Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе (читать книги регистрация txt, fb2) 📗
Не все в країні безмертя виглядало аж так ницо, як щойно розказане, й не в усі прошарки суспільства, поділеного між надією вічно жити та страхом ніколи не вмерти, ненажерливій махвії вдалося загнати свої криві пазурі, розбещуючи душі, підкоряючи собі тіла, паплюжачи ще збережені невеликі рештки давньої доброзвичайности, коли конверт, від змісту якого відгонило шматом гнилої ковбаси, негайно вертано тому, хто його вислав, із твердою та недвозначною відповіддю на кшталт, Накупіть за ці гроші іграшок своїм дітям, або, Ви, мабуть, помилилися адресою. Гідність була тоді різновидом пихи, доступним для всіх суспільних верств. Попри все, незважаючи на фальшиві самогубства та брудні оборудки на кордонах, тутешній дух і надалі ширяв над водами [5], не над морськими чи океанськими, бо ті омивали інші, далекі краї, але над озерами та річками, над потічками та струмками, над калюжами після дощів, над світлими дзеркалами колодязних глибин, звідки найкраще усвідомлюється небесна височінь, та навіть, хоч як це дивно казати, над гладенькою поверхнею акваріумів. І таки ж саме тоді, коли його мимоглядний позирк зупинився на червоній рибці, що підпливла до поверхні води хапати повітря, й коли він почав пригадувати, вже трохи зосередженіший, скільки часу ту воду не міняно, адже саме в цьому сенсі треба було розуміти ненастанне пробиття рибкою тонесенької плівки між водою та повітрям, власне в цю мить одкровення учневі філософа в усій гостроті та очевидності спало на думку питання, якому судилося породити найзапеклішу та найгарячішу полеміку з усіх, що коли-небудь бували в історії країни безсмертя. Ось що запитав в учня філософа дух, який ширяв над водою акваріуму, А ти вже думав над тим, чи смерть однакова для всього живого, для тварин, включно з людською істотою, для рослин, включно з травою, топтаною ногами, та з мамонтовим деревом із сотню метрів заввишки, чи однакова смерть для людини, яка знає, що помре, та для коняки, якій це знання неприступне. І далі він запитав, У яку мить померла гусінь шовкопряда, залялькувавшись у коконі та засунувши за собою двері, яким чином могло життя однієї істоти постати зі смерти іншої, життя метелика зі смерти гусені, з аж такими різними виявами однієї тотожности, чи, може, гусінь не померла, бо її життя триває в метелику. Учень філософа відповів, Гусінь не померла, то метелик помре, коли відкладе яйця. Я це знав, коли тебе ще не було на світі, промовив дух, що ширяє над водами акваріуму, гусінь не померла, всередині кокона не лишилося трупа після вильоту метелика, ти сам це сказав, одне народилося зі смерти іншого. Це називається перевтілення, всі знають, що воно таке, поблажливо озвався учень філософа, Це слово гарно звучить, багатонадійно та певно, сказав перевтілення й пішов собі далі, ти наче й не бачиш, що слова`, то тільки наліпки на речах, а не самі речі, ти ніколи не знатимеш, які є речі, чи хоча б які є їхні справжні назви, бо ті назви, які ти їм дав, є тільки тим, чим вони є, від тебе даними назвами, Хто з нас філософ, Ні ти, ні я, але ти тут за учня філософа, а я просто дух, що ширяє над водою акваріуму, Ми ж говорили про смерть, Не про смерть, а про смерті, я запитав, чому не вмирають людські істоти, а інші тварини вмирають, чому одним безсмертя, а іншим ні, коли життя цієї червоної рибки добіжить кінця, й маю тебе попередити, що чекати вже недовго, якщо не поміняти воду, чи ти ладен будеш признати в її смерті оту іншу смерть, від якої ти сьогодні начебто убезпечений, невідь-чому, Раніше, під ту пору, коли люди ще вмирали, в тих нечастих випадках, коли я мав нагоду бачити недавно померлих, мені ніколи не спадало на думку, що їхня смерть, це та сама, якою колись і я помру, Бо в кожного з вас власна смерть, від самого народження несена з собою в якесь потаємне місце, вона