Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
— Ксан Ксанич, це ваша?
Ксан Ксанич оглянув гвинтівку, перевірив затвор — гвинтівка була нечищена.
— Ваш забув. А за це трибунал, мамочко.
Пріся так і заклякла біля печі. У Прицькому заговорили гаубиці, Вавилон здригався, як у пропасниці, — ядра вили, мов пси на пожежу, а старшині хоч би що, він доголювався і зайвої волосинки не зрізав зі своїх пишних вусів. Пріся з ляку під час канонади забивалася в куток, обкидала себе подушками, а Ксан Ксанич з того посміхався у дзеркальці…
Увесь день чекали танкової атаки, приготували зв'язки гранат, пляшки з пальним, висунули наперед «сорокап'ятки», щоб ті, на випадок появи танків, могли бити по них прямою наводкою. Танк — звір не страшний, — повчав Явтушок синів. Головне — не лізти під гусениці й не пертися грудьми на гармату. Лежи собі в окопі й чекай, доки танк не покаже хвоста. А тоді вставай і пляшечку йому прямо на спинку. А ще краще в бочок, трясця його матері, під гусениці. Він так повчав, ніби все життя те й робив, що підбивав німецькі танки. А справді, сини ніколи не бачили свого батька таким героєм, надто після забитого сьогодні фашиста. В повітрі пахло печеним хлібом, по згарищі металися чорні вихори, піднімаючи попіл, а десь перед самим обідом почалася психічна атака фашистів на Денікінський рів. З музикою йшли, з чорним хрестом на прапорі, потім лавами побігли автоматники, поливаючи наших у рові шквальним вогнем. Слабодухіші не витримали, один за одним вибігали з рову, шукаючи порятунку в ногах. Тоді вихопився Шеренговий зі свого КП і повів полк у контратаку на автоматників. Вигнали їх на згарище разом з оркестром і з прапором. Зав'язався рукопашний бій. Явтушок власноруч заколов фашиста, в якого саме скінчились патрони в автоматі, — Явтушок намітив собі його ще на самім початку, коли перебрався через рів. У наших не було касок, то познімали з убитих. Тепер сім шоломів полискували на сонці у Явтушковім окопі. Німці вислали санітарів з носилками прибрати своїх убитих і поранених. Шеренговий наказав не заважати їм. Поклали на носилки заколеного Явтушком німчика, то Явтушок мимоволі зиркнув на багнет своєї гвинтівки. Сказав синам: «Я їх у чотирнадцятому переколов більше тисячі». Яремко посміхнувся на те, мовляв, брешуть батечко, і пішов з відерцем до кухні по кашу. На час обіду припинялась війна, в цьому німці були пунктуальні. По обіді Явтушок заснув, його розбудили «сорокап'ятки». Йшли танки з піхотою. «Сорокап'ятки» палили по них, але не влучали. «Амба нам», — сказав Явтушок. Та як тільки танки перейшли певний рубіж і готові були вже кинутись в атаку, набираючи швидкості, всі три наші батареї вдарили по передніх машинах, і три з них спалахнули свічками. Потім зупинилося ще кілька танків, і колона заходилась розвертатися назад. З–під Прицького вдарили польові гармати, але снаряди, не досягаючи мети, рвалися то ліворуч, то правобіч від танків. Явтушок картав гармашів, не міг пробачити їм такого марнотратства. Перед заходом сонця примостився на ящику, написав Прісі листа з фронту, не знав, що то буде його останній лист…
Не подумайте, що Явтушка вб'ють. Для нього ще не відлито кулі в арсеналах цього грізного світу, хоч ніхто, і Явтушок, певна річ, не заговорений від наглої смерті. На КП стало відомо, що німці викинули в тилу захисників Вавилона великий десант, захопили Глинськ і тепер загрожують армії Понедельника оточенням. Польові кухні вперше не привезли вечері, а як тільки завечоріло — по окопах передавали наказ про відступ. Все, що могло рухатись, вибралось на дорогу, через Вавилон потяглися сотні підвід, гарматні упряжки, йшла і йшла піхота Шеренгового. Явтушок був приписаний до третьої роти і тепер не міг відлучитись без дозволу ротного, молоденького кадрового лейтенанта з перебинтованою головою. На прохання Явтушка дозволити йому добігти додому, лейтенант мовив досить категорично:
— Боєць Голий, не одному вам хочеться додому. Мої батько й мати живуть у Прицькому, але я не збираюсь забігати до них.
— У Прицькому? — здивувався Явтушок.
