Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе (читать книги регистрация txt, fb2) 📗
Змінімо тему. Розповідаючи про підозри старшин і їхніх союзників хорунжих і капітанів щодо прямої відповідальности махвії за перевезення хворих до кордону, ми завважили, що ці підозри знайшли підтвердження в низці подальших подій. Тепер настав час уточнити, що` то були за події й як вони відбулися. На взір того, як учинила була родина дрібних землевласників, зачинателька всього цього процесу, махвія так само робила тільки одне, тобто перетинала кордон і ховала мертвих, беручи за це незлецькі грошенята. Знову ж, на відміну від зачинателів, вона не звертала при тому жоднісінської уваги на красу місцини та не віднотовувала в робочому зошиті приміт і орієнтирів на терені, які в майбутньому могли б допомогти членам родини, згорьованим і охопленим жалем за власний негідний учинок, віднайти могилу та попросити пробачення в небіжчика. Ну, й не треба мати в голові розуму як накладено, аби доглупатися, що військові підрозділи, розташовані по той бік усіх трьох кордонів, стали поважною перепоною на шляху поховальної діяльности, яка перед тим проходила в цілковитій безпеці. Та махвія не була б собою, якби не винайшла розв’язання для цієї проблеми. То справді шкода, дозвольмо собі заввагу на берегах, що такі блискучі уми, як у ватажків злочинних організацій, збочили з праведної путі дотримання законів і не послухалися мудрого біблійного припису, який велить нам у поті чола свого добувати хліб свій, але що було, те було, й скрушно повторивши при цій нагоді за адамасто`ром, ах, що за відчай [3], ми зі щирим обуренням повідомимо про хитрість, застосовану махвією для того, щоб подолати труднощі, здавалося б, геть непереборні. Перед тим, як продовжити, варто уточнити, що слово відчай, укладене співцем в уста нещасливого велетня, не означало під ту пору нічого іншого, крім глибокого смутку, зажури, розпуки, але простолюд уже віддавна дійшов висновку, цілком слушного, що то було марнування неперевершеного слова на позначення безвиході, безпросвітности, глухого кута, які, річ ясна й незаперечна, нічого спільного не мають із вищенаведеним тлумаченням. Зі словами потрібна якнайбільша обачність, їхній глузд міниться, неначе в людей. Звісно ж, хитрий спосіб на те й хитрий, щоб не бути ділом нехитрим, ця справа вимагала різноманітних підготовчих заходів, у яких були задіяні посланці з приклеєними вусами та в капелюхах з опущеними крисами, зашифровані телеграми, розмови лініями секретного зв’язку, телефонами ве-че, зустрічі на перехрестях опівночі, сховані під каменями записки, все те, що ми вже так чи так мали нагоду помітити в інших перемовинах, отих перших, коли, так би мовити, на карті була доля дозорців. Окрім того, не слід думати, що цього разу, як і попереднього, йшлося про контакти суто двосторонні. На додачу до махвії, що діяла в країні безсмертя, участь у перемовинах узяли ще й махвії сусідніх країн, бо тільки таким чином можна було забезпечити незалежність кожної злочинної організації в межах її власної держави, а відповідно й суверенність уряду цієї держави. Геть неприйнятною, ба й гідною якнайрішучішого засуду була б ситуація, в якій махвія однієї з дотичних країн почала б вести перемовини з владою іншої країни. Справа, попри все, до цього ще не дійшла, останнім бар’єром стала й надалі дотримувана священна засада національного суверенітету, рівною мірою ключова і для махвій, і для урядів, і якщо для цих останніх саме така позиція була більш-менш очевидна, то щодо злочинних організацій ніби й можна було б мати поважні сумніви, але тут вистачить пригадати собі, як ревнюче вони не зупиняються ні перед чим, боронячи свої зони впливу від зазіхань собі подібних претендентів. Узгодити все це між собою, сполучити загальні потреби з приватними, знайти рівновагу між інтересами одних і других було зовсім не просто, тож само собою зрозуміло, що впродовж багатотижневого нудного чекання вояки розважалися, глузуючи одні з одних через гучномовці, хоча їм усе ж стало клепки не переходити певних меж, не переборщити, щоб образа, бува, не стрельнула в голову якому-небудь підполковникові, охочому підпалити трою. До ускладнень і зволікань у перемовинах якнайбільше причинилося те, що в жодній іншій країні махвія не орудувала на власний розсуд дозорцями й через те не мала засобу тиску, що дав такі блискучі результати з цього боку. І хоч цей прихований аспект перемовин так ніколи й не вийшов на поверхню інакше, ніж неминучими чутками, є поважні підстави гадати, що середня командна ланка в арміях суміжних країн не без мовчазного призволення власних зверхників, прислу´халася, й тільки господь знає, скільки це коштувало, до доводів представників місцевих махвій, і погодилася примружити очі на всі ті необхідні пересування й переміщення, які в підсумку становили розв’язання проблеми. Вигадати це могла б і дитина, але для здійснення задуманого треба було, щоб вона, дійшовши так званих повних літ, постукала в двері відділу кадрів махвії та й сказала, Мене привело сюди покликання, хай станеться зо мною, на що буде ваша воля [4].
