Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі (книги бесплатно без онлайн .txt) 📗

Річард зажмурився і провів долонею по обличчю. Підборіддя в нього був колючим: він забув навіть поголитися.

— Добрі духи! Хіба і так помирає мало людей, щоб ще їх вбивав якийсь маніяк!

— Вона теж була повією, як і інші? — Запитав Дрефан.

— Капітан сказав, що, схоже, так. — Дрефан з огидою похитав головою.

— Повії розносять чуму. Краще б зараз потурбуватися про це, ніж про те, як зловити божевільного. — Річард побачив, що по коридору підходить Бердіна.

— Якщо його не впіймати, у нас буде лише більше клопоту. — Він повернувся до Раїни. — Коли ми повернемося, скажіть капітанові, нехай його люди рознесуть звістку про цього маніяка і попросять повій для їх же безпеки на деякий час залишити свою професію. Не сумніваюся, що солдати знають всіх повій в місті. — Підійшла Бердіна, і Річард запитав її:

— Хіба зараз не твоя черга чергувати біля сильфіди?

Бердін знизала плечима:

— Я прийшла змінити Кару, але вона сказала, що хоче залишитися ще на одну зміну.

Річард відкинув зі лоби волосся.

— Чому?

Бердін знову знизала плечима.

— Вона не сказала.

Келен взяла Річарда за руку.

— Я думаю, це через пацюків.

— Що?

— Мені здається, вона намагається дещо довести самій собі. — Келен похитнулася. — Кара не любить щурів.

— Я її не виню, — пробурмотіла Раїна.

— Бридкі створіння, — погодився Дрефан. — Я теж її не виню.

— Якщо комусь заманеться дражнити її цим, — попередила Келен, — він відповість переді мною. Це не предмет для жартів.

Ніхто не хотів кидати виклик Келен і теж ні бачив у цьому нічого забавного.

— Куди ви зібралися? — Запитала Бердіна.

— На прогулянку, — пояснив Річард. — Ти просиділа до задушливій кімнаті не менше мене. Якщо хочеш, пішли з нами.

З-за рогу вийшла Надін:

— Що відбувається?

— Нічого, — сказав Річард. — Як ти, Надін? — Вона посміхнулася:

— Чудово, дякую. Я обкурюю кімнати, мене Дрефан попросив.

— Ми хотіли піти погуляти, — сказала Келен. — Ти багато працювала, Надін.

Чому б тобі не піти з нами?

Річард, насупившись, глянув на Келен. Вона на нього навіть не озирнулася.

Надін вдивилася Келен в очі.

— Із задоволенням.

Вони пройшли через мармурові зали, прикрашені дорогими гобеленами і вистелені розкішними килимами, і біля воріт зіткнулися з Тристаном Башкаром.

Річард був не в тому настрої, щоб говорити з послом Джари, але діватися було нікуди.

Трістан вклонився:

— Мати-сповідниця, Магістр Рал, я радий, що зустрівся з вами.

— Вам щось потрібно, Тристан? — Рівним тоном запитала Келен.

Погляд Трістана затримався на вирізі її сукні.

— Я хочу знати… Річард його перебив:

— Ви приїхали, щоб підписати капітуляцію Джари. Трістан відкинув плащ і упер руку в бік.

— Відпущений мені час ще не закінчився. Мене турбує ця чума, Магістр Рал. Ви, як передбачається, всім тут тепер заправляєте. Я хочу знати, що ви збираєтеся робити з епідемією.

Річард зусиллям волі взяв себе в руки.

— Все, що в моїх силах.

Трістан знову подивився на виріз сукні Келен.

— Я впевнений, ви розумієте, що мені потрібні гарантії. — Його погляд повернувся до Річарда, і на обличчі з'явилася хитренька посмішка. — Зрештою, невже у мене вистачить совісті віддати свою країну під владу людини, яка накликала на Серединні Землі таке нещастя? Небеса скажуть нам правду. Не сумніваюся, що ви розумієте моє становище.

Річард нахилився до нього.

— Ваш час швидко закінчується, посол. Вам краще підписати капітуляцію, або я візьму Джару іншим способом. А тепер вибачте, але ми хочемо подихати свіжим повітрям. Поруч з вами смердить.

Трістан потемнів.

Погляд його знову поповз до Келен, але Річард вихопив кинджал у нього з піхов і приставив лезо до грудей посла. Всі завмерли.

— І якщо я ще раз зловлю ваші хтиві очиці на Келен, я виріжу вам серце.