належить тобі, ти їй, А тварини, рослини, З ними, мабуть, усе проходить так само, У кожної власна смерть, Саме так, Тоді смертей багато, стільки, скільки є живих істот, що існували, існують і існуватимуть, У певному сенсі, так, Ти сам собі суперечиш, вигукнув учень філософа, Смерті кожного поодинці взятого, то смерті, так би мовити, обмеженого життя, підлеглі, вони вмирають разом із тим, кого вбили, але над ними має бути інша, вища смерть, та, що опікується сукупністю людських істот від появи самого роду людського, Тож існує певна ієрархія, Гадаю, що так, А для тварин, від амеб і до синього кита, Так само, А для рослин, від бактеріофагів і до гігантської секвої, раніше називаної мамонтовим деревом з огляду на розмір, Скільки мені дано знати, з усіма ними те саме, Тобто в кожного своя смерть, особиста й нікому іншому не передавана, Так, А далі ще дві загальні смерті, по одній на кожне природне царство, Саме так, І цим вичерпується єрархічний розподіл повноважень, делеґованих танатосом, запитав учень філософа, Засягу моєї уяви вистачає, щоб побачити ще одну смерть, остаточну й найвищу, Це ж яку, Ту, що зруйнує всесвіт, саме їй насправді пасує назва смерти, хоча, коли це станеться, вже не буде кому її вимовити, а все інше, про що ми тут говорили, то тільки невеличкі подробиці, дурнички та й годі, Отже, смерть не одна, підбив непотрібний підсумок учень філософа, Саме це я вже заморився тобі пояснювати, Це означає, що одна смерть, тобто наша, припинила діяти, а інші, рослинна та тваринна, й надалі в силі, вони незалежні одна від одної й мають кожна свою ділянку, То ти вже в цьому переконався, Еге ж, Тоді йди й розкажи про це громаді, сказав дух, що ширяв над водою акваріуму. Отак полеміка й розпочалася.
Перший арґумент проти зухвалого твердження духа, що ширяв над водою акваріуму, сходив на те, що його речник був не дипломованим філософом, а всього-на-всього учнем, який устиг засвоїти тільки дрібку підручникових відомостей, елементарних, неначе амеба, та ще й насмиканих то тут, то там, клаптикових і розрізнених, без голки з ниткою, які б їх ізшили докупи, нехай навіть в усій строкатості барв і форм, одне слово, то була філософічна школа, що її можна було б назвати блазенською, або еклектичною. Однак цим питання далеко не вичерпувалося. Хоча головна суть твердження йшла, поза сумнівом, від духа, що ширяв над водою акваріуму, перше ж ознайомлення з діалогом, викладеним на двох попередніх сторінках, давало підстави визнати, що філософський учень теж долучився до зародження цієї цікавої ідеї, принаймні в ролі слухача, доконечного діалектичного чинника ще від сократівських часів, про що всім відомо. І годі було заперечити щонайменше одну річ, що людські істоти не вмирали, а інші тварини так. Коли ж брати рослини, то перша-ліпша особа, навіть геть не обізнана в ботаніці, легко могла констатувати, що вони, як і раніше, народжувалися, розпускалися, далі в’янули й потім засихали, і якщо оцей кінцевий етап, чи вже супроводжуваний гниттям, чи ні, не називати смертю, то нехай хтось спробує це пояснити в переконливіший спосіб. Той факт, що тутешні люди не вмирають, а всі інші живі істоти так, закидали деякі опоненти, слід тлумачити лише як доказ того, що нормальність іще не остаточно зникла з цього світу, а якнайнормальнішим буде, шкода й мови на це, вмерти, коли прийшов твій час. Еге ж, умерти, а не встрявати в суперечки про те, чи смерть була наша від самісінького народження, чи випадково звернула на нас увагу просто мимохідь. В інших країнах люди й надалі собі вмирають, і здається, що це не робить їх нещасливішими. Спочатку, звісна річ, були заздрощі, були різні таємні заходи, траплялися поодинокі спроби наукового шпигунства, щоб вивідати, я´к нам таке вдалося, але зважаючи на всі ті проблеми, що відтоді на нас посипалися, загалом поміж людности цих країн переважало ставлення, передаване словами, Хай бог милує.
