Boa Constrictor - Франко Иван Яковлевич (книги полностью .TXT) 📗
Такi невеселi думки шибали по головi Германа. Вiн i незчувся, коли став перед першим своїм законом. Кошара з дощок i рiзаних стовпкiв розсiлась над ямою, мов сiре циганське шатро, - всерединi було брудно i душно, хоть кошара не запиралася нiколи; всякого, хто знадвору входив до неї, сумерк хапав за очi; аж по довшiм часi можбуло до нього привикнути i розглянути добре все, що всерединi находилося. Герман увiйшов.
Рiпники iно що пополуднували i бралися до роботи, їх було чотири, самi молодi парубки. Один давно вже стояв при млинку i млинкував свiжий воздух до ями. Поки се не зробиться, не мож лiзти в глибiнь. Два другi приладжували третього, котрий мав спускатися вдолину. Вони оперезали його шлеєю попiд пахи i вiдтак причепили шлею до дротяної линви. Парубок, приладжений таким способом, стояв над ямою, не кажучи i слова.
- А що, чей уже мож спускати? - сказав один з тих, що його оперiзували. - Ану, Миколо, подай ему там оскарб i лiхтарню, - швидко, небоже.
- Ну, ну, нiщо квапитися, є час до вечора, - вiдповiв тамтой вiд млинка. На тi iменно слова Герман надiйшов до кошари.
- Так, так, є час! Поволеньки собi поводiтся! - крикнув вiн гнiвно. - Вже друга година, а ти ще наверха?
Рiпники не ужахнулися, не переривали своєї роботи при Германивiм приходi, нi один навiть не поглянув на нього. Микола рiвнодушно складав оскарб i мотику в бляшаний кибель, причеплений на кiнцi линви; Семен млинкував далi, хитаючися притiм на оба боки, мов п'яний, а Стефан причепив шнурок до пружини, на котрiй стримiв дзвiнок, вiдтак засвiтив лiхтарню i дав її Гриневi.
- Чому швидше не робите? - крикнув знов Герман, котрого найдужче лютила тога рiвнодушнiсть.той дерев'яний супокiй рiпникiв.
- Так робимо, як можемо! - вiдповiв Семен. - Таж годi его спускати в замороку! Самi знаєте, що вiсiмдесят сяжень - то не жарт!
- Ну, Гриню, бери лiхтарню та iди в божий час, - сказав Стефан.
Гринь взяв лiхтарню i ступив одною ногою в кибель, а рукою взявся за линву. Стефан i Микола стали до корби. Поволi замахувала вона своїм крилом, i линва, мов червона змiя, почала сховзуватися з валу, на котрiм була навинута. Гринь ще стояв на березi ями. На його лицi крiзь густу верству глини i кип'ячки мож було добачити якийсь неспокiй, якусь тривогу i щось мов боротьбу з самим собою. Через його голову перемигнула блискавкою думка про дiм, про стару матiр, котра завтра, в недiлю, жде його на обiд. А тут ось перед ним ся глибоченна, 80-сажнева пропасть, брудна, вонюча i тiсна, мов життя в нуждi. А там в глибинi кiлько-то рiзних, невидимих сил грозить йому! Хто знає, чи за годину, за двi його товаришi не витягнуть холодного трупа? Хто знає, хто знає!.. Дрож прешла по його тiлi, коли кибель почав тонути вдолину, коли на його лице повiнув важкий пiдземний холод. Йому стало так тяжко, як ще нiколи. Ось вiн, стоячи одною ногою в киблi, рукою держачися линви, перевис в воздусi i захитався над западнею. А корба невпинно махає своїми крилами, линва невпинно сховзується звалу, - вiн тоне, тоне повiльно, тихо… Йому дух захапує, - дрижачим голосом кричить своїм товаришам на прощання звичайний гiрницький оклик:
- Glьck auf!
- Glьck auf! - вiдповiдають серед глибокої тишi три голоси, - нi, не три! I четвертий, непевний, притишений голос Германа повторив також:
- Glьck auf!
- Iди з богом! - додав Микола i залощу. Гриць утонув в темнiй пропастi.
В кошарi тихо. Анi один голос не перериває тишi. Всi мовчки працюють. Колеса, намазанi кип'ячкою, обертаються нечутно,мов духи серед сумерку. Линва тихо сховзується i хитається. Всiм якось важко, немов при похоронi, коли спускають трумну до гробу. Дивна рiч! Щодень кождий з них бачить те саме: спускається чоловiк до ями, - i щодень те саме важке, гнетуче чуття здавлює душу, щодень вертає думка: "Ось спускаємо до гробу живого чоловiка!"
