Boa Constrictor - Франко Иван Яковлевич (книги полностью .TXT) 📗
- Що, - крикнув тепер Герман, дрижачи з гнiву, - ти вiдки? Що ти за один? Чи так ся до тата з просьбою приходит? А, ти смiєш на мене руку пiднiмати? Не знаєш, що в письмi написано: "Усхне рука, котра пiднiмався на батька!" I ти за грiшми? Зараз кажи, нащо їх тобi?
Готлiб, як упав на канапу, так-таки i лежав, не кажучи i слова. Вiн раз тiльки поглянув на батька, але таким ненависним, злобним, затятим поглядом, що Герман замовк i, сплюнувши та пройшовшися два-три рази по комнатi, сiв назад до роботи, не звертаючи уваги на сина.
Настало полуднє. Служниця ввiйшла i звiстила, що обiд готовий.
- Їсти пiдем! - обернувся остро батько до сина. Готлiб, не кажучи слова, встав i пiшов до обiду. Вiн їв своїм звичаєм, багато i пажерливо, - але се не дивниця була Германовi. Дивниця була йому тiльки то, що Готлiб з такою жадобою випивав склянку за склянкою вина, котре стояло на столi. Герман бачив, як Готлiбовi очi розгорялися чимраз дужче, грубi, вишневої краски губи рушалися, але нi одно слово не виходило з уст. Бачилось, Готлiб бесiдував, радився сам з собою не чутним нiкому голосом. Батько зразу хотiв заборонити йому пити так багато, але далi подумав собi: "Нехай, - швидко засне, то i перейде все". I дiйсно, Германовi недовго прийшлося ждати. Ще за обiдом сон зло-мив Готлiба, вiн перевернувся на софку i захропiв, розкинувши руки i ноги i широко розтворивши уста. Вiн лежав так перед Германом недвижний, тiльки губи раз в раз шевелилися, немов таємнича нарада з самим собою не переставала i у снi.
III
Сонце похилялося з полудня. Його гаряче промiння сипалося iскристим градом на Бораславське узгiр'я, розсипаючись по сугорбах сiрої глини, видобутої з глибочезних ям, розпалюючи тонкi дротянi линви, навиненi на корбах, заламуючись i мигтячи всiми фарбами веселки на калюжках та потiчках, котрих стухла, болотниста вода покрита була зверху густою, пливкою нафтою. Ясне, погiдне небо горiло над гарячим Бориславом i виглядало так само сiро, як цiла зруйнована околиця. Вiтер нi разу не шевельнув воздухом, не повiнув холодом, не розсiяв важкого, густого сопуху, що, виходячи з ям, з глини, з потокiв, з брудних магазинiв, залягав хмарою над Бориславом, спирав дух в грудi. А ще гори, обрубанi з лiсу, покритi голими стирчачими пеньками або зовсiм вигорiлими шутроватими та к.чмеїiястiїмп галявами, доповнювали сражения того сумного краєвиду. Голоси, що рано розлягалися i зливалися в один безмiрний гамiр, заповняючий всi закамарки Борислава, - тепер змовкли. Якась сонна мертвота залягала довкола. Тiльки рiпники в своїх зароплених сорочках, самi заропленi по очi, лiниво поверталися коло ям, крутячи корбами, та теслi цюкали рiвностайно своїми топорами о дерево, мов великi жовни. Всякий рух, який видно було довкола, всякий голос, який мож було учути, - iсе нагадувало радше повiльний, сонливий рух та туркiт величезної машини, тiльки що колеса, зубцi, загачки та шруби тої машини були живi люди з тiлом i кров'ю. Думка, не находячи нiчого принадного нi поверх землi, анi над землею, мимоволi ниряла в тоту темну, страшну глибiнь, де тепер, в тiй самiй хвилi, мучаться, працюють, риють тисячi людей, де кипить робота, оживає або завмирає надiя, бореться життя зi смертю, бореться чоловiк з природою. Кiлько сумних зiтхань, тривожних думок, гарячих молитов, п'яних викрикiв розлягається в нутрi землi, але наверх не видобувається нiщо, крiм удушливого сопуху, все пожирає земля, глибiнь, пiтьма, мов той старосвiтський божок власнi дiти. А сонце горить на небi, мов розпечена залiзна куля, i, ба-читься, навмисне силується якнайшвидше висушити всю силу, всi живi соки в тих чорних, послаблих рiпниках i в тих голих, обнищених з лiсiв, тiльки беззубими чорними пеньками наїжених горах.
