Boa Constrictor - Франко Иван Яковлевич (книги полностью .TXT) 📗
Герман тим часом побiг далi. Його переляк потрохи усиокоївся. Вiн став покрикати на рiпникiв, як котрi лiниво робили, кричачи, добирав чимраз бiльше смiлостi та сили, - заглушував в собi зрушення. Аж вкiнцi неспокiй немов зовсiм улягся, думка звернулася доразу на щоденнi, практичнi питання, Герман видобув нотатку i зачав записувати iмена робiтникiв, котрi нинi при виплатi могли надiятися не одержати повної зарiбнини. Однако все-таки щось немов тiснило його. Не оглянувши всiх ям, вiн побiг до магазинiв, вiдтам до дестилярнi, всюди крутився, заглядав, кричав, - одним словом, силувався бути тим, чим був донедавна - невгомонним, практичним Geschiftsmann-ом.
- Herr Principal, Herr Principall - почув нараз за собою голос вiрника, що занiмався набиранням робiтникiв, годженням їх на роботу i надзирав над ними через тиждень.
Герман обернувся. Вiрник, маленький, обшарпаний жидок, бiг за ним, задиханий, почервонiлий, махав руками i головою, немов цiлий був на пружинах.
- Nu, was ist geschehen? - спитав Герман, не можучи дочекатися вiд нього слова.
- Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! - кричав вiрник i не переставав розмахувати цiлим тiлом на всi сторони.
Герман поступив пару крокiв к ньому i силувався угадати, що так зрушило вiрника, звичайно чоловiка тихого i повiльного.
- Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! - кричав вiн. - Im Schacht Nro 27 hat man a Matki gefunden, a soi a Matki, - Gott gerechter!
При тiм вiрник брався долонею за голову, махав руками, немов показуючи тягар найденої матки, i робив рiзнi, на вид безумнi та дивогляднi рухи.
- А-ах! - вирвалося мимовiльно з уст Германа. Так ось чого бiг за ним вiрник, ось що так розрадувало його! Герман, хоть вiддавна привик слухати подiбних вiстей, став тим разом як вритий. Вiн думав, що щастя зовсiм уже вiдвертається вiд нього, а воно нi. Щастя все ще служить йому, вiн сильний по-давньому, вiн нiчого не боїться, нiчим не потребує журитись! Що йому тепер пусте балакання глупих рiпникiв, що псоти сина, що грижа з жiнкою! Щастя служить йому, а вони всi мiзернi хробаки супротив нього, - вони мали б мати таку силу, щоб затроїти йому життя? Нi, нiколи! Не то життя, - i одної хвилi вiн не дасть собi замутити всiми тими мiзерiями! Се нове, несподiване щастя жбухнуло, мов хвиля води, в душу Германа. Його гордiсть, тiлько разiв сьогодня понижувана рiзними споминками, так сильно пiдкопана невмолимою рефлексiєю, ожила, одужала наново, почала надуватися, пiдносити голову вгору. Йому почало здаватися, що воно прецiнь нiчо такого важного - се нове щастя. Щастя природа була винна йому, - хiба ж вона не знає, якi контракти вiн поробив, кiлько б вiн шкоди утерпiв, якби вона не ставилася на час зi своїм скарбом? Вона знає се - i стає на час. Вона покiрна його волi, служить йому так, як служить всякiй силi. I вiн сила, вiн не потребує навiть розказувати, потребує тiльки хотiти, його воля - закон природи, її сповнення конечне, як конечне сповнення всякого закону!
Гордим, смiлим поступом зблизився Герман к щасливiй ямi, коло котрої лежала величезна, свiжо видобута груда воску - перша з надибаної матки. Вiн радiсним оком оглянув той скарб, мiж тим коли невсипуща корба витягала догори вже другу подiбну груду. З якою величною повагою Герман казав занести вiск до магазину, з якою царською великодушнiстю обiцяв робiтникам, працюючим коло сеї ями, додати до їх тижневого зарiбку по гульденовi! З якою щедротою вiн в поривi радостi дав ущасливленому вiрниковi сейчас на мiсцi 5 з[олотих] р[инських] надзвичайного "трiнгельту". Вiн справдi в ту хвилю був в своїх очах паном, царем многовладним, котрого слухає, перед котрим кориться не тiльки весь сей народ, але i сама природа!