Герман стояв i дивився, дивився i мовчав, вiй сам не знав, що з ним робиться. Як пильно, як уважно слiдив вiн нинi за виразом лиця тих рiпникiв, а особливо того, що втонув в глибинi, того "живо похороненого!" I диво! Тi самi чуття, що шевелилися в них, що викликували в них дрож, i зiтхання, i тривогу, - тi самi чуття бушували i в його грудi, але як сильно, як страшно! Все то, що мельком перелетiло через думку Гриневi, коли стояв над ямою, все 'ю переходило i через думку Германа, але як ярко, як живо, як важко! В його уявi рисувався не один сбраз нужди, розпуки, недостатку, - не один, а тисячi, i всi вони зливалися в одно бушуюче море, в одну страшну заливу недолi, в котрiй гримiли i стугонiли якiсь змiшанi, глибокi голоси. Тих голосiв вiн не мiг поняти, хоть знав, що воно щось страшне. Вiн стояв в кутi кошари, нерухомий, холодний, i силувався позбутися страшних привидiв. Вiн широко отворив очi, щоби вид дiгаЮстi прогнав марева. Але i дiйснiсть не могла його потiшити анi успокоїти. Бо чи ж його марева не були тота сама дiйснiсть, тiльки бiльше оживлена, пiднесена фантазiєю на вищу ступiнь?
- Glьck auf! Glьck auf! - повторяв вiн безмисно. - Щасти бiг вам, бо ми не зазнали щастя! Щасти бiг вам, бо ми гибли з нужди, мучились весь вiк! Щасти бiг вам!..
- Кому? Ну, кому ж, як не нам, нам, Гольдкремерам, нам, котрi можемо спокiйно стояти, дивитися на обороти корби, сховзанє i хитане линви, котрi можемо спокiйно наганяти тих людей до пильностi, спокiйно слухати їх страшного, прошибаючого: Glьck auf!..
Герман вийшов з кошари, не сказавши i слова бiльше рiпникам. Сонячна яснiсть надворi успокоїла його трохи, притишила розбурханi думки. Вiн пiшов далi оглядати i старався по дорозi набрати як мож найбiльше супокою i твердостi. Вiн говорив сам собi, що "властиво, що ж се за велика рiч? "Лiзе хлоп до ями, ну, i бере за то заплату - цiлого гульдена! Якби не хотiв, то би не лiз, силувати его нiхто не силує. А як там що… того… ну, то за то прецiнь я не можу вiдповiдати. Я що можу, то роблю для їх безпеченства. Кiлько-то мене коштуют кошари, млинки, лампи нової конструкцiї! Що ж менi мож закинути? А що я за свої грошi хочу совiсної роботи, то се зовсiм природна рiч. Значит, я не маю нiчо на своїй совiстi, немаючого тим гризтися! навiть думати о тiм нема що!…"
Так мiркував Герман, уцитькуючи тоту невидиму силу, що нинi збудилася в нiм i валила-перевертала всi його рахунки, бентежила весь його супокiй. I справдi, вона, мов на Германiв розказ, затихла. Герман став спокiйний, навiть якийсь жвавий i радий, мов чоловiк по слабостi. Тiльки час вiд часу легенька дрож його мускулiв давала йому знати, iцо страшна, ворожа сила в його нутрi не замерла i що найменший сильнiший дотик, найменше потрясiння може наново її розбудити.
Вiн пiдiйшов к другiй ямi в веселiм настрої. Йому хотiлося забiчи рiпникiв несподiвано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Вiн знав, що тепер його вiрника нема коло сеї ями, i для того легко йому буде доконатися, чи вартi тотi люди i тих грошей, що беруть. Вiн пiдiйшов злегка к дощаним стiнам кошари, ступаючи без шелесту на м'якiй глинi, i заглянув через вибитий сук досередини. Такий спосiб надзирання був у нього не новина, i всi майже робiтники знали о тiм, бо звичайно при виплатi Герман уривав їм зо чверть зарiбку, говорячи: "А, то ти через тиждень дармуєш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по грошi приходиш!" А коли бiдолаха-рiпник починав суперечатися та божитися, Герман цiлий наливався кров'ю, як iндик, грозив рiпниковi жандармами i казав вiрниковi як стiй викидати його за дверi.
Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Якраз напротив нього був вхiд, через котрий входило досередини трохи свiтла, вiдбитого вiд сусiдньої кошари, - проте Германовi легко було розглянути все, що дiялося всерединi. Два парубки стояли, як звичайно, коло корби, але не крутили, - видко було, що iно що спустили одного вспiд i ждали дзвiнка, коли мають тягнути вгору кибель з воском. Тiльки третiй при млинку крутив раз у раз корбою, хитючися в боки, мов i сам став машиною. А коло входу сидiв малий заталапаний хлопчина - лип'яр, котрий звичайно вибирав з-помiж глини дрiбнi грудки земного воску. Тепер, не маючи роботи, вiн дрiмав, опертися плечима о стiну; його худi бруднi руки висiли безвладно долi боками, а долонi лежали в глинi.
