Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— Ця дівчина має стати твоєю королевою, — нагадав Біс королю Джофрі. — Чи ти зовсім зневажаєш її честь?
— Я її караю.
— За який такий злочин? Вона не билася у битві свого брата.
— В неї в жилах — вовча кров!
— А у тебе в голові — курячі мізки.
— Не смійте так зі мною балакати! Король може робити усе, що йому заманеться!
— Все, що йому заманеться, робив Аерис Таргарієн. Тобі матінка не розповідала, яка його спіткала доля?
Пан Борос Блаунт гнівно пирхнув.
— Ніхто не сміє погрожувати його милості у присутності Королегвардії!
Тиріон Ланістер підняв брову.
— А я не погрожую королю, пане лицарю — я повчаю свого небожа. Броне, Тімете, коли пан Борос знову розтулить рота, заріжте його.
Карлик посміхнувся.
— Оце була погроза, пане лицарю. Бачите різницю?
Пан Борос побуряковів.
— Королева про все дізнається!
— Аякже, неодмінно дізнається. А чого чекати? Джофрі, давай-но запросимо твою матінку сюди просто зараз!
Король зашарівся.
— Втратили мову, ваша милосте? — вів далі його дядько. — Це добре. Вчіться більше слухати вухами, ніж базікати язиком, інакше правління ваше буде коротше за мій зріст. Жорстоким свавіллям не завойовують любові своїх підданих… а надто своєї королеви.
— Краще хай бояться, ніж люблять. Так матінка кажуть. — Джофрі вказав на Сансу. — Ось вона мене боїться.
Біс зітхнув.
— Еге ж, я бачу. Яка жалість, що ані Станіс, ані Ренлі не є дванадцятирічними дівчатками. Броне, Тімете, приведіть її до мене.
Санса рухалася, наче уві сні. Вона гадала, що люди Біса поведуть її назад до опочивальні у Маегоровому Острозі, але натомість її доправили до Башти Правиці. Сюди вона не ступала ногою, відколи батько втратив владу; на сходах башти вона відчула запаморочення і трохи не зомліла.
Нею заволоділи дівчата-служниці, зашепотіли на вухо якісь дурниці, втішаючи її, аби спинити тремтіння. Одна зняла рештки сукні та спіднього, інша — скупала та відмила липкий сік з обличчя та волосся. Поки Сансу терли милом та поливали голову водою, вона бачила перед собою самі лише обличчя з замкового двору. «Лицарі присягаються захищати слабких, боронити жінок від лиха, боротися за правду, але жоден нічого цього не зробив.» Самий лише пан Донтос намагався якось допомогти, але ж він уже навіть не лицар… так само, як Біс, як Хорт… Хорт взагалі ненавидить лицарів… «Я їх теж ненавиджу», подумала Санса. «Ніхто з них не є правдивим лицарем. Жоден.»
Після купелі до неї прийшов огрядний рудоголовий маестер Френкен, щоб оглянути синці. Він попрохав її лягти на ліжко обличчям униз, намазав якоїсь лікувальної масті на страшні червоні рубці, що вкрили її стегна ззаду, і змішав трунок з сон-вином, до якого додав меду, щоб легше пилося.
— Поспи трохи, дитино. Коли прокинешся, все це видасться тобі лише поганим сном.
«Нізащо, дурна ти голова», подумала Санса, та сон-вино все ж випила і заснула.
Коли вона прокинулася, було вже темно, і вона не відразу добрала, де знаходиться. Помешкання здалося їй одразу і чужим, і дивно знайомим. Підвівшись, вона відчула у ногах напад різкого болю, від якого повернулися усі спогади. На очі навернулися сльози. Хтось поклав коло ліжка халат; Санса вдягла його і прочинила двері. Ззовні стояла сувора лицем жіночка, брунатна, мов вичинена шкура, з трьома намистами навколо жилавої шиї: срібним, золотим і з людських вух.
— Куди це мала зібралася? — спитала жінка, спираючись на високого списа.
— До божегаю. — Вона мусила знайти пана Донтоса і вблагати його забрати її додому, поки не пізно.
— Півпан сказав, тобі нікуди ходити не можна, — відповіла жінка. — Молися тут, боги почують.
Санса покірно опустила очі та повернулася до помешкання. Раптом вона зрозуміла, чому воно здалося їй знайомим. «Мене замкнули у старій Ар’їній опочивальні, з того часу, коли пан батько ще був Правицею Короля. Усі її речі прибрали, меблі переставили, але ж кімната й досі та сама…»
Минуло трохи часу. Служниця принесла таріль сиру, хліба та оливок, глек холодної води.