Прихильники стислости, лаконічного способу висловлювання, мовної ощадливости, напевно ж, загадуються запитанням, якщо вже видумати це було так просто, то хіба потрібен був увесь цей клубок міркувань, щоб дійти до суті справи. Відповідь на це теж проста, й у ній ми вдамося до слова актуального, якнаймоднішого, що ним ми спробуємо скомпенсувати архаїзми, розсипані, як дехто, либонь, скаже, понад міру в нашій оповіді, Заради бекґраунду. Кажучи бекґраунд, усі знають, про що йдеться, але ми не були б вільні від сумнівів, якби замість бекґраунд ужили прісне слово тло, цей пісний архаїзм, до того ж на велику міру супротивний правді, адже бекґраунд то не тільки тло, тобто задній план, а вся сукупність планів, що очевидно існують поміж спостереженим об’єктом і видноколом. Тож краще буде називати це рамцями питання. Саме так, рамці питання, а отже, тепер, коли воно, нарешті, належно поставлене у свої рамці, настав час розповісти, на які ж штуки взялася махвія, щоб унеможливити будь-який воєнний конфлікт, неминучу загрозу її інтересам. Вигадати це, як ми вже казали, могла б і дитина. А було це не що інше, як переправити хворого по той бік кордону, а вже по його смерті повернутися назад і поховати в рідній матінці-землі. Ідеальний шах і мат у якнайточнішому та якнайсправжнішому сенсі цього вислову. Як можна бачити, таке розв’язання проблеми не дискредитувало жодну з зацікавлених сторін, чотири армії, вже не маючи задля чого стояти бойовим порядком уздовж кордону, могли мирно відступити, адже махвія передбачала негайне повернення одразу ж по перетині кордону, нагадаймо ще раз, що хворі втрачали життя тієї самої миті, як потрапили на той бік, і надалі не потребували перебувати там жодної зайвої хвилини, часу на смерть треба обмаль, це завжди був отой коротесенький останній подих, і можна легко уявити, чим воно обернулося в цьому випадку, раптовим згасненням свічки, на яку й дмухати зайве. Ніколи навіть найм’якша евтаназія не буде такою легкою та приємною. Найцікавіше в новоствореній ситуації те, що в правоохоронної системи країни безсмертя немає законних підстав для переслідування погребників, якби навіть вона того справді хотіла, й не лише з огляду на ту джентльменську угоду з махвією, на яку мусив був піти уряд. Їх не можна звинуватити в убивстві, тому що вбивства як такого в цьому разі немає й тому що негожий учинок, хай хто вміє дасть йому точнішу назву, мав місце за кордоном, не можна їх так само звинуватити й у похованні мертвих, адже мертвих саме ховати й належить, ба навіть треба дякувати за те, що знайшовся хтось, ладний узяти на себе цю роботу, однаково важку як із погляду фізичного, так і морального. Щонайбільше їм можна було б закинути брак лікарського засвідчення смерти та недотримання нормативних приписів щодо здійснення поховань, а також, ніби це була первина, неналежне позначення могили, яка, поза всяким сумнівом, загубиться на місцевості після першого ж сильного дощу та швидко заросте молодими пагонами з плодючої землі. З огляду на труднощі та небезпеку загрузнути й потонути в болоті апеляцій, куди її безжально й безоглядно штовхатимуть меткі в коверзнях адвокати махвії, правоохоронна система постановила терпляче почекати, куди хвиля винесе. То була, поза всяким сумнівом, постава найобачніша. Країна перебуває в стані ніколи доти не баченого розворушення, влада спантеличена, авторитети захитані, цінності дедалі швидше обертаються навспак, утрата почуття громадянської поваги охоплює всі верстви суспільства, мабуть, і сам бог не скаже, куди