Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— Ви доволі весело переживаєте своє горе, — зазначила Кетлін, якій не треба було вдавати власне пригнічення.
— Хіба? — знизав плечима Ренлі. — То й нехай. Зізнаюся, Станіс поміж нас трьох не був моїм улюбленцем. Як гадаєте, ота його казочка правдива? Якщо Джофрі — справді виплодок Крулеріза…
— …то ваш брат — законний спадкоємець трону.
— Поки живий — так, — погодився Ренлі. — Та все ж який дурний закон, ви не вважаєте? Чому саме старший син, а не той, що найліпше годиться для престолу? Корона пасує мені так, як ніколи не пасувала Робертові й не пасуватиме Станісові. Я ж геть усе маю для того, щоб зробитися великим королем. Я сильний духом, проте щедрий на ласку, розумний, справедливий, охочий до справи, вірний друзям, грізний до ворогів, але здатний їх пробачати, терплячий…
— …скромний? — підказала Кетлін.
Ренлі зареготав.
— Ну, зрештою, навіть король мусить мати якісь вади, моя добра пані.
Кетлін почувалася виснаженою. Всі зусилля марні: брати Баратеони ладні потопити один одного у крові, поки її син стоїть проти Ланістерів сам-один. І жодні її слова або вчинки не здатні їх зупинити. «Час вже мені поспішати до Водоплину, щоб встигнути заплющити батькові очі», подумала вона. «Хоча б це мені ще по силі. Посла з мене доброго не вийшло, та з ласки божої може вийти добра плакальниця.»
Табір стояв на доволі зручному місці — нагорі низького кам’янистого хребта, що біг з півночі на південь. Тут панував значно кращий порядок, ніж у вчетверо більшому безладному становиську на Мандері. Почувши про напад брата на Штормолам, Ренлі розділив сили майже так, як Робб у Близнюках. Величезне нагромадження пішого війська він лишив у Лихомості разом з молодою королевою, обозом, в’ючаками і всіма громіздкими обложними пристроями, а сам очолив лицарів та охочекомонних у швидкому поході на схід.
Навіть цим він вельми скидався на свого брата Роберта… але ж Робертову зухвалість завжди охолоджував своєю обачністю Едард Старк. Нед напевне б умовив Роберта привести усе своє військо, щоб оточити Станіса і поставити облогу навколо обложників. Але цей задум став неможливим, коли Ренлі кинувся стрімголов, щоб якомога швидше вхопити брата за горло. Він перегнав власних обозників на багато днів шляху, залишив харчі та хураж далеко позаду на возах, запряжених мулами та волами. І тепер мусив дати бій щонайшвидше, поки військо не почало голодувати.
Кетлін надіслала Гала Молена подбати про коней, а сама пішла з Ренлі до королівського шатра у самому серці табору. Всередині стін зеленого шовку значкове панство та очільники війська чекали дізнатися, чим скінчилися перемовини.
— Мій брат не змінився, — мовив до них молодий король, поки Брієнна знімала з його плечей кунтуш, а з чола — нефритово-золоту корону. — Не хоче він ані доброго слова, ані щедрих дарів, а хоче крові. Гаразд, він її матиме.
— Ваша милосте, я не бачу потреби у битві, — втрутився князь Матіс Рябин. — Замок має сильну залогу та повні комори, пан каштелян Корній Пенроз — досвідчений воїн, і ще не збудували такої метавки, щоб зруйнувала стіни Штормоламу. Хай князь Станіс стоїть облогою — скоро і сам їй не зрадіє, як скуштує холоду й голоду, а хісна жодного не матиме. А ми тим часом візьмемо Король-Берег.
— То що, хай потім люди кажуть, що я злякався стати до бою зі Станісом?
— Дурні хай собі кажуть, — заперечив князь Матіс.
Ренлі подивився на решту.
— Яке буде ваше слово?
— А я кажу, що Станіс для вас небезпечний, — заявив князь Рандил Тарлі. — Як лишити його тут без бою, то він тільки зміцніє, а ваші сили зменшаться у битвах. Ланістерів-бо за один день не поб’єш. Доки ви з ними впораєтеся, князь Станіс може стати вже не слабшим за вас… коли не сильнішим.
Інші загукали про свою згоду. Король був задоволений.
— Гаразд, то стаємо до битви!
«Я зрадила Роббові надії, як зрадила Недові», подумала Кетлін, а вголос мовила:
— Якщо ви твердо вирішили битися, то моє посольство закінчене. Прошу вашого дозволу повернутися до Водоплину.