Герман Гольдкремер не мiг нинi по обiдi i на хвилю заснути, - так зрушили його рiзнi враження нинiшнього дня. Вiн вийшов зi свого помешкання i пiшов на Новий Свiт, де було найбiльше i найбагатших його ям. По дорозi минав вiн багато чужих законiв, але не обзирався на них, силувався навiть нiчого не видiти, нiчим не займатися, бо чув, як всяка, хоть i найзвичайнiша рiч дивним способом тривожить його роздразненi нерви. Вiн був немов в гарячцi, коли всякий, хоть i зовсiм легенький дотик на болюче тiло видається хорому важким ударом. Герман сам не знав, що з ним сталося сьогодня. "Чи я мало спав, чи перестудився, чи що такого?" - воркотав вiн сам до себе, чуючи в собi тоту дивну, нечувану змiну. Йому здавалось iменно, що на все вiн нинi дивиться якимись новими очима i що весь Борислав нинi для нього якийсь новий свiт. Що се мало значити? Чому, напримiр, худi, нужденнi, чорнi лиця рiпникiв, працюючих коло ям, нинi так глибоко щемiли в кого серцi, а звичайно навiть уваги його не звертали на себе? Чому їх порвана, перегнила, зароплена одежа нинi обходила його далеко бiльше, нiж груди воску, котрi вони раз за разом витягали з ям? Вiдки йому прийшла в голову думка, що тамтому в ямi мусить бути страх негарно сидiти в такiй глибiнi i в такiй задусi цiлих 6, а то не раз (в його ямах) i 12 годин? Що за невидима сила навернула йому на голову питання: як же то муситься жити дома тим людям, коли вони волять iти сюди за такий нужденний заробок та страшно бiдити? "Нужденний заробок!", "Страшно бiдити!"… Так, тотi iменно фрази, з котрих вiн не раз так їдко насмiхався, в котрих правду нiколи не хотiв повiрити, просунулися тепер через саму тайну глибiнь його душi, мов чорнi хмари, передвiсники бурi. Що сталося з Германом? Яким чудом приходить вiн до подiбних рефлексiй, вiн, твердий, практичний, вирахований Geschдftsmann, вiн, у котрого ставало на тiлько серця, щоб за найменше припiзнення, за найменшу недбалiсть, за найменше грубе слово навiть уривати своїм робiтникам з платнi? Вiдки вiн сам тепер приходить до подiбних думок? Хiба вiн не знає, що се все дурницi, dummes Zeug, як вiн сам звичайно говорив перед другими?
О, Герман знає все то дуже добре i тямить дуже добре свої власнi науки, але що ж, се була якась така погана хвиля, коли подiбнi думки шибнули йому в головi. Вiн старається насилу прогнати їх. Iдучи звiльна стежкою помiж ями, минаючи рiпникiв та жидiв, що з пошануванням кланяються "такому велике пан з нашi вiри", - вiн насилу хоче занятися рахунком, дiловою комбiнацiєю. Ось послiднiми тижнями ями принесли йому о 20 тисяч менше доходу, нiж звичайно, - в його касi починає показуватися недобiр, - робiтники коштують багато, бо косовиця настала, а тут контракт з рiзними фiрмами виходить. Правда, при належитiй натузi можна щедiгнати хибу, - треба лишень наняти бiльше робiтникiв i створити два закопи, котрi недавно мусив заперти задля недостачi рук. Але що ж, се також ризико. Ану ж в законах покажеться жила води, - а се рiч дуже легка, i так уже декуди сльозить вода в штольнях. Тодi пропала робота, i треба довгого часу, заким воду вичерпати. На нафту нiщо надiятися, бо i джерела вже майже вичерпанi, та й вона, впрочiм, не оплачується, не видержує конкуренцiї з заграничною. Лихо! От, якби так тепер порядну жилу воску надибати, то се би якраз помогло! Але тут Герман запинився. Його переслiдувала вже вiд тижня думка, що щастя починає вiдвертатися вiд нього, а тепер вiн знов щастя просить - о жилу воску! Пуста просьба! Жили не добуде, недобiр буде побiльшуватися, вода заллє закопи, контракт пропаде, все, що вiн через тiлькi лiта з такою мукою, грижею, працею i гарячкою назбирав i нагромадив докупи, - все пропаде, розслизнеться, розвiється, мов порох на вiтрi, бо щастя вiдвернулося вiд нього! Так, воно вiдвернулося, вiн отiм сильно переконаний. Вiн знає з досвiду, що поки чоловiковi щастя сприяє, поти тiло його сильне, мов залiзо, нерви твердi, мов сталь, думка ясна i певна себе, поти цiлий чоловiк подiбний до блискучої острої стрiли, випущеної з лука i з свистом летячої просто до цiлi. Герман був колись - недавно ще - такою стрiлою! Але нинi вiк не тойї Нинi вiн дразливий, зламаний, нинi грижа їсть його серце, травить його силу, мiшає його думку, - нинi щастя покинуло його, вiдвернулося вiд нього!
