Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
А тим часом гебітскомісар Бруно Месмер, який прибув до Глинська услід за військами, у своїх приватних листах писав Альфреду Розенбергу, рейхскомісару у справах Східних земель, що в його окрузі є цікаве поселення з назвою Вавилон. Стоїть воно на буйному чорноземі, якого не знайти, мабуть, у всій Європі, дві маленькі річечки омивають його — Чебрець та Весела Боковенька, обидві легко з'єднати з Південним Бугом і зробити судноплавними. У Глинську землі набагато гірші, там погано ростуть дерева, а ще гірше родять пшениці, тому Месмер просив дозволу перенести до Вавилона центр своєї округи з тим, щоб у майбутньому заснувати тут доконче арійське місто, вигнавши геть його нинішнє населення. До свого призначення Бруно Месмер був архітектором, брав участь у створенні олімпійського комплексу в Берліні для Олімпіади 1936 року, то тепер посилав рейхскомісарові перші начерки майбутнього Вавилона на ватмані. Вже вкотре Месмер приїздив сюди, зупинявся біля вітряків, влягався на килимку, який стелили для нього у полинах, і прив'язував свої вибудови на ватмані до вавилонських горбів та річок. На каналі, який з'єднував Веселу Боковеньку з Чебрецем, він розмістив набережну, забудувавши її триповерховими віллами з наскрізними галереями, що мали правити за верхню набережну. Потому він узявся до горбів, з'єднуючи їх повітряними містками та забудовуючи невеличкими одноповерховими котеджами. Інколи він засиджувався на килимку подовше, тоді його охорона зносилася по радіо з Глинськом, і звідтіля Варя Шатрова привозила для Месмера обід у критому фургончику. Варя соромилась тих виїздів, а може, боялась прокляття вавилонян, бо, ледь подавши обід, ховалася у вітряку Раденьких (той найкраще зберігся) і відсиджувалась там, припавши до верхнього віконця. Як правило, ці виїзди на пленер (так він їх називав) Месмер влаштовував по неділях, коли земля ще пашіла теплом, а запилюжений та пограбований Вавилон поволі повертався до свого звичного життя.
5 листопада 1937 року Гітлер вперше відкрив свій план загарбання чужих земель генералам. Він почав з того, що землі ніколи не були нічиїми, вони завше комусь належали. Той, хто хоче одібрати їх, неодмінно наткнеться на власника. Тому слід іти на ризик, на війну. І ось ці землі перед Бруно Месмером. Мільйони гектарів, скільки оком сягнеш, їх бачив перський цар Дарій, в цих степах випасав свої табуни монгольський хан, готуючись до стрибка в Європу, і ось тепер тут він, Бруно Месмер, бідний берлінський архітектор, який після олімпійського селища жив майже без замовлень. Тепер він міг спостерігати іще недавніх власників цих земель, неквапливих, по–слов'янському розважливих. Вони молотили ціпами на тічках та в стодолах, провівали зерно на ледве чутних вітерцях, діставали воду зі своїх криниць з допомогою дерев'яних журавлів, нерідко таких скрипучих, що Месмер мимоволі підводив погляд до неба, сподіваючись побачити там журавлиного ключа. Вони все робили не похапцем, а, напевне, так, як звикли робити досі, ніби маючи перед собою цілу вічність. Вранці й надвечір топили печі, й тоді сотні димарів на горбах оживали у єдиному пориві, наче змагаючись один з одним у тому, котрий вище докине свій дим; нерідко обіди свої влаштовували під грушами, полюбляли свята й, прибравшись у святкове, якось повагом ходили одне до одного в гості, не несучи нічого свого, як роблять те німці; інколи співали сумних пісень без жодного чоловічого голосу; інколи ж між ними спалахували сварки, і тоді ці люди ставали враз неначе іншим народом, їх повільна мова робилася в одну мить такою швидкоплинною й прибирала такого суцільного потоку згуків, ніби линуло над Вавилоном якесь одне довжелецьке слово, невідоме, безперечно, в жодній іншій мові, ба навіть у німецькій, яку Месмер вважав ідеальною. Той словесний потік супроводжувався велемовними жестами і, як правило, з обох ворогуючих сторін однаковими. Обидві сусідки, залишаючись кожна на своїй території, спершу рвучко перебирали руками, вхитряючись зсукати в одну мить сотні знаменитих вавилонських дуль, а коли