Церква, як і слід було очікувати, вийшла, а радше виїхала верхи на поле прі на своєму незмінному муштровому коні, а саме, шляхи господні є такі, які вони завжди були, незбагненні, й у переказі звичайною, нехай навіть трохи блюзнірською, мовою це означає, що нам не вільно підглядати крізь щілину небесної брами за тим, що діється всередині. Говорила церква й про те, що тимчасове й більш чи менш тривале припинення дії природних причин і наслідків не було, властиво, нічим посутньо новим, досить пригадати собі незліченні дива, вчинені з призволення божого за останні двадцять століть, а єдина відмітна риса теперішніх подій полягає в масштабах дива, адже те, що раніше зазвичай торкалося однієї особи, завдяки її індивідуальній вірі, тепер перемінилося на явище всеохопне, неперсоналізоване, й власницею еліксиру безсмертя стала, так би мовити, ціла країна, не тільки віряни, які, за логікою, заслуговують на вирізнення, а й атеїсти, агностики, єретики, схизматики, безбожники всіх мастей, бузувіри, добрі, лихі та геть плюгаві, чеснотливі та приналежні до махвії, кати та жертви, поліцаї та злодії, вбивці та донори крови, несповна розуму та при здоровому глузді, всі вони, всенькі без винятку, були рівночасно свідками та отримувачами найвищого з коли-небудь зазнаних див, вічного життя тіла, навічно з’єднаного з вічним життям душі. Католицьким єрархам, починаючи від єпископів і вище, нітрохи не сподобалися ці містичні фіґлі від їхніх, спраглих див, кадрів середньої ланки, тож як наслідок з’явилося дуже становче звернення до вірян, де, крім неуникненної згадки про незбагненність шляхів господніх, підкреслювалося те, що вже з самого початку відрухово висловив був кардинал у перші години кризи в телефонній розмові з прем’єр-міністром, коли, подумки поставивши себе на місце папи й просячи в бога пробачення за таку простакувату зарозумілість, він запропонував нову тезу про відтерміновану смерть в надії на стільки разів уже хвалену мудрість часу, з якої випливає, що завжди приходить завтрашній день і приносить розв’язання тих питань, які сьогодні здавалися нерозв’язними. У листі до очільника своєї улюбленої газети один читач оголошував себе готовим пристати на думку, що смерть постановила сама себе відтермінувати, але водночас із належною пошаною просив пояснити йому, звідки про це дізналася церква, і якщо вона справді настільки обізнана в цих справах, то їй би мало бути відомо, як довго цей термін триватиме. У редакційній примітці газета нагадувала читачеві, що то була тільки пропозиція щодо лінії поведінки, дотепер, зрештою, не переведена в життя, а це мало б означати, згідно з її висновком, що церква знає про це стільки ж, скільки ми, тобто нічого. У цей момент хтось написав статтю з вимогою повернутися до того питання, з якого почалася дискусія, тобто, чи смерть одна, чи смертей багато, чи треба казати смерть в однині, чи смерті в множині, й принагідно, не випускаючи пера з руки, розкрити ту правду, що церква, обравши таку двозначну поставу, просто зволікає з відповіддю й намагається виграти час, а тому й заходилася тягти жабу за жабра та ворожити, неначе баба, надвоє. Перший із цих народних зворотів неабияк спантеличив журналістів, які ніколи в житті нічого такого не читали й не чули. Утім, здорова професійна конкуренція спонукала їх пошукати за розгадкою загадки, й вони витягли з полиць словники, якими час від часу послуговувалися, пишучи свої статті та замітки, й почали з’ясовувати, до чого тут ця земноводна істота. Не знайшлося в них нічого, тобто знайшлися жабра, знайшлася жаба, знайшлося дієслово тягти, але глибинний сенс усіх трьох слів укупі вилущити їм не пощастило. Аж нарешті комусь спало на думку покликати старого брамника, який багато років тому приїхав із села і з якого всі сміялися, бо він, живши бозна-відколи в місті, й надалі балакав так, ніби розповідав казочки онукам біля печі. Його запитано, чи знає він цей вислів, й отримано відповідь, що, звісно ж, паночку, він його знає, його запитано, чи може він пояснити його значення, й отримано відповідь, що, звісно ж, паночку, він це може зробити, То поясніть його нам, сказав головний редактор, Тягти, панове, то означає те саме, що смикати, Це ми й самі знаємо, ви нам скажіть, будь ласка, як це пов’язане з жабиними жабрами, Пов’язане так, що жабу за жабра ніхто не може потягти, Чому, Тому що жаба не має жабер, І що з того випливає, Що можна й не пробувати, як нема, то й катма, Але ж у реченні, що його написав читач, це мусить означати щось інше, Так кажуть і тоді, коли якусь роботу робиться дуже довго, і коли воно бува навмисне, то це називається воловодити, або тягти жабу за жабра, Отже, церква воловодить, або тягне жабу за жабра, Еге ж, паночку, У такому разі читач-дописувач написав чисту правду, Так воно й є, але ж я тільки при брамі стою, Ви нам дуже допомогли, А другий вислів не треба пояснювати, Який вислів, Ворожити надвоє, Ні, його ми й без вас знаємо, бо самі це щодня робимо.
