Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
Чавдар ніяк не сподівався побачити тут Мальву, й отаку, зовсім домашню, з цікавістю розглядав її чоловіка, про якого свого часу склав собі зовсім інше уявлення.
— Мій Федя, — знітилася Мальва.
— Бачу–бачу… — Чавдар зняв шоломофон, чуба мав жовтаво–білого, як повитиця у конюшині, що прилип до голови, і з того і Мальва, і Журба збагнули, що ця посадка була для нього нелегкою.
— В гості чи як? — запитала Мальва.
— З війни, Мальво… — спокійно відповів Чавдар. — Щойно відбомбилися під Перемишлем, йшли на базу, і ось така оказія. Одні пшениці та пшениці, й сісти ніде… Аж тут червоне поле… І ви! І ваш Федя!..
— Хіба знову маневри? — перепитала Мальва.
— Фашистів бомбили…
— Німців?
— Німців…
— Ну, що я тобі казала, Федю?
— Стійте! Стійте! — закричав раптом Федір, кинувшись переймати юрбу, що сунула сюди від села. — Чи повилазило вам? Це ж конюшина на насіння! На насіння!
Хто пішки, хто на колі, а хто спіймавши коня, мчав сюди верхи, наохляп. Всім здавалось, що це одна з тих романтичним пригод, яку запам'ятали в Зелених Млинах іще з маневрів. Тоді також приземлився літак, і також на клеверищі, тільки клеверище було тоді по той бік залізниці. Ось і Аристарх з двома доньками, він саме варив варення в саду з зеленої сливи, то припізнився, ще пахло від нього тим гарним варивом і садовим димом.
— Чий літак?
— Наш, наш літак.
— Щось термінове?
— Термінове… Війна… — мовив Журба. Здається, і сам він лише зараз усвідомив суть того слова, бачачи, як вразило воно Аристарха.
— Як же це? Чому я нічого не знаю? Чому Глинськ мовчить?.. Ходім! — І вже не бігцем, а розмірено й рішуче пішов до літака.
Підійшов, привітався, зажадав документи.
— Я знаю їх, — сказала Мальва.
— Ти знаєш, а я не знаю. Діло серйозне…
Чавдар заходився розстібати комбінезон, коли два літаки разом, ніби хто вистрелив ними з катапульти, з'явилися над полем з боку залізниці — ніс у ніс, крило в крило, і так низько, що в першу мить могло видатись, що вони також хочуть приземлитись на цьому ж полі, але вже через хвилину з обох боків відкрили шквальний вогонь по літаку і по натовпу. Чавдар лише встиг скрикнути: «Яша!» — і впав на червоне поле, а Яша, напевне, стрілець–радист, миттю опинився в кабіні, і, як тільки літаки розвернулись для нової атаки, з кабіни запалахкотіла вогнем його гармата. Один з винищувачів похитнувся в повітрі, круто набрав висоту, зачадів, грудкою впав на торфовисько і там вибухнув. Другий зник цяткою далеко на горизонті. Коли Мальва повернулась до Чавдара, він ще жив, показував зблідлими пальцями на груди: «Тут, тут… під комбінезоном… Молодець Яша… Ай, молодець!..»
Фабіян повернувся з Глинська наділений високими повноваженнями над Вавилоном, оскільки і за віком, і через сліпоту не підлягав мобілізації й проявив далекоглядність. Могло тут зіграти роль і знамените крісло, про яке знали у Глинську. Так він заступив у цю скрутну хвилину разом і Варивона, що приховав свою хворобу і в першу ж мобілізацію добровільно пішов на фронт, і Лук'яна Соколюка, якого призначили старшим гуртовим — він погнав на схід худобу, зібрану з усього району, передавши Фабіянові по акту печатку сільради і все громадське майно з полями та врожаями на них небувалими.
Новий голова вельми і вельми гнітився з того, що не було команди розпочинати жнива. Пшениці стояли стіною, вже подзвонювали, а жита геть споловіли і шепотілися тихо–тихо. Тихо плакав біля них і Фабіян, бо нема нічого страшнішого для селянина, як чути і бачити приреченість живого хліба. Якогось дня, якщо фронт не зупиниться, йому мають наказати з Глинська — паліть! — і він тоді прийде сюди з найдовіренішими людьми, і той страшний вогонь хліба вже клекотітиме в ньому до самої смерті. Десь підсвідомо готувався і себе спалити в хлібах…
Савка Чибіс був при ньому виконавцем, як і при всіх до цього, але мусив щосвітанку будити його і приводити на службу — його окуляри впали у Глинську на цемент, розбилися скельця, а без них Левко Хоробрий підсліп. «Тепер я — як Гомер», — сумно казав він. Савка поцікавився, чи то, бува, не німець, а дізнавшись, що Гомер той грек, і притому великий, ще з більшою відданістю заслужкував Фабіянові як великому. Дбав про його сорочки і взагалі про зовнішній вигляд, чистив чоботи, замовляв для нього, а при ньому і для себе, певна річ, обіди, та не будь–де, а в тих оселях, де господині самі прагли того всією душею. Сільрада заодно з колгоспом зі свого боку щедро віддячувала свідомим громадянам за ті не такі вже й переобтяжливі послуги, в рахунок трудоднів виписувала борошно, мед, цукор, ба навіть гас, словом, все, що ще можна було розподілити, щоб не дісталося ворогу. Надто клопотався Фабіян про Варивонових діток: тепер сам Варивон, будь він тут, міг би вочевидь переконатися, що за такої скрути голову, кращого за Левка Хороброго, і не придумати. Він успішно провів усі етапи мобілізації, виперши і Явтушка з його агентства, а з молодиць та підлітків створив такий загін яструбків, що ворог малим числом сюди не потикався аж до підходу фронту.