й цього видавалось обом замало, тоді повертались задом одна до одної… Та частіше пересвари вщухали десь на середині й рідко доходили до тієї прекрасної кульмінації, яку він був спостеріг в одне зі своїх возлежань на килимку. Все тут вказувало на те, що ці люди не перестають жити своїм звичним життям, так, наче ця земля, і сам Вавилон, і небо над ним, запнуте їхніми ж димами, як і всі ці століття чи навіть тисячоліття, продовжують належати їм, а не якомусь там німцю на килимку. Згодом вавилоняни перестали зовсім зважати на нього, всі були заклопотані своїми одвічними мирськими справами, більше того, декотрі вавилонські бестії привільно бігали собі на оклуння й, повернувшись задом до пана гебітса, впадали там у таку глибоку задуму, що Месмер за цей час встигав зіпсувати кілька ватманів. Та чи не найбільше допікала йому одна вавилонська пара. Десь ополудні, але майже з німецькою пунктуальністю, та пара залишала свою ветху домівку, не причиняючи за собою навіть дверей, і чинно крокувала собі звивистими вуличками по Вавилону вниз. Звичайно ж, то наш Фабіян ішов з цапком до когось на обід. Але ж стільки спокою та незалежності відчувалось в його ході, що збоку могло скластися таке враження, наче не голод жене їх од рідної домівки, а йдуть вони щонайменше на званий обід. Цапок крокував попереду господаря, ніби підкреслюючи всю вельможність його особи. Можливо, саме ось так, думав Месмер, по древньому Вавилону ступав мудрець з посохом та неодмінно з цапком. Щоправда, цей поблискував скельцями окулярів, яких не міг мати вавилонський мудрець, Месмер порадів у душі за свій народ, якому належить цей найгуманніший винахід людства — окуляри. Як би там не було, а ця мандрівна пара заінтригувала Месмера, і він наказав солдатам з охорони привести тих двох вавилонян сюди, до вітряків.
Фабіян саме обідав у Скоромних, після борщу вже взявся був за вареники з білою сливою, коли два солдати з тесаками на поясах стали на порозі, порушивши цей славний обід. Вони пояснили йому жестами, що гер гебітскомісар просить його з цапком піднятись до вітряків. Фабіян сприйняв те як належне, немовби вже давно чекав цих запросин, а прийшовши, стримано вклонився панові гебітсу, який продовжував лежати на килимку. «Йова!» — покликав Месмер. З вітряка Раденьких вишкутильгав на дерев'янці Йова Шварц, глинський австрієць, начальник районного похоронного бюро до війни, той, хто був одібрав од Фабіяна його клієнтів, прирікши вавилонського трунаря на напівголодне існування. Зараз він був за перекладача, одсипався у вітряку, доки Месмер вивчав цей загадковий народ.
— Це ти, Шварце? — помітно здивувався Фабіян, аж ніяк не сподіваючись побачити тут недавнього начальника районного похоронного бюро.
— Я, друже. Вже вкотре спостерігаю за вами і бачу, що війна мало що змінила у вашому житті.
— Як сказати, товаришу… пробачте, пане Шварц. Ви теж не пішли на схід?
— Нога, — відповів Шварц коротко, бо заговорив Месмер.
Шварц переклав:
— Він цікавиться, хто ви такий. Я скажу йому, що трунар. Вавилонський трунар.
Месмер перепитав вдруге і розсміявся, додавши, що цей чолов'яга скоріше скидається на древнього філософа.
— Скажіть йому, що я і є вавилонський філософ Фабіян.
— Фабіян?! — здивувався Месмер з такого ймення філософа.
— Пан гебітскомісар цікавиться, звідки у вас таке гарне ім'я.
— Від цапа. Тільки не цього. Це викінчений телепень. Але його батько відзначався неабияким розумом, багато років тому розбився на гойдалці. Словом, покінчив життя самогубством, а до цього могла вдатися лише розумна істота. У всього розумного настає час, коли належить подумати про свій кінець. Про це прекрасно сказав іще Платон у «Федрі», якщо пан читали «Федра».
— Так, пан гебітскомісар читав «Федра», але йому більше до душі Платонів «Бенкет». Пан гебітскомісар цікавиться, який університет кінчав Фабіян.
— Вавилонський, — посміхнувся філософ. — А що кінчав пан гебітс?
— Він архітектор. Він хоче збудувати тут велике місто. Йому дуже подобаються горби, річки і ґрунт. Пан гебітскомісар хоче знати історію цього поселення. Коли й чому його названо Вавилоном?