— Ви його не маєте. — Ренлі всівся на складане табірне крісло.
Кетлін напружилася.
— Я сподівалася допомогти вам укласти мир, ласкавий пане. А вести війну не допомагатиму.
Ренлі здвигнув плечима.
— Насмілюся гадати, мосьпані, що й без ваших двох тузнів людей ми якось упораємося. Я не хочу, щоб ви брали участь у битві, а хочу тільки, щоб подивилися.
— Я була у Шепітній Пущі, пане мій. І надивилася там різанини досхочу. Сюди я прибула послом…
— І послом відбудете, — кивнув Ренлі, — але спершу наберетеся трохи розуму. Ви побачите на власні очі, яка доля спіткає бунтівника, і самі розкажете синові. Та боятися не треба, ми вас вбережемо.
Він обернувся, щоб віддати накази.
— Князю Матісе, ви поведете серединний полк головних сил. Брисе, беріть собі полк лівої руки. Полк правої руки очолю я. Князю Естермонте, ви стаєте на чолі сторожового полку.
— Покладайтеся на мене, як на себе, ваша милосте, — відповів князь Естермонт.
Подав голос князь Матіс Рябин.
— Хто ж очолить передовий полк?
— Ваша милосте! — схопився пан Джон Фосовей, — благаю про честь!…
— Благай, та місце знай, — відрізав Гвияр Зелений, — право першого удару має належати комусь із королівської сімки.
— Щоб зламати стіну щитів, однієї гарненької накидочки замало, — заперечив Рандил Тарлі. — Я вів на бій передовий полк Мейса Тирела, коли ти, Гвияре, ще смоктав мамчину цицьку!
В шатрі зчинився гармидер: усі присутні гучно оголошували про свої права. «Лицарі літа», подумала Кетлін. Ренлі здійняв руку догори.
— Годі вже, панове товариство! Якби я мав тузінь передових полків, то дав би всім вам по одному. Але ж найвища слава за всіма правами мусить належати найліпшому з лицарів. Першого удару завдасть пан Лорас.
— З радістю в серці, ваша милосте. — Лицар Квітів став на коліно перед королем. — Дайте мені ваше благословення і хорунжого з вашим прапором. Хай олень та троянда майорять у битві пліч-о-пліч.
Ренлі озирнувся.
— Брієнно!
— Ваша милість? — Вона досі мала на собі блакитну лицарію, хоча зняла шолома. У напханому людом наметі було спекотно; піт приліпив їй пасмо солом’яного волосся до широкого незугарного обличчя. — Моє місце коло вас. Адже я присягнулася затуляти вас від усякого лиха…
— Як одна з семи, — нагадав їй король. — Не бійся, поруч зі мною в битві стоятимуть четверо твоїх братів по зброї.
Брієнна впала на коліна.
— Якщо я мушу віддалитися від вашої милості, то даруйте мені хоча б честь узброїти вас до бою.
Кетлін почула, як хтось за нею насмішкувато пирхнув. «Бідолаха закохана у нього», подумала вона сумно, «ладна гратися у зброєносця, аби тільки його торкнутися. Хай решта вважає її дурепою — їй байдуже.»
— Дарую, — мовив Ренлі. — Тепер лишіть мене усі. Навіть королі мусять перепочити перед битвою.
— Ласкавий пане, — звернулася до нього Кетлін, — у останньому селі, що ми проминули, є невеличкий септ. Якщо ви не дозволяєте мені повернутися до Водоплину, дозвольте хоча б помолитися там.
— Як забажаєте. Пане Робаре, супроводьте пані Старк безпечно до того септу… але поверніть її до світанку.
— Вам би теж не завадило помолитися, — зауважила Кетлін.
— Про перемогу?
— Про мудрість.
Ренлі засміявся.
— Лорасе, лишись зі мною і допоможи молитися. Я так давно цього не робив, що геть усе забув. Щодо решти, хай кожен вояк стоїть на своєму місці з першим світлом — озброєний, на коні, в обладунку. Ми влаштуємо Станісові такий ранок, який він не скоро забуде.
Коли Кетлін вийшла з шатра, вже впали сутінки. Поруч ішов пан Робар Ройс. Вона його трохи знала: один з синів Спижевого Йона, собою досить показний — наче грубо витесаний з каменю, здобув певну славу як турнірний поборник. Ренлі відзначив його веселковим корзном і криваво-червоним обладунком. Тепер пан Робар був одним з його сімох Королегвардійців.
— Ви далеченько від Долини, шляхетний лицарю, — мовила вона.