це нас заведе. Ходять чутки про те, що махвія готує другу джентльменську угоду з похоронною галуззю, спрямовану на раціоналізацію докладуваних зусиль та розподіл завдань, і простою хлопською мовою це означає, що вона береться постачати мертвих, а похоронні контори підключаються зі своїми засобами та технікою до справи поховання. Подейкують також, що пропозицію від махвії контори зустріли з розпростертими руками, бо їм уже геть наприкрилося марнувати своє тисячолітнє знання та вміння, свій досвід, свої хори голосільниць на влаштування похоронів песикам, котикам і канаркам, коли-не-коли й папузі, черепасі з кататонічним синдромом, прирученій вивірці чи улюбленій ящірці, яку хазяїн мав звичку носити на плечі. Так низько ми ще ніколи не падали, казали вони. Тепер майбуття видавалося певним і веселим, надії розквітали, неначе садові клумби, й можна було твердити, хай не без парадоксального підтексту, що для похоронної галузі нарешті почалося нове життя. І все це завдяки добрим послугам і невичерпному сейфові махвії. Вона надала субсидії столичним і міським конторам з усієї країни, щоб ті повідкривали свої філії якнайближче до кордону, ясна річ, із компенсацією витрат, а також подбала про чергування лікарів із завданням чекати на померлих і засвідчувати їхню смерть, як тільки вони повернуться на територію власної держави, домовилася вона й з місцевим самоврядуванням, щоб похорони, від неї зорганізовані, відбувалися без жодних затримок в усяку годину дня чи ночі, коли тільки виникне така потреба. Усе це, звісно, мало свою ціну, й немалу, але справа залишалася прибутковою, адже в рахунку тепер на перше місце вийшли послуги додаткові та ексклюзивні. Та раптом, зовсім несподівано, пересох кран, з якого щедро й невпинно тік струм безнадійних хворих. Здавалося, що родини, враз схаменувшися, переговорили між собою й припинили посилати своїх близьких і коханих на смерть у далекі краї, любиш яблучко, люби й оскомочку, каже прислів’я, ми ж із ними маємо ділити не тільки добрі часи, коли він чи вона були при силі та здоров’ї, а так само й часи погані, коли з неї чи з нього сиплеться смердюче порохно, так що й миття не допомагає. Для похоронних контор нестримні радощі змінилися глибокою розпукою, знову занепад, знову принизливо ховати канарків, котиків, песиків і всяку іншу животину та дробину, черепаху, папугу, вивірку, окрім хіба ящірки, бо другої такої, що сиділа б у хазяїна на плечі, не знайшлося. Спокійно та незворушно махвія з’ясувала причини. Усе було просто. Родини призналися, мало не завжди говорячи недомовками та натяками, що в часи підпільного промислу то було одне, тоді близьких і коханих вивозили потайки й поночі, а сусідам не було як знати, чи ті й надалі лежать на смертній постелі, чи вже десь поділися. Брехати й побиватися було неважко, Та лежить собі, коли сусідка питала в під’їзді, А як там дідусь. Тепер усе мінялося, смерть ставала загальновідомою, імена та прізвища з’являлися на табличках над могилою, за кілька годин до задрісного та злоязикого сусідства доходила вістка про дідусеву смерть, на яку був тільки один спосіб, а це означало, хоч круть-верть, хоч верть-круть, що власна родина, жорстока й невдячна, відправила була його на кордон. Нам із того сором і ще раз сором, визнавали вони. Махвія дослухалася й пообіцяла над цим подумати. Надумала вона менше, ніж за добу. Смерть, за прикладом діда з п’ятдесят четвертої сторінки, на власне бажання померлих, це підстава реєструвати їх у свідоцтві як самогубців. Із крану знову потекло.