— Прибери, — наказала Санса, та дівчина лишила їжу на столі.
Раптом Санса зрозуміла, що хоче пити. Кожен крок різав їй стегна, мов ножем, та вона примусила себе перетнути кімнату, випила два кухлі води і вкусила оливку. Раптом у двері постукали. Санса занепокоєно обернулася до дверей, розгладжуючи складки халату.
— Так?
Двері відчинилися, і до них увійшов Тиріон Ланістер.
— Добра панно. Чи не потурбував я вас за відпочинком?
— Скажіть, будьте ласкаві, чи є я вашою бранкою?
— Ви є моєю гостею. — Карлик мав на собі ланцюга його уряду — намисто зі з’єднаних разом золотих рук. — Я гадав, ми зможемо побалакати.
— Якщо ваша воля, ясний пане. — Сансі важко було не витріщатися — карлик мав таке бридке обличчя, що воно її майже зачаровувало.
— Чи до вподоби вам їжа та одяг? — запитав він. — Коли маєте ще якісь потреби, тільки скажіть.
— Дякую за добрість. Цього ранку… ви так шляхетно допомогли мені.
— Ви маєте право знати, чого це Джофрі так визвірився. Шість ночей тому ваш брат наскочив на мого дядька Стафорда, що стояв з військом коло села під назвою Волобрід за якихось три дні верхи від Кастерлі-на-Скелі. Ваші північани здобули рішучу перемогу. Звістка дісталася до нас тільки сьогодні вранці.
«Робб уб’є вас усіх», подумала вона збуджено.
— Це так… жахливо, ласкавий пане. Мій брат — підлий зрадник.
Карлик слабко всміхнувся.
— Що не козеня, то вже напевне. Тут він нам сумнівів не залишив.
— Пан Лансель сказав, що Робб прийшов на чолі війська варгів…
Біс видав презирливий смішок.
— Пан Лансель — такий зацний воїн, що зі зброї знає тільки міх вина, а варга залюбки сплутає з ховрахом. Так, ваш брат напевне мав при собі свого лютововка — ото й усі варги. Північани прокралися до дядькового табору, порізали конов’язі, а тоді князь Старк напустив на коней свого вовка. Від того показилися навіть добре вивчені бойові огирі. Лицарів потоптали до смерті просто у шатрах, а посполитий набрід прокинувся і з жаху чкурнув хто куди, кидаючи зброю, щоб тікати не заважала. Пан Стафорд загинув, коли ганявся за конем — йому в груди увігнав списа князь Рікард Карстарк. Пан Руберт Бракс теж загинув, а заразом пан Лимонд Вікарей, князь Кракегол і князь Яст. Ще з півсотні панства втрапило до полону, серед них Ястові сини і мій небіж Мартин Ланістер. Вцілілі розносять дурні плітки та клянуться, що поруч із вашим братом йшли лавою старі боги півночі.
— То виходить… ніякого ворожбитства не було?
Ланістер пирхнув.
— Ворожбитство — то така приправа, яку телепні накладають ложками на зіпсовану страву, щоб менше смерділа їхня власна дурість. Здається, мій дядечко своєю баранячою головою не допетрав навіть розставити чати. Військо він мав зелене та негоже: підмайстри, рудокопи, селянські наймити, рибалки — все, що вдалося вишкребти та вимести з Ланіспорту. Єдина таємниця — як ваш брат до нього дістався. Адже замок при Золотому Зубі досі утримує наша залога; там присягаються, що він їх не минав.
Карлик роздратовано знизав плечима.
— Що ж поробиш, Робб Старк — лиха кара мого батька. Так само, як Джофрі — моя. Скажіть-но мені, що ви відчуваєте до мого ясновельможного небожа?
— Я кохаю його усім серцем, — негайно відповіла Санса.
— Невже? — В голосі його бринів сумнів. — І оце зараз теж?
— Моя любов до його милості ще ніколи не була палкішою.
Біс гучно зареготав.
— Хтось таки вклав вам у голову доброї науки. Одного дня, дитино, ви ще про це подякуєте. Адже ви й досі дитина, так? Чи вже розквітнули як жінка?
Санса зашарілася від непристойності запитання. Втім, порівняно з соромом оголення перед половиною замкового люду то було ніщо.
— Ні, пане мій.
— Воно й на краще. Якщо це вас якось втішить, я не маю наміру дозволити ваш шлюб з Джофрі. На жаль, після всього, що сталося, жодний шлюб не примирить Старків з Ланістерами. А таки на жаль: це один з небагатьох вдалих задумів короля Роберта. Якби ж тільки Джофрі не викачав його у багні…