Сонце вже хилилося на захiд над Попелiвську гору. На небi не було i хмарки, в природi залягла тиша, переривана тiльки гамором робучого люду, котрий розповiдав собi про нинiшню новину, т. є. про видобутi з ями костi Iвана Пiвторака. Жiнка Пiвторакова, котра робила в Германовiй хатi в дестилярнi, не знала ще нiчо о тiм i журилася тiльки дитиною, котру лишила саму в хатi. Але нинi не був звичайний вечiр, - нинi день виплати! Потомленi, виблiдлi та посинiлi лиця рiпникiв нинi оживлювалися надiєю на той гiрко запрацьований грiш: люди, що не раз по цiлому дневi пс сказали й слова до других, нинi ставали говiркi, жартували та запрошували товаришiв на горiвку. Мертвий Борислав чим ближче ночi, тим бiльше оживав.
Побалакавши дещо з вiрником та послухавши, що говорили урадуванi рiпники, Герман пiшов додому, щоб прилагодитися до виплати. Його голова повна була груд воску, контрактiв, векселiв, в вухах пробрязкувало срiбло та золото, свiт цiлий бачився йому огромним ринком, на котрiм вiн єдиний праводавець, вiн сам бере весь зиск. Всi прикрi, важкi враження нинiшнього дня щезли, мов нiколи i не бували, бо тепер, - думав Герман, - коли його щастя вернуло, коли дiла iдуть добре, тепер вся тота невчасна грижа не має нiякої пiдстави, не має розумної причини. Вона можлива тiльки в нещастi i непевностi, - але не тепер. Так думав Герман i сильно в то вiрив i був би непомалу зачудувався, якби хто був посмiв йому сказати, що нема пана над совiсть, нема сили, котра б могла їй розказати. Вiн прецiнь сам був такий пан, - вiн розказав, i совiсть з усiма своїми рефлексiями замовкла, щезла, пропала!
Прийшовши домiв, вiн сейчас запитав, що робить Готлiб.
- Спит еще, - вiдповiла служниця.
- А не вставав за той час?
- Нi, не вставав.
- Ну, то добре, - проворкотав Герман i пiшов до свiтлицi, в котрiй находилася каса i де мала вiдбуватися виплата. Була то не обширна, попросту уладжена i майже зовсiм не пристроєна свiтлиця. Насерединi стояв сильний дубовий стiл, попри стiни лавки, коло стола пара крiсел, а в кутi залiзна, вертгеймiвська каса. Герман казав собi сюди знести свої рахунковi книжки i поволi перебирав в них, виписував якiсь цифри на чистий аркуш паперу, часом кинув перо, походив вдовж i повперек свiтлицi, вор котячи та рахуючи пiд носом, i знов брався до книжок та до пера.
Смерклося. Надiйшов вiрник, i за ним лавою привалили робiтники. Всi нинi говорили багато, шум i гамiр хвилею линув до тихої хати. Вiрник почав з Германом розмову про тижневу роботу. Вiн нинi також був розмовний i веселий. Се був чоловiк вiдмолоду вихований на чужiй ласцi, вiдмолоду прибиваний i давлений, котрий весь свiй вiк прожив чужою волею i в котрого не було нi своєї думки, нi навiть (бодай на вид) своєї втiхи та своєї жури. Щастя його пана тiшило його, як власне, хоть сеся утiха не випливала з якогось там прив'язання або з якоїсь любовi до Германа. Герман не був йому нi свояком, нi добродiєм, нi нiчим, вiн платив йому за надзорування так само скупо, як другим за роботу, а вiрник чув се дуже добре i при нагодi не мiг здержатися, щоб часом не потягнути до своєї нори деякого кусничка з багатої трапези свого пана. Але при всiм тiм вiн тiшився його нинiшнiм щастям, не роздумуючи, чому i за що. Се вже сталося йому другою натурою.
- Матiю, Матiю, - кликнув вiрник, вiдхиливши дверi, ведучi до сiней, - Матiю, ходи-но сюди, пан кличут, а швидко!
Матiй, старий рiпник, був нинi важна особа мiж рiпниками. Цiла їх товпа, стоячи в сiнях i ждучи, поки закличуть за чергою до виплати, обступила його i Митра, слухаючи їх оповiдання про небiжчика Пiвторака, котрого костi нинi видобуто.
- Говорiт собi що хочете, - кiнчив вiн свою бесiду i, сидячи на порозi, пикав файчину на короткiм цибусi, - говорiт що хочете, а я кажу все, що бiдному Iвановi хтось прислужився!.. Як мя ту видите!
- Як то може бути? - заганули довкола рiпники.
- Я вже знаю, що говорю, - вiдповiв Матiй, сплюнувши.
- Ба, але хто ж би то такий? - спитали рiпники. - Хiба небiжчик що завинив кому?
- Ей, де там завинив, - вiдiзвався Митро, що стояв побiч Матiя, опертий о одвiрок, - але хоть би чоловiк i святий був, а вороги найдутся. Чи то нинi за ворога тяжко?..
- Коби так за що друге, як за лихого чоловiка, - вiдi звалося кiлька голосiв.