— Будемо йти — я покажу вам хату…
Коли проходили через Прицьке, лейтенант і справді показав хату понад самою дорогою і, хоч як Явтушок вмовляв його завітати до батьків бодай на хвильку, Сорока (таке його прізвище) не послухався Голого, гордо пройшов повз хату. По тому Явтушок збагнув, що лейтенант не з Прицького, що ту легенду він вигадав для Явтушка. Вранці, під час нальоту «мессерів», лейтенант загинув, Явтушок поховав його над дорогою, залишив собі його планшет і револьвер з поясом. Морально він був готовий очолити роту і навіть уже був перебрався наперед, але Шеренговий прислав на роту політрука, якого Явтушок запримітив іще під час рукопашної. То був велетень, німецького офіцера він перекинув через себе, наче снопа на вилах. А Явтушкові страшенно хотілося стати ротним. Не так для нього самого потрібен був той чин, як для синів та Прісі, й для Вавилона, звичайно ж. Як гарно звучить саме слово: ротний!..
Маркіян Севастянович Валігуров, даючи свої останні настанови, сказав Мальві, що вона залишається тут не одна, райком дібрав для неї надійну «команду», коли ж опиниться у ворожому тилу, а те може статися іще цієї ночі (західна частина району вже була зайнята фашистами, і Валігуров мав телефонну розмову з німецьким полковником, який подзвонив сюди, як запевнили на пошті, з Зелених Млинів), то їй не слід гарячкувати, а зачаїтись, замаскуватись, може, у тому ж таки рідному Вавилоні (Вавилон уже не відповідав на дзвінки) і чекати сигналу з підпільного центру, де знають про неї і про всіх, кого райком залишає тут, у Глинському районі. Він, Валігуров, також залишився б, але його тут знають як облупленого іще по Журбівському заводу, де він починав з простого робітника на мойці, а згодом очолив партійну організацію заводу. Отож буде проситися в діючу, а по війні, якщо залишиться живим, напевне, знову повернеться сюди, на рідну Валігурівщину. І тут він мимоволі посміхнувся. Валігурівщиною називали Глинський район з легкої руки товариша Косіора. Якось у жнива, повертаючись зі Зернограда до столиці, він зупинився у Глинську, завітав до райкому, крім прибиральниці тітки Палати, нікого не застав, увесь райком виїхав на жнива. На стіні висіла карта району, велика, наче карта держави, її витворив іще Клим Синиця власноручно. Товариш Косіор довго розглядав карту, тоді поставив табуретку і, ставши на неї, написав червоним олівцем зі сходу на захід, через усю карту: Валігурівщина. Карта ще деякий час залишалася на стіні, на той випадок, якби товариш Косіор завітав сюди знову, однак він не появився більше, згодом не стало й карти, але крилатий вислів залишився. Так і невідомо, що мав на увазі автор напису. Була тоді саме обідня пора, у Глинську стояла спека, можливо, гість просто розгнівався, що його тут не зустріли, не почастували глинським обідом, на який мав підстави сподіватись, тим паче що чимало наслухався про глинську кулінарію від товариша Чубаря, який полюбляв ці місця. Ніхто не годен наперед вгадати магічності того чи іншого слова, але «Валігурівщина» виявилась вельми зручним поняттям не лише для критики, але й для похвали. У Зернограді, обласному центрі, навіть з трибуни стало модно вживати це слово. Якщо, скажімо, в якомусь районі вхитрялися смалити кабанців і не здавали необхідної кількості свинячих шкур, то правопорушників присоромлювали: «Що, Валігурівщина за вас шкури здаватиме?» Валігуров особисто пильнував за цим, хоча й сам з дитячих років кохався на салі зі шкуркою, і неодмінно підсмаленій соломою. Але слід віддати йому належне, тепер він і сам забув смак глинського сала, а, як і всі, споживав валігурівське сало (себто облуплене).
Йому йшов лише двадцять третій, коли його висунули на першого замість Клима Синиці. Синицю перевели в Зерноград, і там би він закінчив свою біографію, якби не Валігуров. Опинившись у райкомі, молодий секретар зібрав найкращі характеристики, які тільки можна було зібрати на свого попередника, інша річ, чи не припізнились вони, але сам факт такого великодушшя знову ж таки був розцінений у Зернограді як валігурівщина у найкращому розумінні цього слова. Валігуров та валігурівщина дедалі владніше ставали в області синонімами самовідданості, патріотизму, новизни, ба навіть слави. Адже саме тут з'явилися перші перебудовані села, а масовий рух п'ятисотенниць вивів Глинський район на перше місце в республіці по цукрових буряках. Валігурівські села, валігурівські буряки, валігурівський розмах. У двадцять шість років Валігуров одержав орден «Знак Пошани», щойно заснований, і то була неабияка данина за все, чого він зазнав з часу того загадкового узагальнення, можливо, кинутого собі великою людиною і мимохіть, як дотеп чи помилка в хвилину гніву. Валігуров уже міг радіти, що свого часу йому не забракло здорового глузду змиритися з долею, стерпіти не одне глузування, перш ніж дочекатися справжньої слави для себе й для свого району.