Він правив Вавилоном чесно, мудро, але не так довго, як пророкував те йому в Глинську товариш Валігуров, саме на ньому зупинивши свій вибір. Звичайно ж, знамените крісло могло тоді справді зіграти вирішальну роль, хоч сам Фабіян мав на ту річ суто свій погляд і ніколи про крісло на людях не згадував, щоб ненароком не зашкодити собі чи Вавилонові.
Розділ шостий
Як і тоді, на маневрах, сім днів і сім ночей тривав штурм Вавилона. Групою військ командував генерал Понедельник. Час від часу він залишав штаб, що розмістився у школі, й у супроводі кількох генералів та ординарців верхи виїздив у район Абіссінських горбів, звідкіля особисто командував контратаками нашої піхоти, щораз відкидаючи німців за Семиводи. З білого палацу в Семиводах, де після комуни мешкали робітники семиводського радгоспу, залишилось тільки вигарище, чорний каркас, що якось зловіщо малювався на обрії кожного західсонця. Явтушок з синами мав на Абіссінських горбах свого родинного окопа — з ополчення він перейшов у регулярну армію і належав тепер до другої роти третього піхотного батальйону, зведеного з кавалеристів та піхотинців 44–го полку, яким командував підполковник Шеренговий, він іще лейтенантом брав участь у маневрах і ходив в ад'ютантах комкора Криворучка. Щоночі одного з синів Явтушок посилав додому по хліб і по молоко, один глечик Голі випивали самі, другий відносили на КІТ полку Шеренговому, який потім частував молоком самого генерала Понедельника. Почувши від Шеренгового про Голих — батька та синів з Вавилона, Понедельник одної ночі завітав до їхнього окопу, бесідував з Явтушком, високо ставив його патріотизм, розпитував про маневри тридцять п'ятого року, про комкора Криворучка та про парашутні десанти, з допомогою яких було взято Вавилон на маневрах. Криворучко «знищив» тоді кілька таких десантів, але з боку Глинська підійшли танки, форсували Чебрець, і на сьомий день Вавилон упав. Потім усе закінчилося великим гулянням на вигоні, в центрі Вавилона, за столами з печеним та вареним; грав оркестр, а дерев'яний поміст для танців ще довго був улюбленим місцем для вавилонян, аж доки не струхлявіли дошки. З тієї бесіди Явтушок збагнув, що командуючий побоюється ворожого десанту в тилу, десь у районі Прицького, звідкіля підтягувались сюди свіжі сили, пішим ходом, займаючи другу лінію оборони на східному березі Чебрецю. Далекобійні батареї застрявали у Прицькому, а їхній вогонь коригували коректувальники на вавилонських вітряках, звідкіля відкривалася велетенська панорама, сягаючи Козова — на півночі, а на півдні — Глинська. Щоразу, коли канонада вщухала, Явтушок висилав з окопу одного з синів, той повзком вибирався на самий чолопок Абіссінії, де була колись Мальвина десятина, і звідтіля оглядав Вавилон. Йшлося про їхню хату.
— Стоїть! — радів той дозорець.
Довідавшись, що у них зупинився старшина з комендантської роти, вусатий і доладний кавалерист, Явтушок затривожився, помітно підупав духом, — бо знав незборимий потяг Прісі до військових іще з маневрів, і десь уже на третій чи четвертий день почав нагадувати про себе листами з фронту, в яких натякнув між іншим і про старшину. («Що там за вусань у нашій хаті?..») Закликав Прісю берегти честь дому і свою власну совість не розмінювати на старшинські петлиці, бо ж, може, він, Явтушок, повернеться з цієї війни генералом (так і писав), вже тричі ходив у атаку, має подряпину на лівій гомілці, а оце познайомився з самим командуючим. Кожен лист (було їх всього три) кінчав однаково: «З фронтовим привітом! До гробу твій Явтушок». І адреса, звичайно ж: «Абіссінські горби. Листи приносив усе той же посланець, Яремко, середульший син, вручав їх старшині, а той уже читав їх Прісі вголос при каганці з завішеними вікнами. Сам Яремко не барився й миті, брав у кошик молоко, хліб і мчав на передову — кожні дві години міняли пароль, а без пароля йому не дістатися на Абіссінські горби, навіть не вибратися з Вавилона. Одного разу Яремко так поспішав, що забув гвинтівку в кутку біля рогачів, вранці Пріся побачила її, запитала старшину, який саме голився перед дзеркальцем, вмурованим у стіну побіля вікна:
