого нема...
—За твій плащ сорі, його санітари кудись заникали...
– Ти що, все пам'ятаєш? – ледь не впав я.Ікарус якось загадково знизав плечима, взяв
з підвіконня склянку й іще раз полив папороть.
Справа в тому, що ніхто з нас – ані Кет, ані я сам – не знали, коли в Ікаруса справжній день народження. Після того випадку, коли він нипав з вікна, його життя кардинально змінилося. Отож, свій день народження, чи то пак
переродження, він почав святкувати саме в той весняний день, коли це сталося. Святкувати – сказано умовно, бо ми просто дико нажиралися й кілька наступних днів нам було так хріново, що хотілося вмерти. А який у біса може бути день народження, якщо тобі хочеться вмерти?
Ті два місяці, що я провів у лікарні, – казав Ікарус, – я дуже багато думав, розумієш, значно більше, ніж раніше... Раніше я просто жив і життя думало за мене, а тоді довелося лежати й думати за життя... І от я думав за життя, щоправда, інколи ще й про твій плащ, бо негарно якось вийшло – я фактично падаю тобі на голову, ти віддаєш мені свого плаща, а я його десь никаю... А що ще залишається робити, як не думати... коли в тебе 17 переломів і чуваки в білих халатах кажуть, що решту життя ти ходитимеш у судно? І взагалі, це повна капітуляція, Баз, – казав він, – про яке нормальне життя може йти мова, коли, щоб почухати яйця, ти маєш кликати санітарку? Тоді всі речі, які тебе оточують, виглядають так, наче ти дивишся на них у бінокль, але зі зворотного, курва, боку... А гиря, ота гиря, примотана до твоєї ноги, нагадує тобі гарматне ядро, що застигло в повітрі й ось-ось має вибухнути... А вночі вона здається мертвою обвугленою рибою, що на знак протесту облила себе нафтою й учинила акт самоспалення. Тоді мені таке верзлося, ти навіть не уявляєш...