Річард повернувся і метнув кинджал. Той встряв в дубову панель, і по залу пронісся вібруючий звук. Не чекаючи відповіді, Річард взяв Келен під руку і пішов геть. Його золотий плащ ріяв за ним. Келен почервоніла. Обидві Морд-Сіт широко посміхнулися. Дрефан теж посміхнувся. Надін залишилася незворушною.

51

Десь загавкала собака. Річард зі своїми супутниками згорнули в провулок, до будинку Андерсонів. Двір як і раніше був завалений дошками, стружкою і старими стільцями.

У будинку не було чути ні стукоту молотків, ні голосів. Річард відчинив ворота і пройшов через двір. Тиша. Річард постукав, але ніхто не відгукнувся.

Він відкрив подвійні двері й покликав. Жодної відповіді.

— Клайв! — Покликав Річард знову. — Дарбі! Ерлінг!

Є хто-небудь вдома?

Старі стільці та інструменти так само висіли на запорошених стінах, і павутина, як і раніше була вся в тирсі. Але замість аромату пирогів Річард відчув важкий сморід смерті.

На стільці, зробленій ним самим, сидів Клайв Андерсон. Він був мертвий. В обіймах він тримав закляклий труп дружини.

Річард застиг. За його спиною жалібно скрикнула Келен.

Дрефан швидко оглянув спальні і повернувся, сумно хитаючи головою.

Річард стояв, дивлячись на мерців, і уявляв собі, як Клайв, знаючи, що сам помирає, тримав в обіймах мертву Хетті — символ своїх надій, які забрала смерть.

Дрефан взяв Річарда під руку і відвів убік.

— Річард, тут вже нічого не можна зробити. Найрозумніше послати за труповозкою.

Келен, плачучи, уткнулась Річарду в плече. Він бачив убиті лиця Бердін та Раїни, бачив, як вони взялися за руки, щоб разом впоратися з потрясінням.

Надін дивилася кудись у далечінь, і Річарду стало її на мить шкода: вони п'ятеро були разом, а вона — одна серед них. На щастя, Дрефан здогадався підійти до неї і покласти руку їй на плече. У кімнаті дзвеніла хвороблива тиша.

Спускаючись сходами, Річард притискав до себе Келен. Тільки коли вони досягли майстерні, він зміг зробити вдих. Сморід нагорі не давав йому дихати.

У цю хвилину в двері увійшов Ерлінг і зупинився, побачивши шістьох людей в майстерні.

— Пробач, Ерлінг, — сказав Річард. — Ми не хотіли вторгатися у ваш будинок. Ми хотіли перевірити. Ми хотіли… — Ерлінг відчужено кивнув.

— Мій хлопчик помер. І Хетті. Я повинен був… вийти. Я не міг винести їх поодинці.

— Ми негайно пошлемо віз. На сусідній вулиці я бачив патруль. Я пришлю солдатів, вони допоможуть. Ерлінг знову кивнув.

— Це дуже люб'язно з вашого боку.

— А… решта? Вони…

Очі Ерлінг були червоними і опухлими.

— Моя дружина, дочка, син, його дружина, Дарбі, і маленька Лілі — всі померли. По щоці його скотилася сльоза. — Бет, вона поправилася. Вона одужала, моя Бет.

Я не міг про неї подбати. Я тільки що відвіз її до сестри Хетті. У них вдома поки всі здорові.

Річард обережно стиснув його лікоть.

— Мені дуже шкода. Добрі духи, я жалкую. Ерлінг дивився в простір.

— Спасибі — Він відкашлявся. — Я жив довго, але не думав, що переживу молодих. Духи були несправедливі.

— Я розумію, — сказав Річард. — Але зараз вони знайшли спокій. Ми всі підемо туди, рано чи пізно. Ви знову будете разом.

Вийшовши в провулок, вони зупинилися, щоб все обговорити.

— Раїна, — сказав Річард, — будь ласка, сходь туди, де ми бачили патруль.

Скажи, хай негайно йдуть сюди. Треба прибрати трупи з дому.

— Звичайно, — відповіла вона і помчала. Чорне волосся розвівалися за нею.

— Я не знаю, що робити, — прошепотів Річард. — Чим можна допомогти людині, яка тільки що втратила всю свою родину? Всіх, кого він любив? Я відчував себе дурнем. Я не знав, що йому сказати.

Дрефан стиснув плече Річарда.

— Ти сказав правильні речі, Річард.

— Він знайшов трохи розради в твоїх словах, — додала Надін. — Це було все, що ти міг зробити.

— Все, що я міг зробити, — повторив Річард, дивлячись убік.